Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 7

На київському Подолі було не проштовхнутись. Сновигав люд – піший, кінний. По Дніпру зранку прибули судна з товаром із Греції та Константинополя. Тож київські купці розвантажували крам, заносили до складів і поспіхом укладали угоди про його подальший продаж. Моряки на суднах отримали вихідний і пересувались Подолом з одного шинка в інший – і це попри те, що надворі ясний день і сонце ще довго триматиметься на самому вершечку. Разом з іноземним морським людом, який вже достатньо набрався пивом, ходили цілі юрми київських хвойд та їхніх посіпак – в надії отримати випивку надурно. Добропорядні панни намагались із тими гультіпаями не перетинатись. Але й удома вони не сиділи, а прямували парами на ринок, який розташувався неподалік Верхнього Валу, вздовж якого текла ріка Глибочиця. Переходячи через місточки, панни з величезними кошиками йшли по товари селянок, які щоранку сходились на Торговище. З року в рік, зі століття в століття незмінним було місце подільського ринку. На Торговище, яке згори ввижалося немов від снігу білим, – а насправді так яскравіли білі жіночі очіпки – час від часу вітер заносив густий сірий дим від ковальських майстерень. За ковалями, які цокали по залізу своїми молотами, далі розташувались ремісники-гончарі та кожум’яки. Ті також, не відриваючись від роботи, продавали і свій крам, виставивши його вздовж дороги.

З боку гори Татарки вервечкою неспішно їхали конні гайдуки. На них би кияни уваги б не звернули, якби з ними не було прив’язаного до жеребця хлопа, босий ледь плентався за вершником. Полонений був так сильно побитий, що обличчя його не взпізнати. Сіра сорочка розшматована, на грудях запеклася кров. Білоголові містянки і торговки заходились перешіптуватись: «То Лащ Самійло знову на когось напав…» «Скільки може ця людина крові християнської лити?» – шепотіла покупчиня, кладучи у кошик свинячу ногу. «Кажуть, йому вже понад сотню баніцій судді виписали… Вигнати з Києва погрожують…» – мовить інша і долонею закриває очі малій донці, аби та на голе тіло чоловіче не задивлялась. «Та що йому станеться. Це ж Самійло Лащ. Розбійник клятий…» – відмовляє ще одна і ось вже цілим Торговищем ширяться плітки і чутки, а то й правдиві розповіді про напади гайдуків цього норовливого шляхтича, який часто селян та чернь, що намагаються йому протистояти, в живих не лишає.

Лащ чув, як баби загулькотіли, розносячи звістку про його повернення в Київ. Він усміхався у свою русу бороду. Тепер сусіди сидітимуть сумирно і намагатимуться не потрапляти йому на очі. Самійло різко натягнув мотузку, за яку був прив’язаний хуторянин. Чоловік був винний тільки тим, що спробував зі зброєю напасти на нього, Лаща, шляхтича, коли його гайдуки вирішили розважитись зі старшою донькою селянина. Змучений полонений вже ледь не падав. Процесія майже дісталась садиби пана, як дорогу переступив їй сивий чоловік у горностаєвій шубі. На його грудях – масивний золотий ланцюг. Це київський суддя.

– Самійло, хто цей полонений?

– Мій трофей! – випалив Лащ.

– Я ще раз питаю – хто ця людина? Якщо це не твій селянин, ти мусиш його звільнити! Ти знаєш закон.

– Тепер це мій хлоп, як і його хутір, його жінка та його діти! – Лащ зареготав і підняв над собою відрізану жіночу косу. Регіт підхопили його гайдуки. Подоляни довкола ахнули і завмерли.

– Самійло Лащ, ти маєш знати, що тобі такого не подарують! – вигукнув розчервонілий від люті суддя.

– А мене не обходить твоя думка, бісів законнику! І ото твоє брязкальце, – вершник вистромив вказівний палець, вказуючи на золотий суддівський ланцюг, що виблискував на сонці, – на мене не діє!

Лащ потягнув поводи на себе, від чого кінь його підстрибнув. Суддя запопадливо відскочив убік і змірив баніта презирливим поглядом. Діставшись домівки, Самійло дізнався, що на нього вже давно чекає пані. Той навіть не встиг спитати, хто саме, на радощах заскочив до світлиці та враз змарнів. За столом – білявка, кузина його Софія Ружинська.

– До Києва приїхала, сестро? – суворим тоном поцікавився шляхтич, знімаючи рукавиці. Жінка не встигла відповісти, як до зали увели скривавленого полоненого.

– Що робити із ним? – гаркнув один з гайдуків.

Софія добре знала лиху вдачу кузена. Тож відвернулась і посунулась до вікна. Лащ дістав ножа, наблизився до селянина, і дочекався поки той затремтить від страху.

– Боїшся? Правильно робиш… – та раптом господар озирнувся на гостю, яка стала до чоловіків спиною і дивилась надвір через грубе віконне скло. Самійло від хлопа відступився, поклав ножа на стіл і вимовив: – Відшмагайте його так, аби запам’ятав. А от щоб точно знав, хто тепер його господар – відріжте йому вухо.

Селянин заревів, наче той ведмідь, і спробував накинутись на шляхтича, та гайдуки його потягнули у сусідню кімнату. Крики тривали довго за стіною – Софію Ружинську від того і тіпало, і нудило. Нарешті вона змогла із себе вичавить:

– Самійло, навіщо ти так? Знову поголос піде, – дорікнула вона братові.

– Не твоя справа, – буркнув шляхтич, вмостившись у кріслі і закинувши ноги на стіл.

– І моя також. Ми родичі. – Пані сіла навпроти.

– Та-а-ак… Родичі… – замріяно повторив Лащ і позіхнув.

Обидва довго мовчали, сиділи у цілковитій тиші – крики за стіною припинились, як і будь-який шерхіт. Жінка дістала з рукава батистову хусточку і почала складати її то в квадрати, то в трикутники. Лащ вирішив перервати мовчанку.

– Як там твій чоловік? – спитав він Ружинську, та вона жодним чином не виявила, що їй ця тема розмови цікава.

– Я Корецьку бачила сьогодні, – натомість відповіла Софія.

– Так, вона землі збирає, пантрує їх, як та орлиця. – Лащ протирав свого ножа.

– Я хочу забрати в неї свою Черемошку. – Ружинська вимовила рішуче.

Самійло нарешті зацікавився розмовою і глянув на кузину:

– Нашу Черемошку, Софіє… Але потрібні люди.

– Хто може піти з нами? – очі жінки зблиснули хижими бісиками.

Лащ вишкірився:

– Ми таку армію зберемо, люба… Що можна буде й Київ нею взяти.