Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 13

Білява пані підняла поділ спідниці зі щільного італійського оксамиту і зняла важкі черевики із дерев’яною підошвою. Ступила на мокрий річковий пісок і наблизилась до темних вод Роставиці. Вдихала в себе ранкову прохолоду і випускала з рота пар, який струменів просто вгору, у блакитне небо. Зробила крок – ще і ще – аж поки крижана вода не хлюпнула на її ступні. Ноги почали всмоктуватись річковим мулом – ще холоднішим і підступнішим за темні води. Здавалось, ріка хоче проковтнути цю жінку у світлому вбранні і перетворити її на одну зі своїх численних русалок. Та та й не опиралась. З кожною хвилею Роставиці ноги все глибше занурювались в річне єство – ось вже по кісточку. Поділ сукні став мокрим і важким – здавалось, з цієї пастки вже не вибратись, тяжіння додолу не спинити. І за якийсь час – білявка щезне, розчинеться в одвічних холодних водах.

– Ваше світлосте! – почулось позаду. Пані не оглядалась. Але знала – це служка мчить берегом, аби врятувати її, полонянку, від крижаних і смертельних обіймів. – Ваше світлосте, до вас приїхали.

Софія спробувала відірвати ногу, яка вгрузла в мул. Та не вдавалось. Служка простягнув їй свою руку і потягнув на берег, з гучним чавканням ріка нарешті виплюнула княгиню.

– Там панотці приїхали до вас, – пробелькотів хлопчина, відвертаючись від господині, яка підняла спідницю і дивилась на свої побілілі від холоду ноги. Жінка зітхнула і подалась до садиби Ружинських, залишивши взуття просто на березі.

Софія змусила гостей чекати. Довго перевдягалась. Змінювала вбрання, намагаючись затриматись якнайдовше. Повернувшись з-під Черемошки, вона змінилась. Не раділа навіть, побачивши доньку, яка так довго і нетерпляче на неї чекала. Княгині Ружинській було гидко від самої себе. Соромно зізнатись, але її гнів біля мурів міста був лише миттєвим бажанням, а тепер настав час каяття. І хоч щодня вона себе намагалась запевнити і переконати, що усе скоєне було на користь родині, та марно – собі княгиня вже не довіряла. Нарешті вона надягла на плечі горностаєву пелерину і у сріблястому вбранні вийшла до панотців. Протопоп Іван Мужиловський кутичками губ усміхнувся, побачивши граційну жінку, затягнуту в корсет, у пишному вбранні і у капелюшку на непокритій голові. «От, звабливиця, янголятко із пекла», – подумав Мужиловський і підвівся, аби шанобливо схилити голову перед господинею Ружина. За спиною панотця стояв чоловік у рясі з проблисками сивини, поголений за європейською модою. Софія спинила свій гострий погляд на ньому.

– Ваша світлосте, знайомтесь – Антоній Грекович. Він наразі мешкає в обителі Видубицького монастиря.

– Чула про вас, отче, – розтягнула вуста у вимушеній посмішці володарка Ружина.

Звісно, вона знає Антонія Грековича. Та хто ж не знає цю людину? Чутки про його минуле розносяться торговищами та ярмарками. Кажуть люди, Антоній Грекович був видним православним священником, архидияконом Дерманського монастиря, очолив братську школу у Вільно – та не встояв перед молодою черничкою. Спокуса виявилась настільки солодкою, що втриматись від гріховного плода панотець не зміг. Черниця завагітніла – скандал у Вільно був величезний, і аби не бути покараним, Грекович швидко переметнувся до уніатів, утік від гріха подалі аж в самий Київ. «Що ж сталось з тою черницею?» – подумала Софія, глянувши на отця Антонія. Той помітивши докір в її погляді, знітився, сховавшись за плечем статечного Мужиловського.

– Що вас привело до Ружина? Від Києва таки далеченько, – княгиня розправила пелерину і вмостилась у різьбляне дерев’яне крісло. Дуже добре вона пам’ятала останню розмову з Мужиловським. Приємною ту їхню зустріч не назвеш.

– Ви чули про Роставицю, пані? – на ці слова Мужиловського у пам’яті виринули холодні річні води і Ружинську пересмикнуло.

– Ви про ріку кажете? – мовила вона пошепки.

– Ні, про село Роставицю. – Іван Мужиловський усміхався. Блідість прикрашала білявку ще більше за рум’яна.

– Я знаю, це ваша вотчина. І на неї не претендую, отче, – недбало кинула Софія. Її вже нудило від цієї розмови.

– Дивно, що ви не в курсі подій, які відбуваються біля кордонів ваших земель, – ці слова самовдоволеного Івана Мужиловського збудили інтерес у княгині, Софія підняла догори брову і запитально глянула. – На нашу Роставицю поклала руку княгиня Корецька. Як знаєте, це вже не перші монастирські терени, які в нас забирає Анна.

– Ви хочете, аби я їх відбила? – перервала Мужиловського жінка і підвелась з крісла, примусивши й гостей зробити так само.

– Ми хочемо аби ви повернули нам Роставицю. Наші сили не зрівняти з вашими. Всі начувані про ваш останній похід, – протопоп промовляв улесливо.

Софія зітхнула і рушила до вікна. Вона стояла так доволі довго, через що Мужиловський став нервувати – а чи не даремно вони приїхали до Ружина? Чи не занадто суворо минулого разу він розмовляв із княгинею?

– І що я отримаю, якщо відіб’ю Роставицю? Ви ж зрозуміли, що я і сама зацікавлена в землях. – Княгиня суворо зирнула на протопопа. Всміхатись йому вже не хотілось.

– Це село молоде, особливої користі вам не принесе. А от наша підтримка варта набагато більшого, ваша світлосте.

– То давайте повернемось до нашої минулої розмови, владико. – Софія вмить подобрішала і повернулась у своє крісло. Мужиловський розумів, корислива княгиня загнала його в пастку. Але йому попри все варто покарати пихату і ненаситну Корецьку – хай би й частиною своїх земель.

Переговори для обидвох сторін завершились вдало. Мужиловський вже відкланявся і вдоволений вискочив надвір. Княгиня також пішла в бік виходу, як дорогу заступив Антоній Грекович. А вона вже й забула про супутника протопопа.

– Я теж хочу запропонувати вам оборудку, ваша світлосте.

– І яку ж це? – ледь не розсміялась хазяйка, згадавши походеньки отця Антонія у Вільно.

– У Анни Корецької є дуже цінна книга. Вона її привласнила і вивезла з Софійського монастиря. Манускрипт тепер знаходиться в її обійсті у Лісниках, – швидко і пошепки промовляв чоловік у довгій рясі.

– Книги мене не цікавлять, – відрізала Софія.

– Але цікавлять нас, – прошепотів гість.

– Ви хочете, щоб я напала на найміцнішу фортецю в околицях Києва? Ви божевільний! – княгиня вже хотіла відштовхнути панотця, як той схопив її за руку.

– Це дуже важлива книга. В ній – таємні знання, із якими Корецька може отримати величезну владу. – Ружинська обдала холодом священника і той відпустив її лікоть.

Щойно хазяйка вийшла, Грекович зітхнув, поправив золотого хреста на грудях. Він був певен – Ружинська клюне на його приманку.

Мужиловський поблагословив княгиню, побажав миру її дому і сів у дормез, за ним застрибнула довірена людина ігумена Видубицького монастиря.

– І чому Іоасаф не поїхав з нами, не розумію? – роздратовано буркнув Мужиловський, якому було недовподоби, що довелось умовляти княгиню самотужки.

– Останнім часом він дуже дивно поводиться. Навіть готовий відкликати свій позов до Корецької, – зітхнув Грекович.

– Відкликати?! Ще чого?! – Мужиловський пирхнув і розправив гаптований золотом манжет рукава своєї ряси.