Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 17

Сестри милосердя прийшли до полку не просто так. Вони мали провести з новачками практичні заняття з надання першої необхідної медичної допомоги у разі поранення на полі бою. Добровольці розділились на пари. Біля кожного з п’яти столів стояла жінка, перед нею на стільчику були розкладені бинти, затискачі та джгути. Один волонтер мав лягати на стіл, зображаючи жертву, іншого навчали давати раду тим бинтам, затискачам та джгутам на тілі уявного пораненого.

Командувала заняттями головна медична сестра – підстаркувата зла мегера з чорними вусиками над верхньою губою. Юрій запримітив, що у тієї мегери росли не тільки вуса, а й борода, яку вона маскувала, прикриваючи кінцями білої накрохмаленої хустки. Покос лежав на одному зі столів, у безпосередній близькості од цієї медичної головнокомандувачки, й готувався до того, що йому почнуть забинтовувати очі.

– Перший стіл – поранення очей, – сповістила медична сестра, зиркнувши недобре на Юрія.

Працював над товаришем один із тих вояків, хто ночами усе марив про золоті розсипи, – багатослівний Абрамов. Санітар із нього вийшов невмілий, вправлявся він з медичним інвентарем набагато гірше, ніж варнякав про багатство, золото й діаманти. Затягував ту кляту пов’язку так, що в Покоса вилазили очі й розколювалась від болю голова. Розболілась вона від того, що Укр не віднайшов серед сестер милосердя ту єдину, яку, вірогідно, звали Ларисою. Потрапив на стіл до жінки середніх років, все обличчя котрої було густо всіяне яскравим ластовинням. Конопата пані до початку екзекуції з намотування бинтів довго пояснювала Абрамову, як це робиться. Та, видно, думки про збагачення не давали чорнявому малому, схожому на арабського принца, шансів бодай щось почути із того, що йому вкладали в голову.

– Абрамов, жидівська чортяка! – кричав довгов’язий підпоручик десь неподалік. – Що ти, в біса, робиш? Ти його скалічиш іще більше.

– Що значить іще більше? Він що, покалічений? Як же ви його мобілізували, ущербного? – питав іронічно Абрамов, чим здіймав хвилю заразливого сміху. Тим часом продовжував нагромаджувати бинти на очі уявного пораненого.

– Ви всі, я бачу, тут трохи з відхиленнями, – не вгавав підпоручик, хоча з голосу було чути, що й він щойно сміявся зі всіма.

Юрій відчував, що йому на допомогу приходила професіоналка. Жіночі трохи шкарубкі руки відсторонювали цупкі п’ятірні Абрамова. Сестра милосердя тим часом послаблювала бинти, стиха розповідала Абрамову, як потрібно діяти, аби не дратувати офіцерів й не бути посміховиськом серед товаришів. Звідкіля їй було знати, що Абрамову подобається бути посміховиськом.

– Антоніно Кирилівно, дайте місце тим, хто запізнився, – почув Юрій голос головної медсестри. І тут-таки відчув, як до його обличчя торкається зовсім інша рука – ніжна і трохи тремтлива.

– Вам не боляче? – питає якась дівчина, схиляючись над Юрієм.

А голос ну ніяк не може належати отій бабі з ластовинням. І повітря, яким вона дмухає йому в обличчя, таке тепле й пахуче. Так думає Юрій і відповідає на запитання, безмовно похитуючи головою ліворуч-праворуч, ніби у нього забинтовані не очі, а рот. Хіба йому може бути боляче, коли від тієї, що оце стоїть поряд, пахне першими конваліями, сонячним промінням, щойно викошеною травою і ще бозна-чим до запаморочення весняним, а надворі ж осінь. І де вона ті конвалії взяла о цій порі? «Парфуми», – здогадується хлопець. Але хіба парфуми пахнуть так природно?

Юрію так не хочеться, щоб йому розмотували пов’язку, йому так бажається ще трохи побути у мрійливому стані. Адже він, дурний, уявляє за цим ніжним, з легкою дитячою хрипотою голосом і за цим запахом ту блакитнооку, яка не дає йому спокою ось уже кілька тижнів. Вона десь тут ходить Тифлісом, вона навіть час од часу зустрічається зі штабс-капітаном, прізвище якому Покровський, вона також сестра милосердя, її звати Лариса, а прізвище її…

– Ларисо Олексіївно, не стійте ніби засватана, – несеться суворий наказ з уст сестринської начальниці, і Юрій більше не може лежати із запненими очима.

Він хоче в один порух зірвати бинт, йому це не вдається. Юрій борсається, як підбитий на полюванні олень, тріпає ногами, намагаючись підвестись зі столу, морщиться, тягне із себе ту пов’язку, що підступно відділяє його від… Марлеву перев’язь стягнено на шию, Юрій впивається поглядом у цей безмежний небесно-блакитний світ, затінений незвично гарними віями – прямими, наче стріли. Вона лякається, випростовує вперед руки, відходить на крок від нього, здіймає дашком брови, вдивляється у свого візаві.

На Юрка, як на божевільного, вирячився Абрамов.

– Вам було боляче? – питає, трохи оговтавшись, та, яку назвали Ларисою Олексіївною.

– А на очах є якісь рецептори, напряму зв’язані з мозком? – питає не так у жінок, як у солдатів Абрамов і тут-таки пояснює публіці свій кпин: – Ач, як йому на мозок надавило? Очманів зовсім.

Насміявшись, волонтери повертаються до серйозних справ. Обговорюють між собою способи першої допомоги у разі поранення, гомонять, радяться, сперечаються, передають одне одному перев’язувальний матеріал, ножиці та інші інструменти.

А Юрій так і не може отямитись, сидить на столі, звісивши ноги. Як вона близько, лиш простягти руку – і можна до неї доторкнутись, аби зрозуміти нарешті, що оця дівчина – не сон, не порожня мрія закоханого парубка, що вона існує… що…

– Рядовий Покос! – вириває добровольця з вакууму гучне звернення підпоручика, котрий приставлений головним у цих заняттях і якого солдати називають Мотузком за худу й довгу фігуру.

Рядовий Покос в один порух зістрибує зі столу, на ватяних ногах йде на місце у спеціально облаштованій для медичних екзерсисів кімнаті.

– Стояти! – знову Мотузок.

Рядовий Покос зупиняється. Дурнувато кліпає повіками, не розуміючи, що від нього вимагають.

– Кругом! До столу марш! – надривається підпоручик.

Рядовий Покос крокує до столу, і йому відлунюється в грудях кожен крок. На столі вже лежить Абрамов. Абрамов шкіриться й совається на своєму вимушеному ложі, шукаючи зручного положення.

– Ларисо Олексіївно, тепер рука, передпліччя, – надсилає наказ старша медсестра.

Лариса Олексіївна хапається за білий сувій і стрімголов починає замотувати Абрамову руку. Робить це з неабиякою спритністю.

– Далі ви, – відходить на півкроку від Абрамова й посміхається Юркові. А того скувало, мов соляний стовп. – Продовжуйте, – дівчина тягне Покоса ближче до себе й вкладає йому в руку невикористаний бинт.

Він мотає той бинт невміло й автоматично, а усе його єство може відчувати лише те, що її темна полотняна сукня торкається його солдатських штанів. Відчуває, ніби якийсь струм пробігає кінцівками, сковує щелепи, приглушує звуки – в голові лише щось гуде та не дає повернути голову, аби вкотре надивитись на її красу. Укр бачить перед собою лише перекошене в німому реготі обличчя Абрамова. Жартівнику лоскотно, бо ж Юрко мотає йому під пахвою. Та Покосові байдуже до того, що відчуває Абрамов. Він весь розчинився в ній, у її сукні, у цьому бинті, до якого щойно торкалась її тендітна рука, у її хриплому голосі, котрий все ще звучить в голові, прорізаючи цей монотонний гул. «Цікаво, а вона відчуває мене так само, як я її?» – думає солдат, аж поки не отримує команди, яка переводить його із розряду учасника процесу в розряд спостерігача.

– Рядовий Покос! Вільний! – командує Мотузок.

Покос повертається на глядацьке місце й сідає поруч із Ігнатом Семеновим, який також уже відпрацював. Тепер Юрко може дивитись на неї, на її вправні рухи, на лінію талії, котру облямовує білий фартух, на тонкі пальці, на стрункі ноги, які вимальовуються силуетами на темній сукні, коли вона рухається вздовж столу, на гнучкий стан, на високий лоб, і знову на ці брови, і на ці очі. Лиш раз вона подивилась прямо на нього і тут-таки одібрала погляд, заховала його під віями. Чи то здалось йому – пробіг рум’янець по вилицях. «Авжеж, здалось, – спиняв себе. – Чого б оце їй червоніти, дивлячись на мене?»

Цілісіньку ніч після тієї зустрічі не спалось Юркові. Приблуда-сон не чіплявся. Тіло, облюбувавши якесь положення, за хвильку вже ненавиділо його, намагалось відкараскатись од нього, завмирало в іншому любесенькому. І це за хвилину набридало, встигало остогидіти. Серце недоладно билось де йому заманеться: то калатало у горлі, а то підхоплювало естафету десь у сонячному сплетінні й перекочувалось у шлунок. Там дріботіло, як пташечка, що потрапила в сильце. І страшно було зітхнути (хоча ой як хотілось), бо ж і подих міг ту пташечку розчавити потужним потоком затамованого всередині повітря. Очі, підступні вороги-очі, ну нізащо не хотіли закриватись. Ніби хто піску в них понасипав. Вже й відгомонів Абрамов, а він зазвичай не міг наточити ляси мало не до півночі. Вже давно колишній матрос Семенов (чиє ліжко у казармі було поруч із Юрковим) «відсвистів арію на губі» – традиційний казармений концерт перед сном, і ще давніше пробубонів в кутку кілька молитов капелан Заза Квінкідзе, якому було від сили двадцять років, але котрий говорив так пафосно, що, здавалось, йому усі сто. У Зази росла така буйна борода, що в ній ховались усі його юнацькі риси обличчя.

Покосу до гіркоти у роті забажалось щось написати, оце зараз, цієї миті, негайно. Нишпорив під ліжком, у тумбі – жодного шматка паперу. А йому так треба! Бо ж його наповнила поезія, вірші не знати звідки брались і складались у голові. Юрій намагався не розгубити те, що вже вигадав, те, що вклав у рими й чим навіть встиг насолодитись. Єдине, чого бажав, – не забути присвячену Ларисі поезію. Там були слова і про ніжні дотики, і про брови-чайки, і про волошкові очі.

«І куди це я зібрався?» – раптом, як Пилип з конопель, вискочило посеред тих поезій слушне питання. Куди він зібрався? Із ким воювати, за яку таку країну, за чий народ? Як він може покинути тут її, свою Ларису, а сам поїхати бозна-куди?

«Та яка ж вона твоя?» – питав підступно Юрковим голосом хтось, хто сидів усередині його черепної коробки.

– Черепної коробки? – це вже Юрко питає у Лариси, яка лежить поруч із ним на казарменому ліжку.

– Із черепною коробкою у вас, шановний, все гаразд. А от черевну порожнину бережіть, – відказує Лариса й подає Юркові величезний сувій бинтів. – І обереги свої не викидайте.

– Обереги? – Юрій мацає себе за шию, силуючись відчути, чи є на ньому вишита сорочка. Під пальцями відчуває вишите хрестиком. Долонею проводить по гаптуванню і торкається чогось вологого й липкого на животі. Вдивляється, а там – замість пупа червоне озерце.

– Це кров? – цікавиться Юрко, шукаючи біля себе Ларису, але її вже немає.

Юрій сідає на ліжку, яке рипить довго й протяжно, заплющує міцно очі й махає головою, аби дати змогу тим часом втекти видінням. Розклепивши повіки, розуміє, що вже сходить сонце, а він не лежить, а сидить на забраному й вологому від поту простирадлі, вовняна армійська ковдра лежить жужмом на підлозі.

– Сон, – пояснює собі Юрій і тут-таки згадує останню не позбавлену сенсу думку. – Так, куди це я зібрався?

– В Африку, – сміючись, повідомляє, додивляючись власний сон, колишній матрос Семенов.

– Але ж вона буде тут.

– Ти, хохол, видать, ще не прокинувся. Вона, Африка, там, а тут Кавказ – дикий край. Хоча Африка – ще більш дикий.

Було пізно відмовлятись від задуманого. Прапорщик, до котрого за порадою звернувся Юрій, розтлумачив, що це, звичайно, не можна розцінювати як дезертирство, бо ж він доброволець, а не рекрут.

– Але мужчини так не чинять, – скривився, як середа на п’ятницю. – Якщо вже сказав раз, треба казати й два.

У душі Покоса вирувала справжня буря – то він гнав до адміністративного корпусу, аби написати рапорт, то спинявся й бив себе долонями по щоках, приводячи думки й дії до тями. На яких півдня втратив орієнтир, перестав розуміти, чого насправді хоче й що має робити. Залишитись із Ларисою тут, у Тифлісі, й уславитись перед товаришами як боягуз чи їхати за моря-океани і втратити її назавжди… Якось за цими душевними муками Юрій виявив, що вони, ті муки й ті думи і ті безсонні ночі, абсолютно марні та безпідставні. Бо ж «його» Лариса і не знає, й не відає про існування такого парубка, як Юрко Покос. У «його» Лариси є наречений, оцей дорослий і вольовий мужчина з тонкими вусами – штабс-капітан Леонід Покровський, котрий вже й воював, і нагороду має, і навіть обзавівся шрамом на лівій вилиці. Шанси Юрка при порівнянні двох кавалерів зводились до нуля. Принаймні, в цьому був упевнений українець. І вирішив він, що Лариса Обиз стане йому за недоступну й манливу музу.

– На все життя! – дав своєрідну клятву, адже таких досконалих віршів, які народились після зустрічі з Ларисою, Покос іще не писав.

Промовивши, мов заклинання, «на все життя», згадав сон, який тепер чомусь видався віщим. «А як уб’ють мене в тій Африці? – На секунду залихоманило. – Не викидай обереги», – згадав слова Лариси й перевірив, чи вклав до похідного мішка вишиту українську сорочку.