Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 18

Історія знайомства з Леонідом Покровським нагадувала Ларисі Обиз сюжет низькосортного водевілю – із тих, які щороку привозили до Тифліса другорядні театральні трупи з Москви та Києва. Усе в тих спектаклях зводилось до банальностей. Він, плюс вона, плюс чиясь смерть і клятва на смертному одрі. Потім кохання до скону, танці, музика і дурнуваті костюми.

Леоніда Покровського перевели на службу до складу другої гірської батареї кавказької стрілецької бригади в тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році. У цьому ж дивізіоні піввіку прослужив Ларисин батько. Так склалося, що наставником Леоніда під час експедицій російської армії на Кавказі став полковник Олексій Георгієвич Обиз. Дочці полковника, Ларисі, на час їхнього знайомства ще не виповнилось шістнадцяти років. За рік після того, як штабс-капітан став вхожим у дім полковника, Олексій Георгійович волею долі опинився у лазареті. Сталась непоправна біда. Один зовсім юний солдат випадково поцілив у полковника. Куля пробила старому військовому легеню. Солдатові загрожував чималий строк на каторзі. За нього вступився поранений, написав прохання в штаб командування, аби солдата не карали. Мовляв, вини його тут немає. Допоки в верхах розбирались, карати чи милувати, сердешний не витримав ганьби й повісився у карцері. Олексій Георгійович, вповні ще міцний чоловік, так і не одужав – добила його звістка про наглу смерть юного підопічного. Та й поранення виявилось доволі серйозним. Хоч як би там було, помирав батько на руках у дочки, яка, вдягнувши сестринську уніформу, не відходила від його ліжка ні вдень, ні вночі. Перед смертю полковник Обиз попросив Леоніда Покровського присягнути, що його Лариса матиме надійне плече та підмогу в особі офіцера, а можливо, згодом стане його дружиною. Штабс-капітан пообіцяв, кинувши перед цим короткий запитальний погляд на дівчину. «А ну, як вона проти?» Лариса ствердно кивнула голівкою і відвернулась.

Ларисі лестила увага дорослого мужчини до неї, вона навіть спочатку була впевнена, що згодом покохає Леоніда, але кохання усе не пробуджувалось у молодому, дещо байдужому до штабс-капітана серці.

У дев’ятнадцять Лариса вирішила присвятити залишок життя допомозі хворим та скаліченим і, не розмірковуючи довго, подалась на спеціальні курси медичних сестер, що відкрились при полковому лазареті. Леонід за кілька років уже двічі робив їй офіційну пропозицію одружитись, але дівчина зволікала.

– Ви мені небайдужі, – казала при зустрічі, – але не квапте мене з відповіддю. У нас же є ще час.

– У вас, люба, звичайно, є час. Ви така юна. Але з кожним роком я стаю все старішим. І, може, вже в новому столітті ви не захочете бачити біля себе сорокарічного старця.

Вона не вважала Леоніда старцем. Але й коханим не могла назвати. Скоріше дядьком чи братом.

«І чого ця любов бариться?» – розмірковувала, читаючи на самоті Байрона. Дивилась у вікно на осінь, яка на повну панувала на Кавказі, і робилося сумно. Здавалося, що й у неї немає вже часу. Адже для дівчини двадцять – це також майже присуд. І тут-таки відганяла сум, труснувши чорнявим волоссям, сміялась хрипло на все горло, ховаючи по-дитячому голову в піднятих гострих плечах, та затуляла рот вузькою долонькою, аби втамувати дитинячу радість. Згадала оце того смішного солдата з булькатими очима, що ходив, як сновида, навкруг столу і так дивно торкався її, коли вони вдвох перев’язували торохкотія Абрамова. Відгонила від себе дурні думки про дивакуватого хлопця, якого бачила раз і, скоріш за все, більше не побачить ніколи в житті. Відкривала книжку, перегортала кілька сторінок та натрапляла на улюблений вірш. Читала по пам’яті байронівський «Спомин», заплющивши у млості очі: