Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 5

Дільниці Пабло-Пікассо як такої не існувало. Йшлося про будинки на проспекті Пабло Пікассо в Нантері. Фасади високих і круглих веж, створених архітектором Емілем Айо, прикрашали кольорові візерунки-хмаринки та вікна у формі крапель води. Прекрасний архітектурний задум, що згодом обернувся на жахливий осередок злиднів та злочинності.

Саме тут минули підліткові роки Корсо, і він міг пригадати будь-яку деталь будівель: у загальній частині двері пофарбовані в яскравий колір, а стіни вкривав пістрявий тиньк. У помешканнях стіни були круглими, а долівку застеляло килимове покриття, схоже на коротко підстрижений газон. Багато простору, багато фантазії, але мешканці не забарилися все зіпсувати, забруднити, знищити. І не важливо, яка там пляшка, головне – сп’яніти.

На кільцевому бульварі Оборони він уже побачив вежі, що вимальовувалися на тлі яскраво-синього неба. 3-тя година 45 хвилин. Устигав. Ламбер попередив, що облава почнеться рівно о четвертій: Нарковідділ домігся від судді з питань затримання та звільнення (СЗЗ) дозволу здійснити обшук уночі.

Він виїхав з кільцевого бульвару й рушив уздовж скупчення офісних будівель – скло, сталь, чіткі лінії, – яких не існувало, коли він був молодим. На першому ж круговому перехресті зауважив, що свято вже почалося. Підмурівками веж бігали промені проблискових маячків. У нічному повітрі лунали постріли. Із виском шин на повній швидкості його обганяли поліційні автівки.

Корсо почепив мигалку на дах автівки й увімкнув радіозв’язок. Крізь сичання проривався громовий заклик:

– ТН5 усім патрулям, поліціянт – на землі. ТН5 усім патрулям, повторюю: поліціянт – на землі!

Ламбер не міг розпочати операцію раніше. Може, їх застукали ті, що стояли на шухері – місцеві вартові? Або група потрапила в пастку? Одна помилка – і вже незрозуміло, хто кого застукав.

Корсо був змушений загальмувати на другому круговому перехресті – далі проїзд перекривали поліційні фургони, що припаркувалися в шаховому порядку. Либонь, сюди з’їхалися всі, хто носив однострій у Нантері. На око Корсо визначив: тут були хлопці з Бригади боротьби зі злочинністю, хтось із 92-го Підрозділу судової поліції, десь неподалік купчилися копи в одностроях центральних департаментів та комісаріатів (за іронією долі, одна з будівель Міністерства внутрішніх справ містилася на вулиці Труа-Фонтано за кілька сотень метрів).

Він заїхав на тротуар, зупинився й вистрибнув із автівки. Багажник. Бронежилет. Sig Sauer SP 2022. З пістолетом у руці він сунув уздовж припаркованих на вулиці машин, намагаючись збагнути, що відбувається. Зіткнення зосередилося біля вежі Айо, другої від кругового перехрестя. Саме там він колись мешкав.

Корсо показав жетон першому вартовому, якого зустрів, вигукуючи:

– Що тут коїться?

– Бригадир Менар. Комісаріат Нантера.

– Я поставив тобі питання: що коїться?

– Лише дві групи. Чекаємо, що до нас перекинуть ще три.

Корсо не міг уторопати: вартовий кепкує з нього чи обкурився, а тоді зрозумів. Він підійшов ближче й крикнув йому в саме вухо:

– Зніми ці бісові затички!

Поліціянт підплигнув, а потім витяг з вух протишумові вкладки.

– Перепрошую, – пробурмотів він, – я… про них забув. – Бідолаха трусився з голови до п’ят, тримаючи вогнепал у тремтливій руці. – Ви… ви щось казали?

– Що-тут-відбувається?

– Невідомо. Стріляють уже хвилин десять…

Корсо продовжив рухатися вулицею невеличкими перебіжками, міцно стискаючи зброю обома руками. Світлодіодні лампи вихоплювали з темряви деякі ділянки, які йому вдалося, нарешті, розгледіти. Праворуч, попід вежею, за кам’яними дюнами, що слугують у кварталі зеленими острівцями, два поліціянти в бронежилетах стріляли з помпових рушниць.

Зліва, з іншого боку проспекту, стрічка безпеки заважала тримати вуличних роззяв на відстані, але ніхто так і не наважився потрапити на поле бою.

Корсо примружив очі й побачив кількох копів, що сховалися за автівками. Також він уздрів повняву жінку у вуалі та джелабі[9], яка стояла між бійцями й репетувала в світлі ліхтарів:

– ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу?

Він трохи знав арабську, а тому зрозумів, що вона хоче донести: «Сину! Сину! Де він? Де він?» Перед нею навколішки стояв поліціянт Бригади боротьби зі злочинністю. Він схопив її за сукню й змушував присісти.

Корсо посунув трохи далі в бік веж і обминув кількох копів, що стріляли наосліп. Кулі свистіли, немов останні бенгальські вогні на якомусь небезпечному святкуванні. Звуковим тлом слугувало шипіння рацій – навкруги панував безлад.

Щойно він знайшов собі схованку за сміттєвими баками, як надибав трупа. Обличчя в нього було знесене кулеметною чергою. Розлита кров прилипла до коліщат контейнерів і мішків зі сміттям, що їх полишали просто на землі. Корсо весь вимазався, бо спирався коліном на асфальт. ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу? Очевидно, славнозвісний син.

Він виліз на бруковану дюну, що відділяла його від поля бою. Спершу не побачив нічого, крім спалахів, що роздирали нічне повітря. Згодом угледів луску величезної змії, яка прикрашала майданчик. І лише тоді його очам відкрилося надзвичайне видовище. Над лавками на ліхтарі висіла людина – голова її схилилася під прямим кутом до осі стовпа.

Ламбер та його хлопці причаїлися в овальній брамі будівлі й стріляли по черзі. Одягнені в усе чорне, скуті бронежилетами, єдина кольорова пляма – червоний нарукавник. Жалобна стрічка на пурпуровому похованні.

Корсо помчав до них. Він ще не встиг привітатися, а вже зауважив, що в них були напівавтоматичні штурмові гвинтівки HK G36, заладовані 5,56-міліметровими патронами – стандартний натовський калібр.

Поглянувши на Корсо через плече, Ламбер насилу розсміявся.

– Таки прийшов? Молодець, не пошкодуєш.