Читать книгу У вогні плавильника. Срібло - Ганна Гороженко - Страница 4

Замок стояв на самій маківці гори, одинокої вершини серед розораних полів. Довкола високого пагорба – намистом розсипані дерев’яні хати князівського люду. Замок – це міцна фортеця, обнесена частоколом. Обійстя Корецьких не взяти навіть армії з гарматами. Та й не нападають на замок вороги – бо самі побоюються князівських козаків, слава про їхню відвагу та жорстокість шириться теренами Речі Посполитої. Чоловік Анни Корецької Юхим ось вже добрий десяток років не вилазить із сідла – воює то з московитами, то з молдованами. А її старший син Самійло розганяє татар на південних землях. Відтак сімейні справи – в руках норовливої княгині. А характер у неї міцний, залізний. Збирає вона під свою руку всі довколишні землі під Києвом. Викуповує чужі маєтки або ж бере їх силою. І хто зна – може й сам золотоверхий Київ впаде їй скоро до ніг?

Все думала й гадала Анна Корецька про листа із загадковим рядком. І якби не був він відправлений правій руці Іоасафу Биховському – то вже й забула б давно про нього. Але ігумен Видубецького монастиря – людина хитра й розумна. Та й з Корецькою давно сперечається. Не захотів Іоасаф продавати княгині Кончу-Заспу, яка межує із її Лісниками. Попри вмовляння та щедрі пропозиції. Тож вирішила Анна прибрати до рук ці землі силоміць. Та за роки спілкування і протиборства із ігуменом Корецька вже взнала – той розраховує наперед кожен свій крок. Всі його рішення виважені, а оборудки – успішні. Нерідко Анна думала – чи Богові служить намісник Видубицького монастиря, надто все легко йому вдається. Тому й до листа із таємничим посланням поставилась підозріло.

Іоасаф Биховський приїхав у Київ щойно була погоджена унія в Бресті. Року 1596 низка православних єпископів, які підпорядковувались досі Константинополю, перейшли під руку Папи Римського. За такий зухвалий в очах більшості православних перехід понтифік погодився залишити уніатам візантійську літургію та службу Божу на церковнослов’янській мові. Видубицький та Софійський монастирі і ще кілька церков були у Києві тим осередком, який підтримав унію. Та попри осуд більшості вірян – день у день ця братія багатшала. Ось вже й поруйновані часом та битвами мури почала відбудовувати. Звідки ж у ченців-уніатів таки статки? Кияни цього не могли втямити.

Анна Корецька сиділа поруч із комином, в якому палахкотів вогонь. Вдивлялась у чорне розжавріле вугілля, над якими завели свої бісові танці вогняні пелюстки. Центральна зала, в якій завжди було прохолодно, наповнювалась теплом та тяжким смоляним запахом горілого дерева. Княгиня перевела погляд на чоловіків портрет – Юхим у своєму блискучому панцирі поглядав на неї зі стіни. Ось і зараз він, як завжди, у військовому поході. Жінка й сама дивувалась – як їй вдалось народити сімох дітей від чоловіка, якого ніколи не було вдома. Нині ж діти стали її посланцями – всі пантрують маєтки родини Корецьких, охороняють родові землі. І лише її старший, улюбленець Самійло, разом із батьком здобуває у битвах славу для їхнього роду.

Пані знов кинула оком на записку, що лежала на стільниці поруч. «В Софії під захистом Георгія». Що ж це може бути?..»

Думки перервала служка, яка вскочила у залу і бігцем попрямувала до господині. Корецька здивувалась такому поспіху челядниці і втупилась у неї незмигненим поглядом. Та ж набігу, ковтаючи слова, вигукнула:

– Ваша світлосте… за брамою… там!

До Корецької долинули звуки сурм. «Невже напад?» – пані рванула на замкову стіну. За муром в оточенні озброєних вартових, які щойно припинили сурмити, стояв огрядний чоловік у рясі, підперезаний дорогим паском із червоного оксамиту, гаптованого золотом. Поважний чернець застиг біля своєї карети, яка була запряжена четвіркою чорних кобил, поставив руки вбоки, пильно вдивлявся за частокіл і важко дихав. Побачивши жінку в чорному, яка схопилась за нагострені верхівки огорожі, він збагровів. З гори свого муру княгиня увіп’ялась очима у розлюченого Іоасафа Биховського. Поруч із ним та його кіннотниками вона помітила ще кількох незнайомих їй шляхтичів.

– Пані Корецька-Ходкевичівна! – голос Іоасафа був грубим і суворим. – Добре начулись вуха мої від знаних людей, і очі мої нагледілись, що ви, пані злостива, кривдите церковну братію. Не лише сама – а й чоловіка свого до зла примушуєте, бо і його за ваші гріхи покарають. Але Господь справедливий, і ніколи вам, Корецьким, в ваших справах не допоможе. З цього дня – Ходкевичівна, ночей не досинайте, чатуйте на мене – бо я нині промовляю вам одповідь. І я від імені матінки Церкви оголошую вам – мститись буду! – Биховський спинився, аби схопити ротом побільше повітря, і вказав на чоловіка у зеленому фалендиші, який тримав у руках аркуш-цидулку. – Цей пан возний. Я подаю на князів Корецьких до суду, і будьте певні – переможу. Ви будете покарані, Корецькі!

Хазяйка Лісників на це згори свого муру хижо засміялась. Жіночий регіт відбився луною і ширився її землями, наповненими власним підневольним людом. Роздратований свавіллям Корецької, Іоасаф ступнув ногою і майнув у бік карети. За ним слідом рушили його вартові-кіннотники. А чоловік у зеленому із цидулкою в руці так і лишився стояти, тремтячи, очікуючи, поки козаки Корецьких заберуть згорнуту «одповідь» настоятеля Видубицького монастиря.

Княгиня ж неквапливо поверталась до своєї натопленої зали. І попри удавану веселість, усім тілом своїм відчувала вона ненависть Іоасафа. Немов кожна частина єства була догори проссякнута його злістю. «Хай би йому… може справді з нечистим цей панотець водиться?». Корецькій захотілось просто зараз з головою зануритись у воду, аби змити, як бруд, усі прокльони Биховського. Тож жінка наказала приготувати їй купання з травами.

– І бабу Параску поклич, – звеліла служці, щойно та залила водою глибоку діжку.

Корецька, не чекаючи на челядь, розстібнула тугий корсаж, зняла чорну вовняну спідницю – залишившись в самій довгій сорочці з тонкого, як серпанок сукна. Запустила руку у теплу воду. Вона парувала, на її поверхні кружляло листя молодого любистку та м’яти і ширило пахощі невеликою кімнатою господині. Віконниці в цій залі завжди зачинені, тож навіть у сонячну погоду світлу сюди – зась. Кімнату осяювали свічки у золотих німбах. Вони зашипіли і затремтіли в ту мить, коли двері в покій рипнули – на порозі спинилась у високому чорному очіпку баба Параска. Щільно зачинивши за собою двері, діловито зайшла в кімнату і кинула на стіл зав’язану вузлом хустку. Параска була дужою, хоч засмаглі руки та лице її були посічені глибокими зморшками, а відтак видавалась вона жінкою вже старою, навіть древньою. Та очі в неї були, як в орлиці – пильні та колючі, мабуть від того її недоброго погляду, яким зустрічала кожного, хто перетинався із нею, Лісниками та усіма околицями ходять чутки – що то відьма живе за частоколом князівського замку.

– Що ти мені принесла? – поцікавилась княгиня, залізши у теплу воду.

– Зозулька моя, – мовила Параска пошепки, підносячи до хазяйки кульку мила з подрібненими прянощами і травами, – це аби ваша шкіра була чистою та білою, як перший сніг.

Корецька на це всміхнулась. Подобались їй красномовні мадригали старої.

Баба заходилась ретельно вимивати обличчя Корецької. Лише древній і мудрій Парасці княгиня дозволяла торкатись себе. Хазяйка Лісників заплющила очі, і вже майже задрімала, шепотіння старої, яка нависла над нею, господиню заспокоювало – хто зна, які заговори шептала Параска, але вони діяли. До княгині із кожним подихом поверталися сили. Баба дістала зі свого клунка грубу склянку, а з неї – буру суміш, якою намащувала щоки та губи княгині. В ній потовчені коріння марени, ладан, шафран і мірра – пахучі, як дорогі масляні парфуми, що їх купці привозять зі Сходу.

– Ви ж пам’ятаєте княгине, що змиєте це завтра на світанку водою зі струмка? І ваші щоки і губи будуть палати юнацьким рум’янцем аж до самої неділі. – Параска продовжувала шепотіти, тепер вже втираючи у білі руки господині бджолиний віск. Шурхання її сухих губ породжували в голові Корецької марення – виринали з пам’яті знайомі обличчя та щасливі миті її далекого дитинства, давно забуті і припорошені пилом буремних років. Та раптом Параска спинилась і мовила вже не пошепки, а грубим своїм грудним голосом. – Щось ви, пані, наче сама не своя? Бачу я ворона темного над вами… Недобре це…

– Так, Параско… Це за землю чвари. Одповідь сьогодні привіз мені отець Іоасаф… – стомленим голосом мовила княгиня, так не хотіла вона прощатись зі своїми видіннями.

– Я отця добре знаю. То не він… Той ворон лютий, моя пані, він простягне крило своє над вами… Остерігайтесь його… А з Іоасафом я знаю, що ми вдіємо.

Баба хвацько схопилась за простирадло і стала допомагати своїй хазяйці виходити з води.

– Я, зозулько, в лісі яйце знайшла… – хитро мовила стара і примружила праве око. Княгиня кинула на неї запитальний погляд. – То ми з вами зараз отця Іоасафа ним заворожимо. – Параска задоволено усміхнулась чорним беззубим ротом. В зморшкуватій бабиній руці яскравів білим пташиний плід. Ворожка поклала його на глиняну таріль і піднесла свічу. Корецька заховала золотого хреста під вологу сорочку і наблизилась до столу, залишаючи на підлозі мокрі сліди. Княгиню калатало від холоду, вона невпевнено торкнулась яйця і безпорадно глянула на бабу. Та ж лише кивнула:

– Не бійся, голубко… – роззявивши у посмішці свою старечу чорну порожнину…

Цієї ночі Корецька довго не могла заснути. Все дивилась, як блимали свічки у її кімнаті. Все не йшов з голови Іоасаф і та загадкова записка. Чи допоможе парасчине ворожіння? «От жеж невгамовний Биховський… Треба було на мої умови приставати, коли я була ще доброю». Попри все княгині хотілось тепер насолити ще більше ігумену. А значить треба здогадатись – про що ж той таємничий лист. «В Софії під захистом Георгія… В Софії… Так це ж Софія Київська!..» – Корецька ахнула своїй здогадці і плеснула у долоні – «Точно, це ж храм! А Георгій це – мабуть ікона, в якій щось заховано… Як я раніше не второпала!»

Корецька вдоволено усміхнулась. Звісно, ось де хованка, в якій щось важливе для Биховського. А якщо вона це знайде першою – хто зна, як все обернеться? Може їй вдасться ще якісь землі строптивого настоятеля прихопити? Княгиня відкинулась на подушки – «Де ж той сон подівся?.. На світанку – на Київ».