Читать книгу Буквар миру. Книга для сімейного читання - Григорий Сковорода - Страница 2

Ласкавий приятелю![1]

У сьомому десятку нинішнього віку, залишивши вчительську посаду й усамітнившись у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках, що лежать довкола Харкова, я навчав себе доброчесності й повчався в Біблії, а при тому, бавлячись благопристойними іграшками, написав півтора десятка байок, ще не будучи з тобою знайомий. А цього року в селі Бабаях[2] збільшив їх удвічі. І коли я писав ці останні, то здавалось, ніби ти завжди поруч, схвалюєш мої думки й причащаєшся до них разом зі мною. Дарую ж тобі три десятки байок, тобі й таким, як ти.

Батьківська кара має у своїй гіркоті насолоду, а мудра іграшка криє в собі силу.

Нерозумну пиху стрічають по вигляду, а проводжають зі сміхом, тим часом розумний жарт позначений важливим кінцем.

Нема нічого смішнішого за розумний вигляд з порожнім нутром, і нема нічого веселішого за смішне обличчя з прихованою серйозністю.

Згадаймо прислів'я: «красна хата не углами, а пирогами».

Я й сам не люблю мінливої маски тих людей і справ, про які можна сказати українською приповідкою: «стукотить, гуркотить, гримотить… А що там? Кобиляча мертва голова біжить». Кажуть і росіяни: «Літала високо, а сіла недалеко». Це про тих, хто багато й красно говорить, а слухати нічого. Не любі мені ці порожні гордощі й пишна порожнеча; я люблю те, що зверху ніщо, а всередині щось, зовні неправда, а всередині правда. Такі слова й таку людину греки називали силеном.[3] Це картинка, зверху смішна, а всередині прекрасна. Друже мій! Не зневажай байок. Байка й притча – одне й те саме. Не за гаманцем суди скарб, праведним судом суди. Байка тоді буває нікчемна й бабська, коли в низькій і смішній своїй шкаралупі не має зерна істини, тобто схожа на горіх свищ […] Іноді в лахмітті криється коштовний камінь […] Як обряд без Божої сили є пустка, так і байка без істини. А якщо з істиною, тоді хто посміє назвати її брехнею? […]

Цей утішний і фігурний різновид творів був звичний для найкращих стародавніх філософів. Лавр і взимку зелений. Так мудрі люди й у розвагах розумні, й у неправді правдиві. Правда не здаля бовваніла їхньому пильному погляду, так, як ницим умам, але виднілась ясно, немов у дзеркалі, і вони, побачивши живо живий її образ, уподібнили її до різних тлінних фігур.

Жодні фарби не красять троянду, лілею чи нарциса так живо, як чудово утворює в них невидиму Божу істину тінь небесних і земних образів. Звідси походять ієрогліфи, емблеми, символи, таїнства, притчі, байки, порівняння, прислів'я… І не дивно, що Сократ,[4] коли йому внутрішній ангел,[5] керманич у всіх його справах, звелів писати вірші, обрав тоді Езопові байки.[6] Як найхитріша картина видається невченим очам неправдою, так і тут робиться.

Сама Біблія – сонце всіх планет і цариця – створена Богом із таємничих фігур, притч і порівнянь. Уся вона виліплена з глинки й названа в Павла «буйством».[7] Але ця глинка натхнена духом життя, а це буйство криє в собі щось мудріше за все смертне. Зобразити, приточити, уподібнити – означає те саме.

Прийми ж, ласкавий приятелю, дружнім серцем від свого друга цю не таку вже й несмачну воду його думок. Це не мої думки, і не я їх вигадав, бо істина не має початку. Але я люблю їх – значить, мої; полюбиш ти – і будуть твої. Я знаю, що твоя тілесна подоба дуже несхожа на моє опудало, та нехай дві різні посудини наповняться одним лікером; нехай буде одна-єдина душа й одне-єдине серце! Єдність думок – ось що таке справжня дружба. Усе не наше, усе загине, і самі тіла наші. Одні лиш думки наші завжди з нами, одна лиш істина вічна, а ми в ній сховаємось, неначе яблуня у своєму зерняті.

Плекаймо ж дружбу! Прийми і споживай з Петром чотириногих, звірів, гадів і птахів […] Вони є не чим іншим, як образами, що прикривають, мов полотно, істину. Споживай їх, доки не споживеш із Богом чогось кращого.

Ласкавий приятелю!

Твій вірний слуга,

любитель священної Біблії

Григорій Сковорода.

1774 року, в селі Бабаях, напередодні П’ятидесятниці.[8]