Читать книгу Земля мертвих - Жан-Кристоф Гранже - Страница 12

– Я вже казала вам, що ваші документи непридатні.

Справді? Корсо вибрав адвокатесу Жано, тому що один із його колег, з яким він разом працював у 36-му будинку, після розлучення втратив усе саме через неї. Найпаскудніша мерзотниця, – підсумував коп. Отже те, що треба.

– Ви мали час, аби ознайомитися з їхніми висновками? – продовжила вона, вмостившись за дубовим столом, на якому лежала зелена шкіряна підкладка для письма.

– Авжеж, – проказав він і відкрив портфель. – Я прокоментував кожний параграф і…

– До речі, що ви про це думаєте?

– Суцільна омана.

– Можете довести?

– Звичайно, я…

– Заплямувати її вдасться?

Корсо завагався. Всередині офіс оздобили інакше, ніж почекальню. Меблі початку ХХ століття з полакованого дерева слугували б кращою рамкою вилощеному повсякденню якогось нотаріуса з лорнеткою.

– Чи є у вас підстави стверджувати, що вона – погана матір?

– Найгірша з усіх, що існують, але я не оприлюднюватиму доказів.

– Чому?

– Заради сина.

– Він ще замалий, щоб брати участь у судових засіданнях. І ніколи не знатиме, що там обговорювалося.

– Мати покаже йому вирок, щойно він підросте і зможе зрозуміти. Може, й раніше. Я відмовляюся паплюжити образ його матері. Не хочу, аби він вважав, що я був злий на неї.

– Тоді не варто навіть продовжувати.

– Так-то ви виконуєте свої обов’язки? Зі старту визнаєте поразку?

Катрін Жано підвелася й відчинила вікно. Спокійно запалила цигарку та сіла на місце. Гарна, зневажлива, спокуслива.

– Вам нагадати, як усе складається насправді? – продовжила вона. – Ваша дружина втекла з дитиною під приводом того, що ви жорстоко поводилися з нею, на підтвердження чого подала скаргу в січні 2016 року. Тепер ви розлучаєтеся й вимагаєте, щоб на вас оформили основну опіку над 9-річним сином. Отримати її ви не зможете.

– Її скарга – брехня. Можна поглянути на все з іншого боку й сказати, що вона полишила сімейне вогнище…

– Це нічого не дасть, – кинула вона, видмухуючи ще одне кільце диму. – Річ у тім, що ви є батьком. Навіть у разі почергового опікунства, боротьба буде запеклою.

– Я чув, що нинішні судді стають дедалі прихильнішими до батька.

– Неправда. Доки дитина маленька, більшість з них вважає за краще залишити її матері. Хай навіть та працює або в неї вільного часу на дитину не більше, ніж у колишнього чоловіка. Скажу відверто: хай навіть є об’єктивна провина з її боку. Мати завжди матиме більше прав, аніж батько. Ми називаємо це «законом утроби».

Корсо завовтузився на кріслі: Жано озвучувала те, що з самого початку нашіптував йому внутрішній голос. У відчинене вікно до кімнати вдирався гуркіт будівельних робіт.

– Що ми можемо зробити?

– Повторюю: змішати її з болотом. Довести, що вона – погана мати, а сама дитина перебуває в небезпеці.

– Ні.

– Тоді ми потрапляємо в безвихідь.

– Можна розповісти, який я гарний батько абощо.

– У таких справах рішення ухвалюють на підставі статті витрат, а не доходів. З року в рік перед суддями проходять жінки й чоловіки, що лають одне одного останніми словами та звинувачують у найогидніших гріхах. Якщо ви не пристанете на правила гри, суддям може здатися, що цього разу жінка розповіла про вас правду, а от вам, навпаки, нічим їй дорікнути.

Вона знову схопилася на ноги, щиглем відкинула цигарку й зачинила вікно.

– Поміркуймо, як вас краще захистити, – повела вона далі, знову сідаючи в крісло. – Пані Корсо стверджує, що ви неодноразово зраджували її…

– Вона бреше.

– Можете якось обґрунтувати?

– Це вона не ладна обґрунтувати. Лише безпідставно звинувачує. Так найпростіше для неї.

Адвокатеса усміхнулася – її помада нагадувала густе, блискуче чорнило, що якимось дивом трималося на губах.

– У мене склалося враження, що ви не розумієте, якою є насправді пані Корсо.

– Знаю її як свої п’ять пальців.

– Я про зовнішні показники. Трудові досягнення Емілії Корсо вражають. Захистила дипломи мовою, що не є рідною для неї. Після отримання французького громадянства займала посаду в Міністерстві сільського господарства, згодом – у Міністерстві соціальних справ. Нині друга особа в Державному секретаріаті, помічниця Міністра освіти. Безперечно, вона просуватиметься й далі.

– Ну то й що?

– А те, що ви – лише скромний комендант поліції.

– Один з найкращих у 36-му будинку!

Метр Жано поклала руки на шкіряну поверхню кольору зеленої пляшки. Наманікюрені нігті скидалися на криваво-червону шкаралупу краба. Коли вона встигала причепуритися? Чи були в неї діти? Чоловік? А як вона надумає розлучитися, хто її напахтить парфумами?

– Ніхто не сумнівається у вашій професійності, Стефане, – додала вона м’якше, – але ваш послужний список, так би мовити, зіграє проти вас…

– Не думаю.

– Кілька років ви працювали в комісаріатах, згодом – у БРШР, БПТЛ, а тоді – в Бригаді протидії наркозлочинам, тобто здебільшого перебували серед бандитів, збоченців і дилерів.

– Не серед них, а проти них.

– Це те саме. Ваше життя минає в отруйному середовищі. А тепер ви працюєте в Бригаді карного розшуку – тим гірше. Цілодобово стикаєтеся з убивцями.

Корсо зіщулився на кріслі, немов тупоголовий учень, що не хоче розмовляти з учителем. Останні слова ще раз упевнили його в тому, що він і так завжди знав: поліціянти існують лише для того, аби чистити стоки та забезпечувати спокій чесних громадян. Благородне покликання, однак воно перетворює їх на парій. Усі визнають, що між копами та злочинцями є потаємний зв’язок, родинна подібність.

– Вирішили познущатися з мене чи як?

– Лише дивлюся на справу очима судді. Геть не дивно, що вас уважно вивчатимуть: хто ви, чим займаєтеся.

– Йдеться про мене як батька, я пнуся зі шкіри, аби…

– Пані Корсо стверджує, що вас ніколи немає поруч і у вас жахливий розклад.

– Неправда. Завжди вертаюся наприкінці робочого дня, щоб побачитися з Таде й повечеряти з ним разом.

Адвокатеса розсміялася майже розчулено.

– Ніхто вам не повірить. Злочинці не працюють в усталений час.

– У Бригаді карного розшуку розклад завжди той самий. Я більше не сиджу в засідках і не бігаю за бандитами.

– Пані Корсо каже, що ви п’єте.

– Келих вина, зрідка. Не більше норми.

– Вона також запевняє, що ви вживаєте наркотики.

Корсо здригнувся: кокаїнове минуле, вбивство Мами, анонімне лікування.

– Брехня.

– Справді? – не повірила вона. – Ані смужки порошку вряди-годи?

– Я ішачив на Нарковідділ. Коли ночами чатуєш на продавця трави, щоб прихопити його, часом кортить збадьоритися. Але тепер усе позаду.

Жано перегорнула сторінку, а також виділила деякі рядки в документі.

– Вона стверджує, що ви небезпечний і тримаєте зброю.

– Якщо й тримаю, то лише для захисту невинних.

– Ви вбили п’ятьох людей. Її адвокат десь доп’яла протоколи, що засвідчують ваші подвиги. Пункти 33, 34, 35, 47 і 63. Мушу визнати: вона добре попрацювала.

Сімох, сонечко. Миттєво згадав убитого горопаху з автостоянки, що порпався в багажнику. Череп його приятеля розбився об стіну, і через відкритий рот у нього вийшов димок від пострілу.

– Лише виконував свої обов’язки, – захищався він. – Або я, або вони. До того ж уколошкав найзапекліших душогубів.

– Вона також дорікає, що ви зловживали силою.

– Знову неправда. Ніколи не даю волю рукам.

– Адвокат додала до справи цілу купу скарг на вас із боку підозрюваних, що…

– Та це ж найгірші покидьки! Хай їм грець, ви хоч уявляєте, з ким я щодня спілкуюся? Що ви собі думаєте? Гадаєте, що побалакаєте з ними ґречно – і вони вам усе розпатякають? Вулиця – суцільна боротьба. Моя сила слугує суспільному благу. Але в звичайному житті я не годен когось образити.

Адвокатеса нашкрябала кілька слів і знову заговорила:

– Проте є скарга від 4 січня 2016 року… Пункт 57 висновків. Емілія Корсо обстежилася в лікаря наступного дня. Він засвідчив, що…

Корсо нетерпляче змахнув рукою. На мить заплющив очі й пригадав той доленосний вечір, коли він її застукав, а тоді збагнув, як далеко Емілія може зайти в божевільних витівках: чхати вона хотіла, що в кімнаті поруч спить син. У ту мить він не бити її хотів, боявся тільки, що вона заподіє собі справжнього лиха.

– Вона сама себе мордувала.

– Тобто навмисно покалічила себе?

– Не зовсім так, як ви могли б подумати. Вона…

– Прошу?

– Годі. – Корсо схилився над письмовим столом і почув, як під кріслом зарипіли дерев’яні ніжки. Краплі поту виступили на корінцях волосся. – Не піду цим шляхом. Допоможіть мені знайти іншу зачіпку, аби я міг виграти справу.

– Якщо ви не хочете обвинувачувати суперницю, вигадайте щось надзвичайне, спробуйте виокремитися з натовпу простих смертних.

Тоді йому спало на думку:

– Ви щось чули про вбивство стриптизерки? Вчора мені доручили розслідувати справу.

– Сподіваєтеся знайти злочинця?

Досі не з’явилося жодної підказки, після зустрічі з Борнеком він ще більше занепав духом, а сам убивця розчинився серед мільйонів мешканців Іль-де-Франса.

– Я його заарештую.

– В такому разі ви можете сподіватися на перемогу. Героєві годі відмовити.

Він уже налаштувався йти, як вона додала:

– Зберіть свідчення на вашу користь. Знайдіть фотографії, де ви вдвох відпочиваєте, проводите час. Мені треба, щоб на світлинах ви були разом.

– Буде з цього якась користь?

– Якщо вам удасться спіймати вбивцю, світлини стануть у пригоді.