Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 5

З першими сонячними променями, які боязко торкнулись мурів замку в Лісниках, життя у фортеці завирувало. Княгиня поспішала. Поснідала вареним яйцем і наказала себе вдягати. У сам же Київ їде – тож одяг повинен був своєю пишністю неодмінно вразити киян. Корецька ніколи не шкодувала грошей на шати, однак і в крайнощі не впадала – як чимало шляхтянок, що намагались поєднати в одному вбранні всі яскраві кольори – а відтак виглядали як курки у пір’ї павичів. Княгиня ж навпаки – обирала зазвичай чорні або темні, стримані барви – такі, що пасують добропорядній пані.

Анна вмостилась на високому стільці поставивши ноги на грілку, поки челядь вовтузилась поруч, витягаючи зі скринь шати. Спершу на пані, яка зосередилась на спогляданні свічок під образами, надягли сорочку із тонкого льону з мереживом на горловині та рукавах, потім – теплі вовняні панчохи, обв’язали їх стрічками над колінами і взули чобітки з цупкого оксамиту на невеликих дерев’яних підборах. Корецька підвелась, аби її затягнули у корсет. Щоб постава в княгині була королівською, пані наказала кравцю у шнурівку посередині втулити дерев’яну планку, яка не дозволить їй зігнутись попри що. За цим челядниці натягнули на господиню іспанські фіжми – кільця яких тримали форму конусу, а на них ще одягли півкруглий валик, що додавав об’єму позаду. Всю складну конструкцію завершувала пишна спідниця з чорного італійського оксамиту, розшитого сріблом. Верхнім одягом княгиня обрала чорний корсаж із баскою з відкритою шиєю, оздоблений золотими гудзиками та перлами, і наказала служкам принести комір із шовку та мережива, який їй привезли із самого Лондона. Ось чим вразить киян Корецька. Шовк був натягнутий на залізний тримач, завдяки якому комір, обшитий тонким брюсельським плетивом, немов за допомоги магії був піднятий угору. Такі величезні стоячі коміри-ребато модні нині за кордоном. Їх викладають на тримачі, надзвичайно поширені в Англії, де їх називають пікаділь. Завдяки шаленій популярності цієї модної дрібнички один з лондонських кравців перетворився на справжнього багатія. Він викупив величезний наділ в самому серці англійської столиці і назвав свій маєток на честь комірців, які принесли йому багатство – Пікаділлі. У цього кравця мереживні пружні стоячі ребато замовляла сама королева Єлизавета. Саме на портреті цієї пишнофарбованої монархині Корецька вперше й помітила такий вичурний на тримачі пікаділь. Зображення королеви Англії показали шляхтичам на прийомі в королівському палаці у Варшаві 1603 року – коли всій Європі стало відомо, що рудоволоса англійка, остання з кровожерливих Тюдорів, померла. Нинішній король Речі Посполитої і колишній монарх Швеції Сигизмунд III так радів цій звістці, що вирішив присвятити старій діві Єлизаветі прощальний бенкет, вмостивши її портрет на одне з крісел і приставивши його до столу з наїдками. Але дивацтва монарха Корецьку не забавляли – майже увесь прийом, на який княгиню запросили із чоловіком та іншими русинськими шляхтичами, Анна вдивлялась у портрет рудої білолицьої правительки з далекого острова, запам’ятовуючи його до найменшої дрібниці. Вона й зараз – хоч і минуло відтоді майже десять років, – з легкістю могла назвати, у що ж була вбрана та чужа королева. І так їй припало до душі те ребато з пікаділєм – що не минуло від варшавського бенкету й кількох тижнів, як замовлення на стоячі комірці Корецька відправила поштою, яку саме запровадили на русинських землях італійські купці. І ось вже кілька років поспіль княгиня з’являється на публіці у коштовному і незвичайному вбранні, і здалеку тим, хто вперше її бачить, видається, що пані чи то з німбом над головою? а чи з білими янгольськими крилами – що навіть змушує деяких простаків хреститись, зустрівшись поглядом із Анною. Корецьку ж це веселить неабияк.

Тож поки служки хвацько пришивали до корсажу високий тримач пікаділь, на який виклали комір ребато, інша челядниця поправляла складені коси, які затягнули сіткою та увінчали їх чорним вовняним капелюхом.

Щойно одягати княгиню скінчили, вона схопила шкіряні рукавиці і майнула із дому. І хоч як поспішала до Києва, візниці наказала оминати землі Видубицького монастиря та Лаври. Дормез в оточенні надвірних козаків Корецьких їхав селами, які щільно оточили старе місто. На дорозі – від рання вози селян та карети заможнішого панства, а тому швидко дістатись Києва вже видавалось неможливим. Княгиня розуміла, що потрапить у Софію лише по обідній – аби згаяти час, наказала служниці, яка супроводжувала пані, розповідати їй останні байки. Анна примушувала своїх челядниць підслуховувати теревені селян – щоб знати, чи збираються ті бунтувати проти князів, або ж тікати із її земель. З уходниками Корецька розправлялась жорстоко.

Коли сонце піднялось до самісінької гори – княгиня нарешті почула переливи церковних дзвонів. Київські храми немов би розмовляли між собою – щойно припинявся дзвін з одного собору, його підхоплював сусідній – допоки від заходу до сходу, від півдня до півночі святими київськими пагорбами не пронесеться звістка люду Божому, що панотці завершили свої моління за древнє місто і його вірян. Щоближче дормез під’їжджав до самого серця Києва, де ще можна побачити і торкнутись стін, зведених старими князями, хати ставали більшими, а городи меншими. Одноповерхові будівлі, приземисті, майже занурені у землю змінили загратовані двори та дерев’яні оселі – двоповерхові з високими дахами, а поміж них де-не-де білілі кам’яниці заможних киян. На дороги повиходили торговки з крамом, який вони носили у дерев’яних коробах, що чіплялись на шию. До них підходили як зацікавлені панянки, так і юрми молодиків, які вештались київськими вулицями в надії поцупити у роззяв кошелі або ж заради кепкування та жартів. Звабливо запахло здобою з пекарень. Побільшало гарно вбраних шляхтичів, які неквапливо їхали верхи на конях, що наче й самі пишались своїм виглядом, розмірено відбивали підковами, аби всі перехожі встигли роздивитись на них коштовну збрую. Найбільше люду було біля шинків – через них дормезу доводилось спинятись, поки козаки Корецьких нагайками розганяли містян-гаволовів. Гомін київських вулиць перетворився на гучну какофонію – від чого Анні захотілось затулити вуха. Вона стала нервувати – а чи справді її здогадка вірна, та й як вона непомітно зможе бодай щось винести з собору Софіївського монастиря, де у кожної стіни – сотні вух та очей? «Принаймні я довідаюсь, що саме малось на увазі в тому листі – не обов’язково цю річ виносити звідти» – заспокоювала себе княгиня. Карета в’їхала у напівзруйновані князівські Золоті ворота, на стінах яких численні волоцюги позалишали сороміцькі написи та малюнки. Анні впали в око богохульні рядки на древніх стінах. «Колись старі князі зводили їх у свою славу – чи могли вони передбачити, що ось так вона буде понищена та занедбана?».

До монастиря вже було близько – на дорозі переважно ченці у темних рясах та високих клобуках. Корецька наказала візниці спинитись і пішла до Софії пішки у супроводі челядниці та Євстафія – вірного охоронця.

Княгиня вже звикла, що коли вона у модних шатах, її супроводжують прискіпливі погляди. Пані всміхалась на те, що монахи, помітивши Корецьку, уповільнювались, а то і взагалі спинялись, а жінки-прочанки, які юрмились на дорозі у білих очіпках, перешіптувались між собою – де це бачено: високоповажна шляхтичка у церкву прийшла, наче на звану вечерю у короля. Та чи обходить думка черні всевладну княгиню?

Перехрестившись, Корецька занурилась у вузьку хвіртку у воротах монастирської брами. Довкола Софії з давніх часів – вали й мури. Надто багато було охочих пограбувати київську святиню. Під пильні погляди пані впевнено промайнула монастирським садом і на мить спинилась біля зведених з тонкої цегли міцних і високих стін старовинного храму. «Скільки ж у тобі схованок і скарбів?..»

Княгиня підійшла до жіночого входу у собор і наказала служниці та охоронцю лишитись надворі. Від самого народження Софії за візантійською традицією – для чоловіків та жінок у цьому храмі окремі входи. Бо нерівними вважались вони навіть у своїх молитвах. Корецька зняла рукавиці, поклавши їх у таємну кишеню спідниці, підняла поділ сукні і ступила на високі сходи галереї, яка вела всередину церкви. В Софії було завжди холодно і запах цього собору – крижаний із цвіллю. Анна ніколи не любила цей аромат. Її навіть нудило від нього. Запах сирості не міг затулити навіть ладан, яким панотці так щедро обкурювали храм. Корецька притулила до носа хустку, просякнуту рожевою водою, і пройшла повз мармурові саркофаги старих князів. Цілий пантеон – древніх правителів і їхніх дружин, від чого собор перетворився на родинну усипальницю. «Кістки, самі кістки…» – Корецьку пересмикнуло від власних думок. – «Але де ж цей Георгій?» Жінка поглянула всередину храму – до центру нави винесли величезну ікону. Княгиня вже попрямувала саме туди, як спинилась поруч із колонами, з гори бокового нефу на неї суворо поглядав кучерявий юнак. «Як я могла забути? Тут же цілий вівтар Георгія! Це не ікона! Під захистом Георгія – значить у всередині, за іконостасом?» Корецька нервово озирнулась. Служба вже давно скінчилась. У храмі було усього кілька послушників. Один з них саме чистив поставник і викидав недопалки свічок у смітник. Звуки легких ударів по металу підіймались догори і ширились усім храмом – акустика у Софії що треба.

Корецька перехрестилась і наважилась підійти до воріт іконостасу. «Боже, Боже, що ж я роблю… Жінкам туди ж не можна…» – вона ще раз озирнулась, але поруч нікого не було. Ченці у центральній частині храму усі заклопотані. Княгиня прочинила золочені ворота і майнула всередину. Вівтар Георгія був невеликим – посередині на мармуровій стільниці розставлені Євангеліє, хрест, чаша. Зліва – жертовник. Пані роззирнулась – у неї було лише кілька хвилин, аби знайти те, що мало б належити Іоасафу. «А може я помилилась?.. Може нічого тут немає?» – пройшла вздовж і впоперек і ніщо в око їй не впадало. Княгиня нервувала, від страху в неї заклало вуха, руки тремтіли. Стало так страшно, що вона вирішила тікати – яка то буде ганьба, якщо її тут спіймають! Корецька вже пішла до виходу, наблизилась до іконостасу, коли боковим зором помітила в стіні справа нішу. В ній стояв золочений ковчег – найімовірніше з мощами. Наблизилась, потягнулась до скриньки, натертої до блиску, від якої віяло миррою, взяла її в руки – порушниця церковних правил з цікавістю роздивлялась її, аби визначити чиї ж це мощі, аж раптом перевела погляд на сам отвір у стіні і помітила книгу, на якій увесь час стояв ковчег. Корецька, ледь втримуючи однією рукою важку скриньку, іншою потягнулась до фоліанту у шкіряній палітурці. Та раптом вимащений олією ковчег вислизнув з рук і впав із грюкотом на підлогу, кришка його відчинилась, і звідти викотився чийсь почорнілий забальзамований палець. Корецька застигла. З центру храму долинули чоловічі голоси.

Ще мить і вона оговталась, схопила книгу і стрімголов майнула з вівтаря, занурившись у темне провалля галереї з саркофагами. За одним з них вона сховалась. Серце калатало, нудило, в очах темніло. Сюди доносились вигуки. Жінка тремтячою рукою потягнулась в кишеню за хусткою та її там не було – напевне, залишила за позолоченими вратами. Перевела розгублений погляд на важкий манускрипт, який все ще цупко тримала занімілою лівою рукою. Пригорнула його до себе, обережно підвелась і попрямувала на вихід, намагаючись йти неквапливо, аби не привертати зайвої уваги.

– Пані! – раптом почулось за спиною.

Зблідла Корецька повернулась обличчям до молодого ченця і видушила із себе посмішку.

– Ви бачили – чи виходив хтось з того вівтаря? – чернець показав рукою убік.

– На жаль, ні. Ревно молилась… – жінка відповіла стиха, знов посміхнулась, і вискочила надвір.

У супроводі вартового та служниці княгиня, пригортаючи до себе викрадену книгу, спішно полишала монастир. Спиною вона відчувала переполох у соборі і від содіяного гріха її трусило. Ось вже – ворота брами з вузенькою хвірткою. Корецька наблизилась і побачила у проймі з іншого боку входу світловолосу шляхтичку із сірими очима у світлій сукні, розшитій золотом, у пелерині, підбитій горностаєм, і в білому капелюшку із високим страусячим пір’ям. Корецька не сповільняла хід – проте так само чинила й пані, яка також вирішила будь-що пройти через хвіртку першою.

– Дорогу! – вигукнула Корецька.

– Я пройду першою! – у відповідь пролунало з вуст непоступливої білявки.

– Геть! – княгиня вже схопилась однією рукою за браму і збиралась відштовхнути супротивницю.

– Спершу пройду я… – сірі очі білявки перетворились на грізні вузькі риски.

– Софіє… Я поважніша за тебе, ти маєш пропустити… – прошипіла княгиня у чорному.

Анна несподівано обернулась, почувши за спиною вигуки ченців, кілька з них саме наближались до воріт. Скориставшись миттю, світловолоса шляхтянка відштовхнула Корецьку і увірвалась всередину. Княгиня пирхнула, розлючена, мов фурія, перескочила поріг хвіртки і посунула до свого дормезу.

Вартовий та челядниця ледь встигали за своєю розгніваною хазяйкою.