Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 22

Корсо рушив у бік аеропорту «Орлі».

Напередодні, перед тим, як заснути, він переглянув документи, що лишила йому Барбі: Pinturas rojas. Коли його зборов сон, у голові роїлися страшні видива та історія, пов’язана з ними.

Старий, оглухлий, пошарпаний життям і жахливими подіями, з якими довелося зіткнутися (а саме у травні 1808 року він був свідком того, як наполеонівська армія винищувала щоночі жителів Мадрида), Ґойя оселився 1819 року в домівці, що за дивним збігом обставин уже називалася «La Quinta del Sordo» – «Будинок Глухого». Мешкав художник самотньо, бо недуга віддалила його від людей. І одного дня він узявся розписувати стіни жаскими фресками з чарівниками, старцями, людожерами…

Наприкінці ХІХ століття фрески перенесли на полотна й виставили в музеї Прадо, де вони висять і донині. Але тоді ніхто ще не знав, що Ґойя розписував не лише стіни. Він також створив три картини, які виявилися ще моторошнішими: портрети спотвореного каторжника, чаклунки зі стражденним лицем, хворого з мученицьким поглядом…

Полотна відшукали в 2013 році на горищі будинку якоїсь кастильської аристократичної родини й продали одному з мадридських фондів, що згодом виставив їх у своєму музеї.

Саме туди вирішив їхати Корсо.

Знайшов рейс на 11-ту годину 10 хвилин, і назад – о 17-й годині. Так у нього лишалося багато часу, аби помилуватися картинами просто на місці, роздивитися всі деталі, вгледітися в текстуру, побудову… Підсвідомо він покладав надії на поїздку, бо хотів краще збагнути суть божевілля вбивці. А також сподівався відчути дух самого місця – музею, тому що був упевнений: злочинець частенько його відвідував.

Щойно дістався «Орлі», відразу зателефонував Барбі, аби підбити підсумки за ніч. Обшук у Ніни нічого не дав. Програмісти встановили особи передплатників клубу Ахтара за допомогою кредитних карт, які вони використовували для придбання абонемента. Виявилось, що їх менше, ніж передбачалося: лише кілька сотень. По-перше, вони шукатимуть їхні імена в картотеці правопорушників та всіляких насильників. По-друге, поцікавляться, якими вони є в суспільному та професійному житті. Хай там як, але всіх опитати неможливо. Що вже казати про любителів мотузки – Людо склав їхній цілий список.

Комп’ютерники перелічили акторів і акторок, що брали участь у забавах. Усіх їх з понеділка запрошуватимуть на бесіду в 36-й. Декілька днів аж роїтиметься від гостей.

– А ви? – допитувався Корсо.

– Ми знайшли фільми з Ніною.

– І як?

– No comment. Усі йолопи, що таке дивляться, – потенційні вбивці.

– Ахтара опитали?

– Радше відпустили.

– Прошу?

– Його адвокат накинувся на нас і добряче потріпав нам нерви, повір мені.

Корсо не розвивав цю тему. Він і справді вже не вірив, що слід Ахтара приведе до чогось путнього.

– А її хлопець?

– Вивчаємо, але досі нічого цікавого.

– Рухайте булками. Навряд чи так важко віднайти художника, що полюбляє стриптизерок і носить капелюх борсаліно.

– Мило з твого боку. Міг би й допомогти.

Вона мала рацію. У цей час він дивився детектив по телевізору, а згодом дав хропака, пригорнувшись до пишних цицьок коханки.

– Можна запитати: а що ти там сьогодні в ката робитимеш?

– Вирушаю до Мадрида, щоб подивитися на Pinturas rojas.

Для Барбі це означало, що вона перемогла. Знову винишпорила щось важливе.

– Гарної дороги, – промовила лагідніше. – Зателефонуємо, щойно з’являться новини.

Корсо проспав усю дорогу, тримаючи документи на колінах. Тільки-но літак приземлився на летовищі Мадрид-Барахас ім. Адольфо Суареса, він різко прокинувся. На чолі виступили краплі поту, в голові снували лячні видіння.

– Усе гаразд?

Привітна літня жіночка, що сиділа поруч, схвильовано вдивлялася в його обличчя.

– Кошмари наснилися, – вичавив він із себе, винувато усміхаючись.

– Головне, – проказала вона й поглянула в бік ілюмінатора, – що всі живі-здорові.

Корсо втупив очі у віконце, крізь яке вливалося світло. Яскраво-білі промені геть не нагадували сонячне сяйво, не свідчили про радість життя, проте були схожі на спалах атомної бомби. Профіль старенької на тлі блискучого світла розворушив у ньому прикрі спогади. Мертва спека 2003-го; 24-річний Корсо служить поліціянтом на вулиці Луї Блана, в центральному комісаріаті східної частини столиці, і йому доводиться рахувати померлих стареньких одинаків, що буквально розтанули в гарячому серпневому повітрі.

Він вийшов з літака й аж задихнувся від кастильського жару. Страшні видива далекого 2003 року не полишали його: забиті вщент морги, шеренги гробів, застиглі зелені маски, спухлі згнилі ясна…

Швидко спустився трапом, на пероні вже почасти прийшов до тями і поспішив у бік аеровокзалу, до кондиціонерів. Відтак дістався виходу й застрибнув у таксі.

Мадрид він знав, часто приїздив сюди, одного разу навіть з Емілією. Удень місто лише дратувало: білі стіни сліпили очі, від гарячого повітря ціпеніло тіло, сонце душило будь-які відчуття, але в сутінках столиця відроджувалася, знову зачаровувала. Уздовж рівних широких урочистих проспектів можна було безтурботно гуляти, почуватися королем, що роз’їжджає в кареті.

Особливо вражала архітектура. Пам’ятав, у якому він був захваті від статуї фенікса на куполі будівлі Метрополісу, на розвилці вулиць Алькала і Гран Віа, – вона нагадувала «Spirit of Ecstasy»[40] на капоті «роллс-ройсів». Фігурка на радіаторі величезної машини, галасливої і ще теплої…

Музей Еміліо Чапі стояв на вулиці Серрано, в самому серці багатої ділянки Мадрида, де розташовані вілли бездоганної чистоти й сади з гордовитими пальмами. В документах було вказано, що фонд створив на початку ХХ століття заможний лікар, який заробив цілий статок на фармацевтичних патентах. У 60-ті роки музей перейшов у власність групи меценатів, яким дуже кортіло послабити податковий тиск завдяки купівлі витворів мистецтва. Серед останніх придбаних картин – Pinturas rojas Франсіско Ґойї.

Таксі зупинилося перед довгим багряним муром, що нагадував стіну для гри в баскську пелоту. Корсо пройшов крізь ворота, і перед його очима постала біло-червона споруда під дахом-терасою з гострими кам’яними декоративними баштами. Він попрямував алеєю з пальмами під звук механічних розбризкувачів, що стукотіли в унісон з його кроками, ніби пальцями ляскали. Здавалося, поліціянт був, як ніколи, далеко від суті розслідування, від території полювання вбивці, від місця своєї юрисдикції. Але цієї миті в нього виникло майже тілесне відчуття, що він обрав правильний шлях.

У холі панувала напівтемрява – не повністю відчинені віконниці заважали сонячним променям оволодіти всім простором. Дерево, мармур, камінь… І тиша. Тут уже висіло кілька полотен: з глибини століть на вас поглядали постаті в обладунках, образи, відтворені в світлотіні та немов натерті до блиску бджолиним воском.

– Un boleto por favor[41], – попросив він на касі.

Він не хотів привертати до себе уваги, а показувати поліційне посвідчення – і поготів. Головна мета: дістатися до невеличких червоних картин. А далі буде видно, чи зможе він про щось довідатися від охоронців. Але без допомоги іспанської поліції далеко не заїдеш. Крім того, він узагалі міг помилитися в своїх припущеннях.

– ¿Quieres entrar?[42]

Швейцар у лівреї вказав йому на старовинний ліфт, у якому він побачив поруччя із чорного кованого заліза і дверцята з лакованого дерева. Корсо погодився: картини Ґойї містилися на четвертому поверсі.

За кілька секунд його перенесли до іншої епохи. Облицьовану панелями кабіну облаштували чорною лавою, перламутровими кнопками керування й огранованими з боків дзеркалами, що відбивали світло в напрямі сходової клітки.

Корсо усміхнувся й знову відчув упевненість у своїх діях. З кожним поверхом він дедалі більше наближався до химерного всесвіту злочинця.