Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 23

Корсо перетнув перший зал, у якому зберігалися релігійні полотна Золотого століття. В наступному панували зображення іспанських придворних тієї ж доби: фрези, камзоли й перли… Кілька туристів походжали туди-сюди з тим зосередженим виразом обличчя, який буває в прочан, коли вони, нарешті, потрапляють у святе місце. В шортах і сандалях вони мали трохи кумедний вигляд, але не кращий за тих, хто посеред літа одягається в усе чорне, як на фестиваль Геллфест.

У третьому залі він відшукав червоні картини, що висіли вряд і губилися на великій білій стіні. Важко було помилитися щодо їхньої вартості: оксамитовий шнур не дозволяв підходити надто близько. Корсо ніколи не замислювався над тим, який вони мали розмір, хоча в описах він чітко вказувався, і тепер картини здавалися крихітними. Імовірно, заввишки менше 50 сантиметрів і ледь чи 30 – завширшки. Щоразу, коли він до них нахилявся, картини вражали й лякали ще більше. Суцільні згустки насилля.

У підписах просто зазначалося: «Pintura roja n° 1», «Pintura roja n° 2», «Pintura roja n° 3», але Корсо перед тим читав, що історики-мистецтвознавці охрестили їх відповідно: Крик, Чаклунка, Мертвий…

Крайня з правого боку картина зображала пошрамоване обличчя, що, очевидно, і надихнуло Ніниного душогуба. Каторжанин або в’язень; у нижній частині полотна в очі впадали чорні кайданки й ланцюги. Кінчики рота розтягувалися від захланного сміху аж до вух – водночас рана й виклик. Годі було збагнути, чи той чоловік страждає, чи тішиться. Зболена міна – диявольська гримаса, від якої серце кров’ю обливалося, – повною мірою зіграла на двозначності. З нетрів страждання посвячений вдивлявся у вас і сміявся з вашої необізнаності…

Але найбільше дивував – і найсильніше вабив до себе – панівний пурпур полотна. Пика із роззявленим ротом вигулькувала на червонястому тлі, мов грудка землі з брудної калюжі. Вона ніби відокремлювалася від неї повільно, невблаганно – так само колись у кюветах для хімічної обробки поступово виступало зображення на папері для плівкових фотографій.

Співвідношення частин другого твору (Чаклунка) здавалося дивним, новаторським для тої доби (трошки як Пес на Pinturas negras). Лінія землі (але тут червоний колір радше нагадував лавовий схил, розпечену магму) розбивала полотно скісно навпіл. Над віссю виринала жаска голова. Розкосі очі, зморщене лице, скуйовджене волосся позлипалося від бруду й багна. Чаклунка ніби теж сміялася з так само роззявленим ротом і щось, мабуть, замислила недобре проти вас по той бік сірчаної смуги.

На Мертвому відтінки темнішали – на межі кіноварі й карміну з перетіканням у жовто-коричневий. Умирання, що мало колір сутінок. На ліжку або ношах можна було вгледіти чоловіка. Не в лікарні, ймовірніше, в камері або мансардній кімнаті. Дивно покручене тіло, немов намальоване поспіхом, на відміну від надзвичайної чіткості обличчя. Різко окреслені риси, величезні очі, виточений профіль – і знову широко відкритий рот, який нагадував уже не сміх, а небуття, що з кожною миттю захоплювало дедалі більше місця.

Свого часу Корсо захоплювався судовою медициною й обожнював гортати медичні трактати ХІХ століття. Він згадав описи пацієнтів у стадії третинного сифілісу. Тут саме такий вигляд: сточене обличчя, запалий ніс, з’їдені губи, схожа на лезо ножа велика гомілкова кістка спотворена хворобою, як покручений від високої температури металевий каркас. Вірогідно, Ґойя зобразив тут сифілітика, якого побачив десь у диспансері або притулку.

Навряд чи все це якось пов’язано з його справою, але він був певен, що головоріз навідувався сюди, аби помилуватися картинами. Пройнятися ними. Насититися. Вони дали йому поштовх до дії. Або ж нагадали іншу травму, що була справжньою причиною тяжіння до вбивства…

Він вирішив спуститися на перший поверх і опитати охоронців: можливо, вони помітили якогось частого гостя, дивакуватого поціновувача цих полотен. Щойно він посунув сходами до виходу, як почув гул, що долинав до нього знизу й уже переростав у дзижчання, а згодом у свист – ліфт піднімався нагору. Крізь ковану решітку коп спостерігав за тим, як повз нього пересувається противага, що опускалася тим нижче, що більше наближався засклений дах кабіни. Корсо мимоволі позадкував і почав стежити за рухом ліфта.

А тоді за шибками облицьованої панеллю кабіни він зі спини уздрів чоловіка у світлому костюмі та білій панамі поряд із швейцаром. Миттєво пригадалися слова Фройда: «Він носить незвичний одяг. Білі костюми, капелюхи… На кшталт сутенерів 20-х років…» Сутенер щойно оминув його і прямував нагору.

Корсо помчав стрілою за ним. Коли він опинився на четвертому поверсі, подвійні двері вже були зачинені, а ліфт знову почав опускатися. Корсо метнувся до залу з Pinturas rojas: чоловіка в білому там не було. Він пробігся іншими залами. Королі, герцоги, блазні Золотого століття, а панами – катма. Хай йому грець.

Корсо погнав назад й оглянув сходовий майданчик. Немає. Ані туалетів на поверсі. Ані контори. Жодної іншої кімнати, окрім трьох залів. Він поринув поглядом у яму, з якої ліфт знову сунув угору. Він майнув східцями донизу, усвідомлюючи, що саме сталося. Відвідувач зауважив його – той відбивався в дзеркалах кабінки. На четвертому поверсі він залишився всередині й попросив швейцара знову спуститися. Очевидно, присів під якимось приводом, доки Корсо не добіг до поверху, відтак підвівся, коли вже той не міг його бачити. Що простіше, то краще.

Годі й думати, щоб спитати в ліфтера, апарат знову летів нагору. Корсо поклав останню надію на хол і парк. Коли збігав донизу, два питання майнули в голові: чому чоловік утік? Як він міг побачити Корсо, якщо не знав його?

На першому поверсі – нікого: ані біля каси, ані в сусідній бібліотеці. Він кинувся до туалетів – чоловічого, жіночого – відчинив усі двері. Nada[43]. Насамкінець дременув до виходу. Мимохіть раптово зупинився, бо очі йому засліпило світло, а до того ще й від спеки просто підігнулися ноги. Корсо позадкував до холу, де на нього вже скоса поглядали, а тоді відсапався і знову плигнув у пекло.

Поліціянт приклав до чола долоню козирком і хутко оглянув місцину. Можна не перевіряти: нікого на алеях, ані навіть у тіні пальм. Краєвид, здається, збезлюдів та геть спорожнів. Дерева скидалися на біле полум’я, а травники – на сліпучі дзеркала.

Корсо помчав до виходу з парку. Його тінь чітко вимальовувалася на світлій жорстві, немов щілина в землі. Він дістався до воріт, сперся на ґрати й мусив негайно відсмикнути руку: метал опалював шкіру. Горло так само страждало: він біг лише кілька метрів, а в грудях палахкотіло, як після вогнемета. Ані душі. Перед ним стелилася зовсім порожня магістраль. Йому забракло сил бігти далі. Зрештою, куди? Чолов’яга розтанув усередині міста, білого, як він сам.

Поліціянт провів рукою по обличчю й круто розвернувся. До холу зайшов засапаний, у скронях стугоніло, аж раптом задзеленчав мобільний. Поглянув на екран: Сток. Ніби дзвінок з іншої планети.

– Кат тебе забирай, де ти пропав? – волала культуристка. – Ми тобі вже годину телефонуємо!

Мабуть, Барбі не вибовкала, де він блукає.

Корсо не відразу заговорив, а потім таки вирішив відповісти стримано, як і належить босу:

– Що трапилося? Це терміново?

– Знову, чорт!

– Що знову?

– Убили ще одну. Так само понівечили, придушили білизною, зв’язали, як і минулого разу.

– Установили особу? – схвильовано спитав Корсо.

– Всі її знають, це Елен Десмора, колега Ніни Віс. Міс Вельвет!