Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 5

У першому ряду біля вагону – скуластий велет, обмотаний по самі брови, як старчиха, пуховою хусткою. Це, як потім дізналися інші, відомий інженер, світило радянського промислового будівництва, про нього ще на початку двадцятих рясно писали в газетах. Він з осяйною посмішкою та непідробним завзяттям зводив у індустріальних містах заводи, які потім випускали у боже небо цілі океани сірого їдучого диму й кіптяви та цим неабияк звеселяли нову совіцьку генерацію. Хіба думав він тоді, як відплатить за трудові звитяги держава-монстр, яку сам він і такі, як він, виростили, виплекали, звели на ноги? Ні! Не думав. Працював, та й годі. Йому, романтику-трударю, не потрібні були нагороди. Не задля орденів чи премій він працював. Задля світлої ідеї. Інженер мріяв переселити усіх українців з мазаних хат у бетонні багатоповерхівки. У цьому бачив своє призначення, цим жив. Він щодня сам себе нагороджував тим, що мав можливість займатись улюбленою справою. Йому не потрібні були навіть гроші, і якби не дружина, то інженер і не ходив би до каси за зарплатнею. Але ж дружині потрібно було облаштовувати побут, і вона нагадувала інженеру про таку дрібноту, як гроші. Інколи інженеру навіть здавалося, що подруга, з якою не вінчався, як колись було заведено, а розписався у обласному відділі реєстрації, живе з ним лише заради тих шелепких папірців, за які можна купити якісь побутові блага. Як він помилявся, інженер зрозуміє згодом, коли його заарештують за сміховинними звинуваченнями і дружина кине не його, а всі оті побутові блага та житиме в бідності та хворобах, аби лиш ближче до чоловіка.

А біля того інженера – плече до плеча, як приліплений, – актор одеського театру, відомий на всю республіку й навіть за кордоном тенор. Той, який не палить, береже голос. Співак долонею прикриває очі, бо ж дме несамовито, й облизує шерхлі губи. Ніби це може допомогти, ніби волога, яку тенор на кінчику язика виймає з себе, може втамувати скажену спрагу. Останню добу їм не давали пити. Потяг не спинявся, а відтак доїхали до місця не всі. Дехто лишився лежати мертвим у вагоні. Ось тепер ті, хто робив перекличку, виявляли прізвища загиблих і одночасно наказували іншим каторжанам витягати трупи й відносити їх подалі від залізничного полотна. Відносили під пильною увагою охоронців. Тенор хвилювався, аби йому не наказали хапатися за мертвяків, був бо доволі тонкошкірим, ранимим у душевному плані. А що дивуватись? Творча натура.

Одеський тенор – після досудового слідства, після численних допитів, після визнання ним вини, якої й не було, просто вигідніше визнати й залишитись без голосу, ніж стояти на своєму й залишитись без життя. Тенор ось уже два місяці взагалі не може говорити без того, аби не скривитись. Боляче. Чи то фізично, чи морально боляче слухати, на що зійшов його робочий апарат, те, чим він пишався, чим захоплювались шанувальники опери. Про співакове славетне минуле нагадує хіба гордовита постава, яку не змогли зламати ні оті безбожні допити, ні вибиті на тих допитах зуби, ні холод і голод, ні спрага під час транспортування в далекий Казахстан.

За широкою спиною того артиста зішкулився немічний дідок у довгому пальті з хутряним коміром, схожим на вологу ганчірку. Довге пальто колись, можливо, й виглядало, як аристократичний атрибут, але зараз воно напрочуд дурнувато дисонувало з обставинами, в яких опинився цей дідок. Але варто зазначити, що він був зовсім і не дідок, а справжній професор, член-кореспондент, почесний працівник освіти і таке інше. Список регалій професора можна було проголошувати кілька годин, якби спеціальною постановою той список не був анульований, як, власне, і сам професор. Його анулювали як одиницю, надіславши у цю далеку далечінь, де навіть навесні скаженіють снігові буревії.

Біля професора уважно слухає, що говорить один з розводящих, герой першої п’ятирічки, щоправда вже розжалуваний. У того звитяжця соціалістичної праці відібрали всі нагороди, а разом із ними родинне гніздо. Дружина героя, сільська вчителька, вихована на працях Герцена і Добролюбова, відмовилась від чоловіка, не стала наслідувати оспіваний поетами подвиг подруг декабристів.

Ті відщепенці, яких виявили і знешкодили доблесні робітники державної законності, ті, котрим давали великі строки за статтями кримінального кодексу – згідно з написаними в енкаведівських кабінетах обвинуваченнями, – лише маскувались під личинами всесвітньо відомих професорів, талановитих акторів, принципових партійців, відповідальних директорів заводів, шанованих читачами письменників, мудрих вчених, досвідчених військових, геніїв інженерів, народних вчителів, які навчали мало не всю партверхівку теперішнього кремлівського пантеону. Небайдужі громадяни – ось основа основ правильного соціалістичного штибу життя. Без небайдужих громадян КАРЛАГ перетворився б у пустку. Невідомо, чи дочекався б бодай десятка справжніх ворогів. Небайдужий есересерівець добре зрозумів натяк вождя про ворогів, які зачаїлись десь поруч, він, небайдужий громадянин, змалечку приноровився вгадувати натяки вождів. Нюхав кожного – чи не ворог, бува, дивився в шпарину, чи не з ворогом, бува, хто спить, підслухував у слоїк, підставлений до стіни, – ану як у сварці хтось із подружжя та вверне яке вороже слівце.

Велика країна – мільйони людей. Половина з них – небайдужі, інша половина – вороги. У цій боротьбі найголовніше – вчасно опинитись у таборі небайдужих, аби не стати ворогом. «Пильність іще нікому не заважала», – наказувала мама синові, відправляючи його до школи. Чекала, що син принесе якусь звісточку про свого друга, вірніше про те, що батьки того друга говорять, коли їх ніби ніхто не чує.

– Але ж віє! Подібні буревії на початку весни вельми негативно впливають на ранні сорти буряків. Хоча для картоплі вони не страшні, – стиха бурмоче дідок-професор і намагається нахилити якнайнижче голову, аби той клятий чужий вітер не ліпив морозяні ляпаси по обличчю.

– Буран, Ілля Савич, – коротко констатує герой першої п’ятирічки. – Тут це справа звична. Степ.

– Звідкіля ж вам, Василю, знати, що це буран, а не, скажімо, заметіль чи, припустімо, хурделиця? – вкотре облизнувшись та ледь повернувши голову, сипло питає тенор.

– Разгаворчікі, мать вашу! – зовсім не страшно командує охоронець, закутаний поверх шапки якимось башликом, схожим на ті, що були на ворогах Червоної армії під час Громадянської війни.

– Погано їх тут екіпірують, – вставляє свого Юрій Якович Покос, коли охоронець іде вперед вздовж шереги, віддаляючись од тих, кому він оце наказав замовкнути.

Вітер гуде так, що розмову не чують навіть ті, що стоять трохи далі від цих п’ятьох. У п’ятірці – політв’язні, які знайшли спільну систему координат. Їхня спільна система – земля, на якій народились. Вони українці. Хтось відчуває себе більше українцем, хтось менше. Професор Ілля Савич Конюшаєв – етнічний росіянин, який народився в Сумській губернії й величає себе не інакше як потомком великих гетьманів. Бурлить у ньому козацька кров, навіть при тому, що, може, й краплі тієї козацької у цьому хирлявому тілі не знайдеш. Тенор Гнат Петрович Горлиця, якого одеські шанувальники оперного співу знали під псевдонімом, а той псевдонім Гнат допоки нікому не розкрив, кажучи: «Хто не відвідував Одеський оперний, навряд чи втямить, про кого мова». Василь Коліушко – отой герой першої п’ятирічки, родом із села Телепеньки десь на Вінниччині. Василь працював у різних куточках республіки, куди пошлють піднімати народне хазяйство, там він і з’являвся, і піднімав. І в степу піднімав, в українському – на Слобожанщині. Інженера Федора Яковича Прилуку, який зводив заводи, взяли в Києві, як і літератора Покоса. Оці й були ніби ті п’ять кунаків, такий собі гурт, який самі вони могли б образно назвати «бішкунак», якби на цей час знали, що те слово означає. Зліплені докупи спільним випробуванням, такі різні, вони тримались одне одного, тяглись одне до одного. Бо ж у часи відпочинку, у часи, коли не треба було шикуватись, стояти в черзі за пайкою, відбиватись від урок, кричати, намагатись заснути на незручних дощатих нарах у вагоні, вони могли згадувати свою землю – рідну, теплу, пахучу, ніжну, квітучу й незбагненно привабливу.

Ешелон з десяти під зав’язку напакованих ворогами держави вагонів дістався пункту призначення аж через місяць після того, як виїхав із вузлової станції Київ. Теліпався недоукомплектований потяг до Конотопа. Там його тягали взад-вперед, переставляли на допоміжні колії, заганяли в тупики, доточували до того короткого ще вагон, гатили в нього люду змученого й спаскудженого та їхали далі. Далі, то до столиці – Харкова. До самого міста не доїжджали, ешелон запустили по додатковій лінії на невеличкий полустанок, де їздив два рази на день по вузькоколійці допотопний паротяг, що волік за собою дві відкриті платформи з робітниками якогось заводу. Ті робітники з цікавістю зазирали здалеку в заґратовані віконця теплушок. А з тих віконець на них дивились схожі на вовкулак, порослі щетинами, злі й голодні людиська.

– О, вража сила! – кричали робітники, і кожен мав за честь потрусити чорним від сажі кулаком у бік облуплених, пофарбованих іще до Першої світової в червоний колір, а тепер якихось іржавих вагонів. – Але ж розвелось тієї пакості на землі робоче-селянській, – додавали й уже брались гомоніти між собою, бо ж їхній потяг ліниво віддалявся від політичних. Обговорювали перевиконаний план, обговорювали і свої проблеми, без яких нікуди навіть у такій щасливій країні, як есересер. Кожен робітник із отих, що трусили кулаками, вимагаючи покарання ворогам, був упевнений, що проблеми ті – од тих упирів, що сидять оце у телячих вагонах. І кожен плекав надію, що ось, може, ще з десяток таких спецешелонів пройде тореним маршрутом і все, спиняться. Вийде весь ліміт ворогів, перевезуть усіх до останнього кудись на схід. Дехто, може, й думав, що їх, оцих ворожих синів, там, на сході відразу скидають до якого яру й забувають, що були такі шкідники. Одиниці розуміли: вороги, коли дістануться до пункту призначення, нічим не відрізнятимуться від них, радянських чесних трударів. Так само працюватимуть за мізерну винагороду у вигляді окрайця хліба і якоїсь мутної баланди, так само житимуть у нашвидкуруч зведених, мало придатних для життя будиночках, будуть так само безправні й залежні від нещадної державної машини.

З Харкова потяг довго торохкотів, не спиняючись, вихляв степом, розганявся і пригальмовував. Вже й помінялись ландшафти, які по черзі споглядали мешканці теплушки. Арештовані мали неписане правило, вірніше це правило до політичних довели кримінальні злочинці, котрих разом із ворогами транспортували в місця відбуття покарання. Урки встановили чергу, згідно з якою люди могли стати біля відчиненого віконця й бодай трохи подихати холодним весняним повітрям.

Що далі потяг рухався на схід, то швидше від того потяга тікала весна. Де-не-де лежав іще цілими купами сніг, хоча вже просвічувались купини й відлискували сонячними зайчиками. Відносно сонячний день змінявся похмурим, похмурий – дощовим, дощовий – знову сонячним, а той – відразу сніжним. Завівав вітер, било градом по даху вагона, заносило тим вітром мокву всередину просякнутого потом і випорожненнями приміщення. Люди лежали на зроблених як-небудь триповерхових нарах, а хто й під нарами, просто на підлозі. Найкращі місця займали урки. Найгірші – ті, хто не зміг за себе постояти, хто відразу, як потрапив у цю тюрму на колесах, зламався, зігнувся, підставив спину для батога, запобігливо дивився в очі уркам, бажаючи відгадати, чого хочуть у цей момент. На півсотні політичних кримінальних було лиш четверо. Бандити, покладаючись на каторжанський досвід, розуміли, кого можна з ноги заганяти під нари, а з ким треба бути обережним. Серед тих чотирьох був головний. Звали його Тимофій. Ні прізвища, ні по батькові Тимофій не мав. Принаймні, нікому їх не відкривав. Навіть коли на станціях робили переклички, Тимофія так і називали. І він жодного разу не відгукнувся. Охоронцю доводилось дивитись на ряди, вихоплювати поглядом того Тимофія і ставити в протоколі відмітку про його присутність.

Залізний ковбик тяг двадцять вагонів, пихкав натужно, намагався піддати швидкості, але це йому не вдавалось, бо ж старий паровоз був розрахований щонайбільше на п’ять вагонів, вантажених чимсь менш патетичним: деревом чи худобою, або шкурами чи зерном, або сувоями тканин чи консервними бляшанками, або зброєю чи…

Простував той залізний вуж все далі й далі до крайнеба, де сходило сонце. Мчав, минаючи Азовське море, і навіть Каспійське море… і навіть Аральське море. У Джезказгані зупинився. Стояли чи не дві доби. Когось із в’язнів забирали, когось, навпаки, підвозили до вагонів у машинах чи на підводах. Там відчепили половину теплушок. Інші потягли далі, аж до Караганди.

– Це ж у цих місцях і Тарас відбував покарання, – дивлячись крізь віконце, мовив Покос.

– Якой такой Тарас? – поцікавився Тимофій, він саме стояв поруч із письменником та курив експропрійовану у політичних цигарку. – Нє з адєскай банди Крипта?

Юрій задумався й аж тоді похитав заперечливо головою. Мовляв, ні, це не той Тарас, що з одеської банди якогось Крипта.

– Ой, такой бил Тарас, всєм Тарасам Тарас. Да шо я кажу бил? Може, он і є ше де живой. Мог ножичком пирнути так, шо чілавєк не успівав даже улипку з лиця знять. Так давольний і ухаділ на неба. – Урка сміявся з власного дотепу, поблискував срібним зубом, плескав Покоса по плечу, як рівного, й затихав, вплітаючи погляд у неосяжні степові далі Казахстанського краю.

Цей вбивця – а саме за вбивство його й засудили – з повагою ставився до Покоса. Щоправда, називав його Косовиця, на свій манер. Ще з першого дня, як зустрілись у цій теплушці, урки почали сортирувати людей на тих, хто може під ними ходити, і тих, кого не варто чіпати. Тоді один із шісток Тимофія, молодий, схожий на породистого англійського пса бандюган, зчепився з немолодим і хворим на вигляд Покосом. Незважаючи на різницю у віці – не на користь політичного, кримінальний отримав таких духопеликів, що три дні зойкав на своїх середніх нарах. Не рятували побитого навіть кілька куфайок, знятих зі слабких політичних і підкладених під боки. Юрій Покос пройшов довгу школу виживання, карбував свою вправність у війнах і просто так не давався до рук. З того випадку до нього ліпились люди, шукали захисту. Але з усіх найближчими в душевному плані стали ті четверо – професор, інженер, тенор і герой. Їх так і називали між собою як зеки, так і інші арештанти. А до Юрія причепилось прізвисько «письменник».

– Та я не так щоб знаний письменник, – виправдовувався.

Але всяк раз, як випадала нагода, щось таки писав на невеличких клаптиках паперу, прикладаючи їх до коліна. Цидулки ховав, щоб при обшуку ніхто не знайшов. Що вже писав – не розказував навіть тим чотирьом друзям, з якими звело нещастя.

Селище з пестливою назвою Долинка, де розташовувався адміністративно-господарчий центр Карагандинського виправного табору, зустріло бранців отим буревієм, що має ліричну назву і про який складено романтичну легенду.

Пробиваючись крізь стіну з крижаного дощу, піску й вітру, Покос тримав міцно стисненими кулаки й так зціплював зуби, що терпли щелепи. Він ніби боровся не так з буревієм, як зі своїми думками, які роїлись у голові. Ті думки – про минуле, і жодної – про майбутнє. Яке майбутнє у п’ятдесят сім років та ще й з огляду на місце, в яке потрапив. «Отак, де лишень не був, де тільки не жив, ким лиш не працював», – мізкував, шаркаючи набряклими ногами. Хотів був ще щось подумати, але той загальний шарк ніби відрізав думку. «Кар-лаг, кар-лаг, кар-лаг», – відлунювалось одне слово в такт із загальним кроком невеличкої колони. Тоді він познайомився з молодшим лейтенантом, і після того знайомства його завели до загальної камери закривавленого. У камері вже очікували інші українці, з якими звела доля. Вони в один рух стріпнулись, побачивши, що письменника піддавали тортурам. А йому ніби й діла до того немає, замість лягти та відпочити почав шукати щось у черевиках. Знімав то один, то інший і мало не плакав.

– Ви це шукаєте? – запитав інженер Прилука й подав письменнику щось маленьке, схоже на значок.

Покос подякував поглядом і затис у кулаку знайдену річ.

Знімав закривавлену сорочку, прав у кутку в застояній, не придатній до пиття воді.

– Боже, це що вони, вас різали? – запитав переляканий Ілля Савич, побачивши два шрами, що хрестом пересікали живіт письменника.

– Та ні, – заспокоїв той, – це давні рани. Застарілі. Хіба дають про себе знати зсередини. Шлунок болить.

– Звикайте, шановний, тут і здоровий шлунок заболить, що вже казати – оперований.

Рішення про створення казахстанського виправно-трудового табору було ухвалене за п’ять років до того, як у ньому опинився Юрій Покос, уродженець села Красногірка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, та інші, що вимушено мандрували у далеку й невідому путь разом із ним. Тоді й назву припасували, абревіатурну за модою тих часів, а саме – КАЗІТЛАГ. У цих місцях на повну потужність працював радгосп «Гігант», от його й реорганізували під окремий виправно-трудовий табір ОДПУ з підпорядкуванням ГУЛАГу.

Територію, де мала б розкинутись пекельна кузня, спішно очистили від корінних мешканців, що десятиліттями обробляли цю землю. Їх, казахів, росіян, німців, українців, за допомогою військ НКВС примусово виселили з обжитих місцин, погнали степами далі на схід та почали зводити огорожі, спостережні вишки, бараки. Зводили, звичайно, не самі, а перші партії неугодних державі громадян, отих ворогів, яких у спішному порядку накували комуністичні ковалі для таких благородних цілей. Серед перших до КАРЛАГу прибули священики та монахи – совість людська, ланцюжок між людиною і Богом. Увірвався він, той ланцюжок, під ударом наточеної сокири так званого народовладдя, а насправді культу однієї особистості – хворої на манію величі. Побитий віспою курдупель-вождь обмовився, що треба піднімати в Казахстані вугільну та металургійно-добувну промисловість, і треба це робити так, аби малим коштом, аби робітникам не платити. Тут і визрів план – шукати й знаходити ворогів, які й втілювали б цей вождів задум у життя. Зігнати цих дармоїдів, звезти гвинтики докупи, дати їм у руки кайло, примусити працювати цілодобово, годувати нечасто, щоб не звикли до доброго. І, головне, такі раби не будуть скиглити, бо ж знатимуть – вони вороги народу і весь народ, той, що лишився на волі й користується здобутками великої робітничо-селянської держави, засуджує їх. Тому треба їм робити усе можливе і навіть неможливе, аби власною працею, власним потом і кров’ю, а може, й ціною власного життя змити цей сором, змити із себе і зі своїх близьких клеймо зрадника, запроданця, ворога. «Ура!» – радо й оптимістично кричали по всіх усюдах умовно чесні мешканці однієї шостої, коли їм оголошували на площах і вулицях черговий список арештованих. «Ура!» – волали вони, коли отримували зверху рапорти про ворожі організації, які зазіхали на таке прекрасне, таке неповторне, таке багате й щасливе радянське життя.

У КАРЛАГу відбували своє шпигуни – англійські, німецькі і навіть японські; куркулі – ті, що хотіли користуватись плодами своєї праці, а не віддавати новому пану – совбарину; диверсанти – ті, що були знайомі з раніше розстріляними, із тими, кого стратили за страшні злочини проти СРСР. І навіть якщо вони лиш раз у якихось гостях потисли руку тому вже тепер розстріляному, їх народний суд відправляв до ГУЛАГу під гучне всенародне «ура», під триразове «ура».

«Думати треба перед тим, як тиснути незнайомцям руку», – слушно зауважували головуючі на подібних судах і оголошували вирок, згідно з котрим людина випадала з життя на п’ять, десять а то й на п’ятнадцять років. Це при тому, що за вбивство рецидивіст міг отримати ті самі п’ять. А часто-густо, якщо той рецидивіст доводив (а були такі говоруни, які могли довести, що вони особисто допомагали товаришу Сталіну брати банки), що той, кого він вкатрупив, був буржуазний націоналіст чи спекулянт, термін ув’язнення був менший. Або й таке могли придумати: «Той, кого я вбив, перед смертю казав, що соціалізм – це погано». Такому здогадливому урці світили виправдання і цілковита реабілітація. Урки у таборах відкрито насміхались над політичними через слабку захисну реакцію останніх і через нездатність викручуватись зі складного положення при більш ніж достатній освіченості й розумових здібностях.

У дерев’яному з низькою стелею приміщенні, де розселились новоприбулі, вже гуділо душ із двісті чоловіків. По відчиненні дверей усі в одну мить замовкли й уставились поглядами на гурт. Тоді, ніби нічого й не сталося, знову загули, почали оправляти свої нари – хисткі двоповерхові конструкції, збиті з дощок. На одну секцію таких нар припадало аж чотири арештанти. Замість матраців – жмут соломи, вкритий мішковиною. Приміщення стогнало, хропло, матюкалось, скиглило, посміювалось, наспівувало, жебоніло, кашляло, квилило. Усі ці звуки зливались у монотонне сюрчання. І той, хто хотів спати, міг, заплющивши очі, уявити, що то не табірний барак, а велемовний ліс, у якому гомонить безліч захованих між зеленим листям тварин, птаства та всілякої комашні.

– В куток дуйте. Там є одна вільна шконка, – пояснив один із давнішніх мешканців табору. Та ще й показав худою, із чорними нігтями рукою, куди саме треба йти.

Хтось рвонув з-за спини професора і Покоса туди, куди вказував чоловік, інші так і топтались біля входу. Озирались здивовано на зачинені у них за спинами двері, не розуміючи, що робити далі. Вони ж бо думали, що оті охоронці, які сюди конвоювали, особисто посадять їх на заброньовані місця.

– Чого стовбичите? – гукнув хтось із середини гомінкого приміщення. – Розходьтесь. Шукайте собі, де притулитись. Тут, біля мене, вільно, вчора зажмурились двоє.

Покос пішов на заклик. За ним почимчикував професор.

Іллі Савичу Конюшаєву дорогою до КАРЛАГу виповнилося шістдесят шість років. Звичайно, не святкували, бо іменинник відмахувався.

– День народження можна справляти, коли тобі двадцять чи навіть тридцять… ну, добре, ще й у п’ятдесят можна себе потішити. Але в моєму віці це зайве. А за теперішніх обставин взагалі абсурдне.

Ілля Савич був арештований за простий анекдот. Тепер можна лише здогадуватись, що то був за анекдот, професор нізащо не волів його переказувати і зарікся коли-небудь це робити. Вся контрреволюція, за яку вчепились чекісти, полягала у тому, що професор той неблагонадійний ба навіть загрозливий для майбутнього держави анекдот розповів молодому поколінню – своїм студентам. Студенти сміялись і тішились, що професор має їх за аж таких близьких друзів, розповсюджуючи заборонені жарти. Та котрийсь із них, із тих юних комсомольців-звитяжців, доніс туди, куди в ті часи багато хто доносив з різних причин: кому кімнатка сусідська в комуналці приглянулась, кому заважав успішніший колега, кому не давали спати ночами думки про кохану, яка віддала перевагу комусь, на її думку, кращому. Коли приїхали арештовувати, Ілля Савич навіть не хвилювався. І його дружина Антоніна, вдвічі молодша від нього красунечка, колишня його студентка, також не хвилювалась. Були впевнені, що Ілля Савич розкаже того анекдота слідчому, вони разом посміються і професор вже назавтра знову прийде в свій інститут і передаватиме молодим неоціненний досвід селекції морозостійких видів картоплі й буряка. Йому не те що не дали розповісти анекдот, а навіть до кінця не вислухали перелік заслуг професора перед державою. Натомість добряче побили, чого з професором Конюшаєвим не траплялось із юності. Якось років у дванадцять малий Ілля вступився за дівчинку, відштовхнув вдвічі більшого за себе хлопчика й був жорстоко відлупцьований. Відтоді вирішив добре вчитись, аби доводити власну правоту не штовханнями і бійками, а виключно науковими сентенціями. Ілля Савич мав броню під час війни, не торохкотів ніякою зброєю в роки національно-визвольних змагань, він у той час перебував у довготривалому відрядженні – десь аж у Заполяр’ї. Повернувся звідти вже з науковим ступенем, національно свідомим і політично виваженим настільки, щоб ту національну свідомість вміти ховати під професорською пришелепуватістю.

Ілля Савич сприймав арешт як елемент сюрреалізму, допоки не опинився в холодній теплушці й не усвідомив, що на ньому в цей момент немає жодної речі, яку він сам собі купив. Діряві на колінах штани, латана куфайка й облізла шапка перетворили колишнього професора престижного інституту на обідранця-селянина. У вузлі професор мав про всяк випадок своє професорське пальто, яке Антоніна запакувала в добротну валізу разом зі зміною білизни, рушником і плетеними шкарпетками. Валізу в професора забрали урки – на ній доволі зручно було грати в карти. Забрали також шкіряне півпальто, у якому, власне, він вийшов із дому, забрали й вовняні штани. Зі щедрої руки кинули дідкові куфайку і подерті галіфе. Професорське пальто Ілля Савич тримав на чорні дні, мовляв, може, там, куди їх везуть, аж занадто холодно, то пальто можна надіти на куфайку, або й куфайку зверху професорського пальта. На додачу до цього нереспектабельного гардеробу дідок був взутий у якісь постоли, обмотані поверху онучами. Ті онучі тримались купи, бо були перев’язані страпатими мотузками. Ілля Савич дивився на себе зверху донизу й намагався збагнути, як так хитнулась земля, що він оце опинився в іншому вимірі. Саме тоді до нього присікався Тимофій, бо його конче зацікавив вузол, зроблений із рушника, більш схожого на півскатертини. І саме тоді на захист остовпілого дідка став Покос.

– Юрію Яковичу, я тут познайомився з прекрасною людиною, – торохкотів професор, сідаючи біля письменника на трохи вологу – чи то від поту, чи від дощу – підлогу теплушки. – Він співак. Я вас представлю. – І тут-таки закричав пискляво: – Товаришу тенор? Ви де? Я вас не бачу. Йдіть-но на звук.

Оскільки відбувалось усе поночі, у вагоні було хоч око виколи, до того ж в’язні і вдень були всі на одне лице. І було їх аж так багато, що, аби когось пізнати, треба було кричати.

До цих двох, проходячи повз тих, хто сидів і лежав на підлозі, оминаючи нари, припнуті посеред теплушки й біля стін її, щораз сипло шепочучи слова вибачення, підійшов співак – тенор Гнат Горлиця.

Гнат Горлиця співав в Одеському оперному театрі. Спочатку співав у других складах, у хорі, де прийдеться. Але після пожежі в двадцять п’ятому, коли за рік відремонтували театр, його якось помітили й дали першу партію, з якою молодий тенор впорався на відмінно. Співав виключно провідні ролі Гнат недовго. Бо вже в тридцять третьому хтось настрочив донос, у якому йшлося про те, що саме Гнат Горлиця вісім років тому влаштував сумнозвісну пожежу. Гнат здогадувався, хто міг таке написати. Одна колега – артистка кордебалету, яка марно добивалась його прихильності, – могла на це піти. Хоча були й інші варіанти.

– Це ж театр, – розмірковував уголос Гнат.

Він був високий і широкоплечий, виглядав від сили років на двадцять п’ять, хоча за документами виявлялось, що йому аж на десять років більше. Гната ніякий біс не брав. Усі навколо позаростали бородами, а цей естет раз на три дні примудрявся бритися шматком скла, яке знайшов на підлозі теплушки, ще коли всіх завантажували всередину. Скоріш за все, скло було від розбитого віконечка. Під обрізану драпову шинель, яка ледь прикривала Гнату сідниці, прямо на светра з розтягненим коміром співак нацуплював краватку-метелик.

– Артист має право на екстравагантність, – пояснював свою оригінальність і сам від тих пояснень млів.

Він дуже гарно розповідав придумані на ходу історії. Єдине, що дратувало слухачів, – занадто тиха подача оповіді. Тим, хто слухав, доводилось напружувати слух аж так сильно, що починали боліти лоби і шиї.

Основним слухачем Гнатових побрехеньок виявився Василь Коліушко. Простий собі сільський чоловік. Колишній голова колгоспу, отой розжалуваний герой першого п’ятилітнього плану. Він примудрився вдвічі перевиконати той план, що йому довела держава. Василь не спав, не їв, не зважав на дружину, яка вчила чужих дітей і хотіла вже й собі дитинку народити, забув про матір і батька, які вимушені були самі на старості років поратись і біля городу, й біля худоби. Увесь час клав на розбудову колективного господарства – сам сідав на трактор, сам дивився до корів на фермі й приймав телят, сам косив, сіяв, обдирав, скородив, пас, будував. На власному прикладі показував селянам, як потрібно працювати в сучасних умовах. Так йому хотілось мати медаль чи орден.

Єдине, що не враховував, – він повний сил і енергії, бо молодий, а селяни, якими командував, – чи не всі або старі, або малі, або вагітні, або калічені. Та п’явся так, що врешті взяв ту медаль. Цілим героєм праці його обізвали, до столиці наказали їхати і вже там вішали на груди пам’ятний знак, плескали в долоні, а йому тоді лиш одного хотілось – виспатись добре… і ще батьків побачити, дружину обняти, поговорити про те про се, про життя селянське.

Перестав він так побиватись над тими планами, коли в тридцять другому почало викошувати село його рідне голодом. А коли зрозумів голова колгоспу, що голод – не через поганий врожай, а через хапуг, які той врожай з ротів вагітних, малих, калік, з ротів його старих батьків, та й з його власного роту витягають, а тому, хто питає, нащо витягаєте, та кулею відповідають, отоді почав до різних інстанцій писати. Дописався, що перетворився враз із героя праці на ворога трудового народу. «Може, й добре, що забрали в тридцять третьому, – думав по тому часто. – Хоч який пайок у тюрмі давали. А в селі іздох би давно». Його тримали в Харкові два роки, він дізнався, що від голоду померли батьки, помер первісток – дворічний син. Лишилась живою тільки дружина, яка проходила свідком по справі чоловіка. Власне, завдяки її свідченням Василь і отримав свій строк.

Та незважаючи на такі перипетії долі, Коліушко шкодував, що не потрапив на жоден фронт, не встановлював радянську владу, не рубав шаблею в Громадянську. Бо ж народився аж у дев’ятсот п’ятому році.

– Всі видатні дати повз мене пройшли, – бідкався навіть тепер, коли держава, на яку поклав стільки сили, молодості, сумління, запроторила його, молодого активного громадянина, в далекий Казахстан аж на десять років.

– Десять років – це не шутка, – розмірковував у дорозі Ілля Савич.

– Там ще можуть накинути, – озивався хтось бувалий з нар, випадково чи й не випадково підслухавши бесіду. – Їдеш, думаєш десять, а там комусь скажеш криво, й повернуть справу, вліплять четвертак або й приведуть в ісполнєніє вищу міру соціального захисту.

Після таких одкровень усі затихали, включно з кримінальними злочинцями, слухали приречено стукіт коліс, занурюючись усе глибше у філософські роздуми про сутність буття, про несправедливість цього світу, про людську ницість і підлість, про кохання, яке так і не відбулось, або про те, що не забувається навіть із плином часу.

Відділення, куди привезли нових ворогів народу від залізниці на вантажівках, розташовувалося за п’ять кілометрів від адміністративного корпусу. На території відділення було побудовано шість довгих бараків, які ззовні нагадували тваринницькі ферми. В’язнів на роботи етапували співробітники вохру. Охоронці перебували в стані постійного хворобливого похмілля, яке підбурювало їх на невгамовну лють. З червоними пиками, запухлими очима й червоними губами, ці стражі закону зганяли злість на політичних.

Ще до настання світанку табірникам влаштували побудку – заповзли до бараку й, копирсаючи ногами тих, хто спав на найближчих нарах, почали кричати мов навіжені. Примушували одних зеків гамселити що є сили інших, аби ті не залежувались і поспішали внести свою лепту в розбудову народного соціалістичного господарства. Більшість із тих, хто був розквартирований у це відділення, працювали на фермах – тваринницьких і молочних. Нова партія ворогів складалась із чоловіків хоч і не м’язистих, але жилавих, таких, яких природа не обділила силою. Окрім, звичайно професора. Василь Коліушко був чи не єдиним молодим чоловіком у відділенні – якщо не брати до уваги хлопчину, котрого всі кликали Малий і якому від сили було років шістнадцять. Хлопчина не ходив на роботи, а залишався в бараку аж до того часу, як по нього приходили й везли до адміністрації. У відділенні здогадувались, що Малий стукач і що його основна задача – збирати інформацію щодо того, які розмови ведуться між зеками.

Василя Коліушка завдяки його дотичності до колгоспної діяльності розподілили не на будівництво в карагандинський вугільний басейн, а на сільгоспроботи. Праця на подібних будівництвах була найважчою, бо ж доводилося тачками перетаскувати по дерев’яних місточках тонни каміння. Ті, хто повертався з каменоломень, часто-густо, не чекаючи вечері, падали на нари й відключалися, аж поки хтось із сусідів чи нестерпних у своїй настирливості охоронців не розштовхував їх і не примушував наповнити шлунок табірною баландою. Ту баланду хтось зі співчуваючих приносив таємно з їдальні – за такий прояв гуманності міг потрапити у карцер. На тих роботах фізично слабкі чоловіки довго не затримувались – помирали чи то від отриманих травм, чи то під час спроби дати драла на волю. По них стріляли ті, хто спостерігав за плідним виконанням в’язнями своїх обов’язків з верхотур. Стрілки щодня відточували майстерність, поцілюючи у рухомі мішені. Серед снайперів на вишках відбувались неофіційні соцзмагання, з обов’язковою передачею перехідного вимпела і додатковою порцією горілки. За те, що бігляків пропускали, а й таке було не чимсь на кшталт нездійсненного, стрілка самого могли засудити до каторжних робіт, прямо тут, у КАРЛАГу. Для цього табірне начальство мало всі важелі, неабияке бажання і до того ж переслідувало ще й виховну ціль. На майбутнє стрілки вже уважніше вдивлялись у каторжан, а час від часу підстрелювали і тих, хто не думав тікати. Мали-бо план по жмурах. Після того як котрийсь із роботяг отримував смертельну кулю, волочачи свою нелегку ношу, його відтягували за колючий дріт поплічники стрілків – вохрівці, які працювали внизу. За таку оборудку вимпел отримував стрілок, а горілку – вохрівець. Усе по-чесному, по-соціалістичному. Гасло «дружба – рівність – братерство» працівники держзаконності втілювали таким чином у життя.

Наприкінці квітня куди й ділась зима. Із самого світанку розпогодилось, як зійшло сонце – пригріло. Але ніхто із засуджених не збирався скидати так звані зимові одежини. Накутували на шиї якісь шматки подертих мішків, підперезувались вичовганими жіночими хустками, нацуплювали облізлі хутряні шапки (у кого вони були) та заскорузлі від бруду пальчатка. Ті рукавиці видавали як спецівку, але каторжанам вони слугували не лише аби не натерти мозолів, які так чи так натирались аж до крові, а ще й для зігрівання рук. Ті руки за місяць-два роботи ставали схожими на коріння старого дерева, яке вилазить з-під землі, – покручене й темне, сухе і деркуче. Старожили повідали упівголоса, говорили ніби між собою, але, звісно, так, щоб чули новоприбулі, що й до цього дня буяла повним ходом весна, але забуранило на кілька день, ніби знала природа, що везуть нових, противилась, відганяла.

Вночі, коли після важкої роботи гуділо все тіло й паморочилось у голові, Юрій Будяк не міг відігнати від себе настирливих спогадів. Ті спогади кружляли навколо нього, іноді дратували своїм дзижчанням, іноді лоскотали спочатку приємно – тоді надокучливо, а подеколи й боляче жалили, як ґедзі. Юрій скрикував крізь тривожний і неглибокий сон, будив сам себе й декількох, що лежали поруч.

– Що? – питав Ілля Савич звідкілясь із-під лівого плеча Юрія.

– Що? – опускав голову з горішньої полиці Гнат.

Вони не отримували відповіді й вкладались далі, добувати свій короткий і такий вистражданий відпочинок.

– А мені саме снився син, – бубоніло десь із середини приміщення. І там починалась бесіда, пошепки – шушуну-бубубу – неслось звідтіля й заколисувало тих інших, що через крик Юрія вимушені були недодивитись снів-спогадів з далекого і часто світлого минулого.

– А мені усе сниться, що я за плугом йду, – сумно прорік хлібороб Василь Коліушко.

«Плуг, плуг, плуг» – хвилями шурхотіло це слово у вухах письменника.