Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 10

Новий тисяча дев’ятсот двадцятий рік Юрій Покос зустрів у Кам’янці-Подільському. І що його усе повертало до того міста? Був там за п’ять років до того, у військовому шпиталі. А у двадцятому направили з Центральної Ради для узгодження низки питань, пов’язаних із фінансуванням армії.

Невеличке містечко Кам’янець на Поділлі було потужним центром формування військ Української Народної республіки. Вулицями снували колони вояків, які ще не нюхали пороху, молодих і полохливих. Вони йшли вмирати за те лише, що хотіли свободи й незалежності, хотіли вільної України, а не московської вотчини.

Саме на подільській землі у коридорі секретаріату стикнувся Покос із молодим Косинкою, який виділявся з-поміж людей, котрі очікували евакуації, тим, що був призовного віку й зовні скидався на вояка, хоча вдягнений у цивільне й міг вповні бути простим селянином. До Косинки тоді присікався офіцер. Цей прапорщик усе допитував, чи, бува, не засланий від більшовиків козачок цей парубок. Користуючись своїм статусом, Юрій Покос відвів Григорія від офіцера. У спокійній бесіді довідався, що той мало не рік перебував у повстанському загоні легендарного трипільця отамана Зеленого, який боровся і проти гетьмана, і проти Петлюри, і проти більшовиків.

– Не думаю, що потрібно про це багато говорити. Краще забути, – сумно казав втомлений Косинка.

Тоді Юрій Покос не знав, що перед ним майбутній письменник і що невдовзі вони стрінуться вже за кращих обставин. А ще пізніше доля припне Покоса до Косинки й закине за тісні зв’язки з цим малознайомим молодиком аж у Казахстан.

– Ну Казахстан – все ж не Африка! – почув Юрій останню фразу в сумних розмислах Іллі Савича й не зміг втримати сміх.

Ілля Савич здивовано оглядав товариша: чи, бува, не збожеволів – так сміятись, коли хочеться вити вовком од того життя-буття. Он, вчора охоронці притягли Юрія на собі – так наробився, кинули на нари, цілісіньку ніч стогнав. А тепер, бач, гигоче. В Іллі Савича був такий стурбований вигляд, а в Юрія так боліло все тіло, що він урвав свій раптовий сміх.

– Все нормально, – заспокоїв, звішуючи ноги з лежанки. – Це я згадав своє. Давнє.

– Ну, то поділіться з товаришами, – попросив професор. – Хіба вам шкода?

Те своє давнє ворог народу Юрій Якович Покос згодився переповісти охочим. Пошепки, щораз потроху перед сном. Його історії, сповнені військового героїзму та романтики мандрів, додавали сил, сповнювали надією на краще, на бодай якесь майбутнє.

– От же ж бреше, як по воді пливе, – не вірили у ці розповіді одні.

– Тш-ш-ш, – просили інші, хто й краплі не сумнівався у правдивості Покосових оповідок.

– Спочатку був Крим, а тоді… Тоді Кавказ. Після Кавказу ох як далеко мене закинуло…