Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 9

Іван Мужиловський їхав верхи. Він не любив пишні дормези, яких у його розпоряджені було аж два. Братія Софіївського монастиря ще до переходу в уніатство утисків у коштах не знала. Бо ж у соборі – одразу кілька чудодійних ікон та мощей, до яких так і линуть віряни звідусіль. Православні в обитель Івана приходять і нині – іноді цілими натовпами, хоч до унії не навертаються, але святиням грецької віри моляться. Та все ж Іван Мужиловський відчував – темні часи для братії ще попереду. Шостим своїм чуттям знав, що ігумени інших київських монастирів та глави церков, колишні брати по вірі, планують підступи, інтригують проти уніатів. Але обраний шлях свій Іван вважав вірним. Заради єдності країни Речі Посполитої, аби не було причин для бунтів та війн, єдиний шлях – релігійне примирення. І якщо заради цього треба поступитись церквою – то чому б і ні. Аби лишень не лилася русинська кров. Яка різниця – служити константинопольському патріарху, який зараз ледь жевріє в руках бусурман-османів, чи Папі римському, якого оточують все ж таки християни? «Чи не під одним Богом ходимо? Головне, щоб залишатись вірним христовій вірі і вченню, а під чиїм керуванням – чи не все одно?» – міркував так Іван Мужиловський, наважуючись підтримати Брестську унію. І дивувався він, чому інші православні панотці не розуміють його доводів.

Протопоп був вбраний, як багатий шляхтич. У дорогому жупані з італійського оксамиту з золотими гудзиками, у хутряній шапці зі срібним аграфом, їхав він при шаблі. Навмисне одягнувся дорого – бо їде до княгині Корецької і волів би, аби вбачала у ньому вона не священника, який перейшов до уніатів, а шляхтича, рівного собі.

Іван потягнувся в кишеню жупана і дістав звідти білу хусточку з золотом вишитою монограмою «А К», підніс її до носа і вдихнув солодкі пахощі, якими була просякнута дорога і тонка тканина. «Що ж робила Корецька у забороненому для неї, жінки, вівтарі? Чому зіштовхнула ковчег із мощами?»

Княгиня зустріла Івана Мужиловського начебто і приязно, посміхалась, звеліла принести наїдки та дороге угорське вино, але знав Іван, що підозрює ця жінка про причину його приїзду.

– Я ж не просто так до вас завітав, княгине… – чоловік розправив плечі і пильно подивився на Корецьку.

– А я не просто так, пане, вас тут щедро зустрічаю… Ви ж бо розумієте, чого мені це варто. Ви перейшли під руку Папи, а, як ви знаєте, мій чоловік – поборник грецької церкви з головним поводирем нашим патріархом в Константинополі… – Господарка Лісників намагалась перевести тему, аби лише не спитав її уніатський протопоп про мету приїзду до його монастиря.

Але Іван вирішив припинити безглузді балачки і дістав з кишені хустинку. Підняв руку над собою і замайорів той носовичок, як білий княжий стяг. Господиня зблідла наче те полотно. Опустила додолу очі і стала нервово відбивати своїми тонкими пальчиками по стільниці, вкритій шовковою скатертиною.

– Це ваше, княгине? – голос Івана був на диво м’яким, геть не сердитим.

– Не буду вам брехати. Моє, – жінка нарешті підвела очі.

– Чому ви були у вівтарі? Чому розкидали мощі? Це ж гріх. Смертний…

– Я хотіла подивитись, чи в уніатів все таке ж саме, як і в нас, православних… І скриньку зіштовхнула ненавмисне… Я досі молюсь, аби Всевишній мене пробачив, – здогадалась, як викрутитись жінка, і перехрестилась, аби її слова були більш переконливими.

– Ну що, пересвідчились? – усміхнувся Іван Мужиловський.

– Так, все теж саме… – зітхнула з полегшенням княгиня.

– В мене до вас пропозиція, пані Анно. Я обіцяю про цей ваш гріх нікому не сказати, якщо ви повернете унійній братії Видубицького монастиря Кончу-Заспу.

Жінка на це вибухнула:

– Ви пропонуєте мені віддати мої ж землі?

– Це не ваші землі… І те, що ви скоїли… – Мужиловський намагався говорити спокійно, хоч сам вже почав лютувати.

– Тільки спробуйте слово сказати, я вас розчавлю і не подивлюсь на вашого Папу… – на ці аннині слова протопоп підскочив і вже схопився за шаблю, як руку його за спину завів чорнявий вартовий княгині.

– Ви погрожуєте архієрею! – вигукнув Мужиловський і до світлиці заскочили його охоронці.

– Я погрожую шляхтичу, який посмів мене – княгиню – звинувачувати у гріху, який я не чинила. Подавіться цією ганчіркою! – не вгамовувалась Корецька. В світлиці зчинилась бійка. Почувся звук металу, вартові протопопа та козаки княгині, як ті вовки, накинулись одне на одного, наче зграя на зграю. Та в розпалі своєї люті Мужиловський отямився – зовсім не на руку йому сварка із впливовою магнаткою.

– Спиніться, люди мої! Ми їдемо звідси. Геть їдемо! – він власноруч кинувся відтягати своїх охоронців.

Корецька, яку боронив чорнявий козак, і йому наказала заспокоїти решту. Під пильними поглядами мешканців Лісників слуги Корецьких випроводили панотця. Козаки княгині провели непроханих гостей аж до самих кордонів її земель – і довго вдивлялись услід почту Івана Мужиловського, аби впевнитись, що той в обійстя Корецьких не повернеться.

Анна ще довго лютувала, ходила з кута у кут світлиці, позирала на чоловіків портрет. «Ох, Юхиме, краще б ти не знав про цю мою пригоду». Наблизилась до натопленої пічки і торкнулась своїми вхололими руками до теплих розписних кахлів. Аби відволіктись від важких думок, вона вдивлялась у грайливе зелене листя і жовті та сині квіти, які цвіли на витончених шамотах пічки, хапала ротом повітря і видихала його поволі. Від цього на серці ставало спокійніше. До світлиці зайшов Євстафій, зняв хутряну шапку і низько вклонився:

– Вони поїхали геть, ваша світлосте.

– Я тому Івану цього не подарую. – Корецька відчула, як з новою силою її душу охоплює злість. – Збирай сили, підеш на Роставицю, яка належить софіївській братії.

– Але ж це біля Ружина. Князі Ружинські теж зацікавлені в тому селі. Можемо ще й з ними перетнутись. Краще для наїзду обрати інші землі… – Євстафій сподівався, що гарну пораду висловив своїй володарці.

– Ти мені будеш наказувати, куди мені моїх козаків відправляти?! Моїх людей?! – в очах Корецької запалав бісів вогонь. Євстафій сперся рукою на рукоять корда і відвів очі, не бажав, аби Анна побачила їх сповненими гніву: «Баба… норовлива відьма…»