Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 16

Десятки тисяч вояків стягувались під стіни Москви. Шатри офіцерства військ царя Дмитрія Івановича та цариці Марини Мнишек біліють на полі, всіяному людом у залізних панцирях чи в шкіряних обладунках. Армія царя та цариці-католички значуща і керує нею вмілий полководець Роман Ружинський. Ось вже п’ятий рік точиться різанина у Московському царстві. А все тому, що впертюхи бояри обрали собі за царя Василя Шуйського – самозванця. Адже не має прав на престол якийсь незначущий боярин. На московському мурі темніє постать в залізних латах. Василь Шуйський пильно взирається у небокрай чорними зіницями, які звузились під косматими бровами. Дивиться цар Василь на армію, яку зібрав Ружинський. Господар Кремля точно знає, це не він, а цар Дмитро Іванович – самозванець. Бо справжнього сина Івана Грозного на власні очі бачив мертвим. Тому дитяті, якому не виповнилось й десяти років, ревниві бояри перерізали горло, і Шуйський це добре знав – бо сам на вимогу наступника Грозного – Бориса Годунова розслідував цю справу. Василь згадав тіло забитої дитини і сплюнув на землю:

«Гниди», – процідив крізь зуби і зійшов зі стіни. – «Коли там шведи підійдуть? Без них ми не подужаємо… Лишень би встигли з допомогою».

Довкола володаря Кремля скупчились радники в охабнях із довгими рукавами з прорізями, які волочились по землі. За мурами засурмили. Ружинський випробовує на міцність нерви захисників Москви і вже не вперше наказує сурмити до бою. Військо вишиковується, стоїть у бойовій позиції по півгодини і потім лунає заклик «відбій». Вояки розходяться по своїх місцях, і знову в таборі лунає гомін та регіт.

У просторому наметі зарослий в поході Роман Ружинський сидів на лаві і гострив татарський ніж. Він вже й не помічав диму і запаху пороха, який розвіювався довкола. Аромат цей багато років супроводжує Ружинського, як сірка чорта. В шатрі все похідне, аскетичне. Лава, стіл і нашкидкоруч збите з дощок ліжко. Ось і всі зручності в житлі гетьмана. Ружинський відклав ніж на стіл і тепер вже розминав шию, потягнувся рукою – його мучило поранення, отримане під час бою три місяці тому, і кожна дія відтоді була болісною. Але князь не давав собі спокою і рухався попри все. «Хай болить, буду хоча б знати, що не помер». До шатра увірвався офіцер, схиливши голову, передав Ружиському листа.

– Перехопили. Марина Мнишек відправляла Папі Римському та королю Речі Посполитої Сигізмунду.

Гетьман військ царя Дмитра Івановича і підступної й норовливої цариці скривився, розкриваючи послання. Він пробіг очима по рядках, написаних поспіхом і від того нерівних із плямами чорнил.

«Ваша милість і світлість. Я уникну пишномовства. Бо доля мене змушує до дій. Мушу сказати вам, що ми опинились у Тушино в пастці – в заручниках гетьмана Романа Ружинського. Він зневажає царя Дмитра і мене, царицю. Більше того, він дозволяє собі такі речі, про які добропорядні панни завжди мовчать. Я благаю вас втрутитись…»

До кінця Ружинський так і не прочитав. Не цікаво. Він знав, що і в посланні до Папи те саме. «Ох, Марино, Марино… звідки в тобі ця впертість?» Роман пригадав, як вбив на очах царя та цариці колишнього їхнього гетьмана Миколку Мєховєцького і пригрозив відтяти голову і самому Дмитру Івановичу. «Не велика втрата. Носити йому голову лише до нашої перемоги», – подумав Ружинський, позираючи на листи Марини. Роман і сам знає, що захищає самозванця – вже другого на його віку. Але у князя власна гра. Тільки непоступлива Марина все не погоджується бути із ним. Роман згадав палкі обійми цариці, її теплі вуста і родимку на животі над пупком. Але то все омана, не було в ній почуттів й любові – бо плани її теж підступні. «Вперта католицька відьма». Знає ж бо вона, що полонила його бунтівний розум. І він, князь, здатний тепер на все. Ружинський вже надіслав листа Папі, проголосивши, що переходить в католицизм. Та, звісно, не сказав католицькому очільнику, що рішення таке ухвалив, бо в нього великі плани на царицю-католичку.

До шатра знов увійшов офіцер – на цей раз з листом від брата Адама.

– Піднеси мені вогонь – звелів Ружицький, офіцер схопив смолоскип та підніс ближче.

Роман спалював листи Марини, дивився як вони чорніли і розвіювались попелом. «Нічого, Марино, все врешті буде так, як я хочу» – думав гетьман царських військ. Надворі знову засурмили до бою, Ружинський отямився і потягнувся до листа брата. У ньому той розповідав про напад дружини Софії на Черемошку і про збір королівської армії, яка збирається в Москву. Про дружину князь волів не думати – йому все одно, що там робить ця жінка. А от король Сигізмунд, вочевидь, вирішив скористатись його, Ружинського, перемогами і посадити на московський престол сина, Владислава. Але не бути цьому – ніхто не переступить плани гетьмана.

До шатра увійшов у повному бойовому обладунку Махровський. В руках він тримав металевий шолом:

– Чув про перехоплені листи Марини. Щось ти, Романе, надто сильно дівку залякав. – Махровський присів поруч із гетьманом.

– Передай Сапізі, аби очі з неї не спускав. Вона ще має зіграти свою роль. – Ружинський відклав братове послання.

– Коли будемо наступати? У вояків уривається терпець. Вони без грошей, хочуть хоч трофеями поживитись.

– Зараз. Треба написати листа Сигізмунду.

Махровський подивився запитально. Князь довго мовчав, поправляючи пасок та поділ жупана:

– Клич писаря. Сигізмунд вирішив втрутитись у наші справи і зібрати вершки. Хоче посадити на Москву сина свого. Але тому не бути. – Ружинський сплюнув на підлогу. – Треба старого застерегти від необдуманих кроків. Пишемо листа і починаємо наступ.

Махровський схвально кивнув головою і чкурнув за полковим писарем.