Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 20

Геть отетерілий Корсо повернувся до автівки й почав безцільно кататися вулицями. Вечір оповив м’якою габою набережні; під звабливою запоною тіні Париж наїжачився… ніби його вдарило струмом.

Стефан спробував зателефонувати Емілії, але вона так і не відповіла. Він уявляв собі Таде, хлопчика зі скуйовдженою білявою кучмою й темними очима (як у матері) – і в нього у грудях щось стискалося, мов від удару каменем, кинутим якимось бешкетником. Згадав, що не зможе бачитися із сином протягом місяця, проте ніхто не попереджав про вимушений карантин, і він не встиг навіть попрощатися з малим, це вже занадто – насправді занадто.

У подальшому можна очікувати й гіршого. Без сумніву, йому не довірять сина. Він буде змушений задовольнятися крихтами з чужого столу, і щовечора його гризтимуть думки про те, що Емілія може затягнути хлопчика до садо-мазо-ігор.

Очі закипіли слізьми. В такі миті, як за старих добрих часів, у ньому прокидалися демони, приспані на дні душі. Для колишнього наркомана роки без зілля були ніби стіною, яку він терпляче вибудовував на хисткій поверхні. Щойно придивишся до неї ближче – і вона розсиплеться на друзки…

Він повернув у бік Королівського моста, щоб дістатися до правого берега, й рушив у зворотному напрямку. Ліхтарі запалювалися вздовж Луврського музею, і це було схоже на одкровення: тепер він знав, куди мчав.

Кілька місяців тому Корсо знайшов собі ідеальну коханку: молоду, лагідну, скромну. Повнява чорнявка не була красунею, але під широкими сукнями ховала розкішні форми. Пересічна дівчина в окулярах і пов’язці, якою вона стягувала собі волосся на зразок Кіта Річардса, ніколи явно не палала бажанням, але навдивовижу легко розкріпачувалася в ліжку. І в такий спосіб у нього створювалося враження, що він натрапив на істоту, яку можна зіпсувати, забруднити – тільки так він міг збудитися.

Він зустрів її під час розслідування одного з нічних пограбувань: власнику ювелірного магазину прострелили голову. Молода продавчиня не була свідком самого вбивства, але Корсо однаково вирішив потішити її. Відтоді час від часу приходив до неї, аби припасти до цілющого джерела, але щоразу, коли дівчина починала говорити про спільне майбутнє, вдавав, що не чує… Якщо ж вона не вгамовувалася, він вигадував якусь «невідкладну роботу» і щезав.

Міс Берет – вона часто носила рожевий берет, що нагадував йому пісню Прінса «Малиновий берет» – мешкала в XII окрузі.

Поблизу Берсі він подумав, що краще було б навідатися до комп’ютерників (вони працювали поруч) або проїхати ще трохи вздовж набережних до Іврі-сюр-Сен і долучитися до обшуку в Софі Серейс. Але йому забракло сили. Захотілося навпаки віддалитися від убивства Ніни, від її зведеного криком рота, від огидного світу Ахтара.

Коли Міс Берет відчинила двері, на ній були спортивний костюм та капці; окуляри вона зняла, волосся затягнула в пучок, а сама нагадувала м’яке морозиво в ріжку. Такою вона була не схожа ані на слухняну дівчину, що ховає принади, ані на гранату з видертою чекою, як у перші ночі, – радше скидалася на сестричку, про яку він завжди мріяв.

Міс Берет лише усміхнулася, щойно побачила копа в дверях – той дивився понуро й аж тремтів у куртці. Вона вже збагнула, що він навідався не за пестощами й навіть не для того, щоб потеревенити. Прийшов лишень за коробкою розігрітої їжі, порцією макаронів і вечірньо-п’ятничним телесеріалом.