Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 8

– Якщо ти вважаєш, що впораєшся з тим краще від нас, то сильно помиляєшся.

– Я так не вважаю. Бомпар просила мене перейняти естафету. А я вже постараюся, як зможу.

Патрік Борнек був середнього зросту, мав круглий, як діжка, тулуб та плескатий ніс. Зовнішність пасувала до мислення. Він марудно й наполегливо долав усі перешкоди, набирався досвіду і, врешті-решт, став першокласним слідчим.

Щаблями службових сходів він піднімався геть інакше, ніж сам Корсо: жодного геройства, моторошної багаторічної служби у складі небезпечних бригад – навпаки, він довго й терпляче сидів на адміністративній роботі, що дало свої плоди. За відсотками розкритих злочинів група Борнека була на одному рівні з командою Корсо, хай свої завдання вони виконували й не так швидко, не так блискуче, не так показово.

Цікаво, що спершу справу «Сквонка» мали передати групі Корсо, який чергував того дня, коли знайшли труп. Але саме перед тим його відправили до нотаріуса, який розтяв собі горло ножем для паперу. Доки він шукав винного, – ним виявився позбавлений спадку клієнт, що в такий спосіб висловив своє незадоволення, – документи щодо вбивства стриптизерки мали вже бути в нього на руках, але справу Ніни Віс, яка вже й так набула чималого медійного розголосу, Катрін Бомпар вирішила довірити скромнішій команді.

Борнек всівся за свій стіл. І відразу його шия десь потонула, а сам він став схожим на похмурого бичка в загоні.

– Дідька лисого ти щось знайдеш, – проказав він, – покидьок не залишив жодних слідів. Ніхто не бачив жертву цілу добу перед тим, як вона була вбита. Ніхто нічого не зауважив у дні перед самою загибеллю Ніни. Щодо її близьких, то ми вже так їх замордували, що вони тепер можуть оголосити себе потерпілими й звинуватити нас у переслідуваннях.

– Але навіщо її зв’язали білизною?

– Дівчину задушили вузлом «засувний штик», щось на кшталт ковзного вузла. Зап’ястки й щиколотки скріпили «вісімкою». Морські фокуси. Ми не кликали на допомогу цілий Гавр укупі із Тулоном через це… Ми навіть звернулися до скаутів.

– Чому до скаутів?

– Вони добре знаються на вузлах. Так ми й натрапили на підказку…

– А бондаж? – не вгамовувався Корсо. – Ніна, мабуть, робила фото, знімала фільми для інтернету, зустрічалася з прихильниками садо-мазо…

– Ми думали про це. В її записах немає жодної згадки про таку роботу, але повір мені: вона вміла пильнувати гроші. Справжня крамарка. Ми і в їхнє середовище встромили носа, залучили БПТЛ. Нічого надзвичайного не виявили.

– Але ж її понівечили?

– Я тебе прошу. Сушити собі голову, чому мерзотник силувався зобразити щось на обличчі бідолашної дівчини, – про що тут можна говорити? Він намагався спотворити її, та й годі.

Борнек помилявся: роздертий рот, камінь у горлі – геть не другорядні деталі. Злочинець перетворив обличчя жертви на справжню картину, тож цей жах мав якесь підґрунтя.

– Я помітив, що на тілі вбитої немає слідів опору, – зауважив Корсо.

– Ну то й що? – роздратовано докинув Борнек. – Ти вже з цього виводиш висновок, що вона знала головоріза, довіряла йому? Ти забагато телесеріалів передивився. Ніколи досі злочин не був розкритий на підставі таких ось міркувань. Можливо, він заскочив її зненацька й негайно зв’язав. Або дав їй наркотик, що не залишає слідів. Хіба що вона була так налякана, що й поворухнутися не змогла. Ми ніколи не дізнаємося, що тоді відбувалося насправді.

Корсо збагнув, що Борнек відступив, тож йому доведеться самому кидатися в бій.

– Я подумав, що було б доречно зосередитися на самій Ніні…

– А ми чим займалися, як ти гадаєш? Ми все переворушили, все перевернули догори дриґом. Жодної зачіпки ані щодо вбивства, ані щодо самої жертви.

– А її дитинство?

– Власне, чекаємо на документи з Управління соціальної допомоги дітям, але ти їх знаєш…

Він подумав: якби його самого коли-небудь убили, що б тоді нарили про його минуле? Корсо теж перебував у дитинстві під опікою держави, мав реєстраційний номер 6065. Прізвище, що звучало на італійський лад, він отримав тому, що народився в Ніцці, за кілька кілометрів від кордону.

Що б відкопали копи, якби дісталися до його дитячих та молодих років? Найменування притулків, імена названих батьків, але напевно нічого про таємний безлад, який виліпив з нього особистість, про темні провалля, що обернули його на людину-загадку з купою несподіванок і суперечностей. Так він собі міркував і знову почав сподіватися. Софі Серейс, певно, теж мала свої таємниці…

Борнек підвівся й став біля вікна, тримаючи руки в кишенях.

– Мене відсторонили…

– Не кажи так.

– Саме так. Відсторонили, але це все одно, як добре подрочити. Відчуваєш приниження, але насамкінець надходить полегшення.

Слова на довершення розмови.

Корсо встав і спробував пожартувати:

– Ми виконаємо роботу, однак навряд чи знайдемо щось нове. Але треба ж якось угамувати ЗМІ та публіку.

– Еге ж, – промовив Борнек і став обличчям до співрозмовника. – Корсо, хіба я тебе не знаю? Ти впевнений, що зможеш упоратися краще від нас. Гаразд, бажаю успіху. А я собі їду у відпустку.

Корсо попрямував до кабінету. Проходячи повз Нарковідділ, почув, що там аж гай шумів: обговорювалася вчорашня перестрілка. Він прискорив крок, щоб не натрапити на копа з їхньої бригади.

– Коменданте Корсо?

Він обернувся й зіштовхнувся віч-на-віч із журналістом, імені якого навіть не пам’ятав, – той завжди вештався коридорами Судової поліції. Корсо не ставився вороже до газетних писак – вони багато патякали, але не більше, ніж міг сказати адвокат чи суддя. На відміну від своїх колег, він не вважав їх стерв’ятниками. Радше копи були яструбами, бо самі живилися чужою кров’ю.

Чоловік наближався до нього з простягнутою рукою. Корсо не відповів на вітання – він ненавидів рукостискання.

– Ви не могли б мені сказати кілька слів про операцію, яка відбулася цієї ночі на дільниці Пабло Пікассо?

– Я не працюю в Нарковідділі вже цілих п’ять років.

Він пригадав собі, як звати чолов’ягу: Трепані або ж Тріварі. Йому доводилося раз чи два відповідати на питання кумедного хлопця. Банькаті очі, маленький ротик – викапаний Скажений Кролик[17].

– Але є один повішений, троє вбитих і троє потерпілих від кульового поранення – не схоже на паризьке передмістя, більше на Хуарес або Медельїн[18].

– Можете запитати про це в моїх колег.

– Просто пригадав собі, що ви там зростали.

Часом журналістам удається довідатися про те, чого не знає навіть сама ГІПН[19].

– На вашу думку, яке майбутнє очікує квартал?

– Я не маніяк-підпалювач, на мене навіть не розраховуйте. Я вірю в розвиток передмістя. Більшість його мешканців – прекрасні люди.

Журналіст із розумінням усміхнувся.

– За ваших часів там не вішали людей на ліхтарях.

Йому закортіло відповісти, що існували інші розваги, лише відбувалося все у підвалах. Але вчасно схаменувся.

– Ватажки намагаються нагнати страху, – проказав він якнайспокійніше. – Марні сподівання. Ще раз повторюю: вони складають лише невеличкий відсоток населення передмістя, і там працює поліція, яка здатна виявити їх та арештувати. Досить таврувати ці квартали.

Він сам не йняв віри своїй політкоректній промові. А згадуючи дільницю Пікассо, пам’ятав лише, як сусіди нацьковували на нього пса лише тому, що він заголосно вмикав музику, або як діти, які мешкали у вежах, не сиділи й писали домашні завдання, а бігали пісяти в поштові скриньки, або як його названі батьки викликали копів – хотіли донести на горопах, що не мали документів і мешкали на сходовому майданчику неподалік… Сміття валялося на кожному поверсі.

– Що слід зробити, аби не розплоджувалися ці… паршиві вівці?

– Треба їх зупиняти та знешкоджувати, ось і все. Хай їм дідько, в клітку їх саджати!

Він прикусив язика. Молодець, Корсо. Стрімголов у прірву.

– Навіть не віриться, що ви теж із передмістя. Такий злостивий.

– Злостивий, бо походжу саме звідти.

Лаючи себе за фашистську промову, яку щойно виголосив, Корсо дістався до свого кабінету. Ніхто не знав, що саме він стріляв напередодні по дилерах, однак виявляється, що цього замало: тепер треба витягувати іншу зброю і знову стріляти – вже словами, які підхоплять ЗМІ, соціальні мережі, різношерсті політики, а згодом кожний перекрутить їх на свій розсуд.

Щойно Корсо примостився в кабінеті, у двері постукали. На порозі стояла Барбі, схожа на чорну кішку, яка потрапила під зливу.

– Я знайшла одного наваші, тобі цікаво?

– Кого?

– Майстра із шібарі, мистецтва японського бондажу.

Емілія нерідко розповідала йому про незрозумілу науку на межі еротики й естетизму. Мистецтво, що навчало стискати жіноче тіло ніжно та рішуче.

– Борнек уже там нишпорив…

– Він перетрусив три чверті садо-мазо-клубів у Парижі. А я тобі говорю про справжнього професіонала.

– Японець?

– Ні, він з Парижа. Влаштовує майстер-класи, шоу, конференції.

– Де мешкає?

– В XVI окрузі. То що?

Корсо поглянув на годинник: ще немає одинадцятої.

– Поїдемо моєю автівкою.