Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 10

Матьє Веранн був високим і цибатим, мав близько п’ятдесяти років. Посивіле волосся, кощаве обличчя – все в западинах. Конячі зуби, очі захланні, вибалушені, уважні. Повняві губи, ніби пришиті до кінчиків рота, заклякли у вищирі. Сміявся він аж страшно: тоді всі зуби ніби вигулькували з пащі з кровожерливим і оскаженілим вигуком «уррра!».

Корсо завжди ніяковів, якщо зовнішність людини пасувала до її фаху. Він знав, що не слід цьому довіряти, та все одно йому подобалося, коли суголосність згодом виявлялася справжньою.

Матьє Веранн скидався на сатира.

Він упустив їх у простору кімнату з низькою стелею і стінами, обшитим панелями. Меблі наче й не мінялися з 60-х років, коли їх виготовили, але Корсо здогадався: насправді йшлося про автентичні речі, придбані за шалені гроші. Ніби на підтвердження високої вартості гарнітура на стіні навпроти скляних дверей висіло широке полотно за підписом Ганса Арпа.

Із загальної картини вибивалася лише японка років двадцяти, на колінах якої лежав наплічник «Eastpak». Вона сиділа на тюльпаноподібному стільці із жовтою вовняною оббивкою. Дівчина не здавалася ні гарною, ні манірною і була схожа на ученицю ліцею, що засиділася в останніх класах.

Схилившись над телефоном, – лунали гугняві звуки якоїсь гри, – вона навіть не зволила підвести очі на гостей. Веранн не вважав за потрібне її відрекомендувати.

– Чим можу допомогти? – запитав він і вмостився на шкіряному червоному дивані.

Їм довелося всістися на кріслах «Egg».

– Ви щось чули про вбивство стриптизерки клубу «Сквонк»?

– Авжеж, – мовив Веранн, схрестивши ноги й невимушено змахуючи порошину зі своїх штанів. – Знаю про такий клуб.

Безжурність, природність: господар приділив їм трохи уваги, ось і все.

– Ми ніколи не показували журналістам знімки тіла жертви. Дівчину скрутили білизною в дуже дивний спосіб.

Барбі вже виймала фотографії з місця злочину. Вона їх виклала, ніби карти, на низькому столику.

Веранн нахилився й поглянув на світлини, не змигнувши оком. Ані слова про рани на обличчі. Ані руху, який би виказав бодай якесь хвилювання. Корсо закортіло побачити його в роботі, з метрами мотузки на руках і хлистом, що шмагає по спинах молодих оголених жінок, яких підвісили до стелі.

Урешті-решт Веранн випростав ноги й узявся передивлятися знімки.

– Щось можете сказати про це?

Він зробив хтиву міну, яку ще більше увиразнили м’ясисті губи. Японка й далі сиділа собі в куточку – її цілком поглинула гра на мобільному: досі було чути набридливе «ззз-ззз».

– Трохи нагадує чи не найнебезпечнішу позу шібарі: ушіро такате коте шібарі турі.

– Що воно таке?

– Це коли партнерку підвішують зі зв’язаними за спиною руками. Можна також зашморгнути мотузкою зап’ястки та щиколотки, як на світлинах. Звичайно, треба вміло закріпити, бо кінцівки можуть не витримати ваги тіла.

– Погляньте уважно на вузли. Що ви про них скажете?

– Це мусубіме, «закриті вузли» – їх досить рідко використовують у шібарі. Надто небезпечно.

– Вибачте, але я вас не розумію.

– Закритий вузол важко розплутати. Що більше зв’язана людина ворушиться, то міцніше затягується зашморг. Натомість відкритий вузол легко розплутати, потягнувши за кінець мотузки.

– У якій галузі використовують закриті вузли?

Веранн стенув плечима.

– Тоді нам слід зазирнути в далеке минуле: у XV столітті в Японії виникло хойоюцу. У ті часи спосіб, у який зв’язували полоненого, міг багато чого розповісти про нього. Для кожного правопорушення існували відповідні прийоми. Щойно бачили покараного – вже розуміли, якою була його провина. У такому військовому мистецтві вправлялися самураї та законники. Воно називалося дзайнін шібарі («шібарі винних»).

Корсо скоса поглядав на Барбі: вона блаженно слухала. Його дратувало її захоплення, до того ж вони чимало віддалилися від суті справи.

– Згодом, – вів далі Веранн, – у добу Едо, майстерність зав’язування вузлів слугувала приємнішим речам. Перетворилася на естетичне задоволення, «васа», нарівні з краснописом або мистецтвом чаювання. В XVII столітті існувало більше п’ятдесяти різноманітних шкіл у цій царині…

Корсо перервав лекцію з історії:

– Гадаєте, вбивця дещо знається на цих прийомах?

– У наші часи достатньо пошарудіти в інтернеті, щоб навчитися правильно зв’язувати партнерку.

Поліціянт помислив про інше:

– Згідно з вашою стародавньою технікою кожний вузол означав якийсь злочин. А зашморг нашої жертви може натякати, наприклад, на якусь провину, ганебний вчинок?

– Тут я вам не зараджу. Треба читати історичні твори… Можу лише сказати, що йдеться, либонь, про страту. У будь-якій школі шібарі скручувати руки за спиною і прив’язувати їх до кісточок означало завдавати людині чи не найбільших страждань. Навіть зараз люди нерідко калічаться, коли ось так задовольняють свої примхи, але діють невміло і…

Веранн замовк. Щось привернуло до себе його увагу на знімках. Він знову схопив світлину, а другою рукою витяг окуляри з нагрудної кишені.

– Щойно побачив, – проказав він, почепивши окуляри. – Вузол-вісімка дещо незвичний…

– Поясніть, будь ласка.

Він підвів голову, як та чапля, а тоді манірно зняв окуляри.

– Зашморг, який ми обговорюємо, має форму поземної вісімки…

Він далі тримав фотографію й показав роговою оправою на вузли.

– Отже, придивіться: тут зображена ще одна вісімка, але цього разу відкрита…

Він протягнув знімок Корсо, і той насправді помітив, що за вузлом, яким скрутили зап’ястки, ніби починався ще один, незавершений…

– На вашу думку, що це означає?

– Можна снувати будь-які припущення, але поземна вісімка є символом нескінченності. Всі це знають… Тож друга вісімка, очевидно, вказує на продовження. Не хотілося б удаватися в химери, але гадаю, що зловмисник намагався переказати нам дві речі: по-перше, він щойно розпочав низку вбивств, по-друге, ніхто не зможе стати йому на заваді…

Оце несподіванка. Корсо ледь не почав розповідати йому про Баз Лайтера з «Історії іграшок», яку він дивився разом з Таде: «У безмежжя й далі…»

– Ви знайомі з цією жінкою? – спитав він і показав на мобільному портрет Ніни Віс.

– Жертва, чи не так? Бачив її обличчя на фотографіях.

– А десь іще? В садо-мазо-клубі або студії шібарі?

– Ні.

Корсо знову поклав телефон у кишеню.

– Не могли б ви надати нам список клубів, де займаються… цими практиками в Парижі?

– Певна річ. Їх не так уже й багато.

– Дякую, – проказав він, тоді підвівся, а слідом за ним і Барбі.

Матьє Веранн теж устав. Японка далі нерухомо сиділа собі в куточку. Корсо відчув, що між ними існує прихований зв’язок, не висловлений уголос, але набагато важливіший, ніж усе, про що вони говорили між собою.

Копу захотілося завершити розмову в невимушеному тоні:

– Ваша подруга, либонь, не дуже рада нас бачити, – сказав він, указуючи на німфетку Отаку[22].

– Це не подруга.

– Здається, вона на вас гнівається. Ви надто сильно стиснули її абощо?

Веранн поблажливо усміхнувся на брутальні слова поліціянта. Обриси губ злегка пом’якшилися, але випуклі очі лишилися холодними – справжні вирла ката.

– Вона на мене зла через те, що я її вчора добряче відшмагав.

– Ой-ой, – вимовив Корсо, який знову вдався до дешевих жартів.

Веранн посміхнувся зі ще більш відчутною зневагою – викапаний маркіз де Сад перед тюремниками Бастилії.

– Їй було боляче, але саме цього вона від мене хоче.

Веранн, очевидно, вважав його йолопом, і Корсо кивнув, ніби погоджуючись із такою роллю.

Коли вони вийшли, він зупинився біля чорної пластикової скульптури. Була майже перша – сонце стояло високо в небі, але спека не докучала. Літо просочилося під тінь прекрасних кварталів і навіювало на Корсо дивну зажуру.

– Мені шкода, – мовила Барбі. – Я сподівалася, що зустріч… що від неї буде якась користь.

– Чудес я не очікував. Треба буде старанно переглянути аматорів шібарі.

– Повертаємося в клуб?

– Ти їдь. Сідай в Убер.

– А ти?

– У мене зустріч, – коротко пояснив він. – Справи особисті.