Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 15

Незнайомі з воєнною справою новобранці та досвідчені кадрові військові, які горіли бажанням зі зброєю в руках боронити бурів та їхнє прагнення бути вільними, мали б виїхати з Тифліса у Санкт-Петербург за тиждень. Вже звідтіля, зі столиці Російської імперії, бригади волонтерів вирушали до Європи.

Аби не гаяти часу, чекаючи від’їзду, добровольці окрім стройової підготовки мали змогу ближче познайомитись зі зброєю.

– Прошу любити і жалувати, це трилінійка. Ваша захисниця і порадниця.

Інструктор показував гвинтівку, як факір у цирку показує порожнього капелюха. Мовчки підносив чи не кожному до обличчя гвинтівку, тримав кілька секунд і з незворушним виглядом знову і знову проробляв цю просту процедуру.

– Гвинтівка багатозарядна, магазинна. Це вам не берданка, – посміхнувся сам до себе. – Калібр сім шістдесят два, – взяв двома пальцями патрон і показав його слухачам-волонтерам. – Ковзаючий затвор з замиканням окремою лічинкою, – клацнув затвором – раз і вдруге та поставив рушницю прикладом на стіл. – Ствол на зразок французької гвинтівки Лебедя… Існує декілька модифікацій. Оце піхотна, трохи коротша за неї – драгунська, у козацькій відсутній багнет.

Інструктор довго й монотонно розповідав історію створення рушниці, а тоді взявся її розбирати й розкладати частини на столі.

– Троє підходимо до мене й дивимось, інші – вивчаємо з плакатів, а тоді міняємось, – давав наказ зброяр.

Стіни інструкторської були завішані плакатами, на яких докладно пояснювалось, як розбирати й збирати не лише гвинтівку Мосіна, а й інші види зброї.

Новачкам, людям, які до початку англо-бурської війни вважали себе вповні цивільними, як-от Юрій, доводилось день у день вправлятись з непокірною зброєю. Юрій за кілька днів уже міг чи не з заплющеними очима впоратись із цим завданням. Широким лезом викрутки вигвинчував гвинти: хвостовий, упору й спускової пружини, а вузьким – усі інші. Вказівним пальцем лівої руки натискав на гашетку, а правою відкривав та виймав затвор. Відгвинчував та відділяв шомпол – металевий стержень для виштовхування гільз та патронів, які застрягли у стволі. Відділяв кришку магазинної коробки: натискав пальцем на головку клямки, відкривав ту кришку, стискував падаючий механізм і знімав кришку шарнірного болта. Окремо розбирав затвор. Умовно чистив, бо ж зброя була добре начищена, та в зворотній послідовності складав гвинтівку.

– Покос, молодець! – хвалив його інструктор, і Юрій відчував, що йому подобається ця механічна робота.

«Хтозна, може, отака гвинтівка врятує мені життя», – замислювався.

– Але на одну гвинтівку не варто покладатись. Треба вміти поборотись за життя в рукопашній сутичці, – відправляв тих, хто впорався із завданням, на плац до прапорщика Козиренко, який добре знався на рукопашних боях.

Боротьба на руках, як її називав Козиренко, подобалась Юркові, не могла не подобатись, адже він мав деяку практику в цій справі. Ріс-бо в селі, а як у селі та без бійки? Стінка на стінку, – куток на куток ставали хлопці до кулачних боїв. Одне одному боки товкли, але цивілізовано, до першої крові. Так що після тієї сутички вороги робились найліпшими друзями.

– Хапай його за карк, трясця твоїй матері! – кричав у емоційному запалі Козиренко й не помічав, що кричить рідною мовою і його розуміє лише Покос, котрому прапорщик й дає цінні поради.

Юрій перехоплював руки, затискав їх замком навколо шиї супротивника, здорового, схожого на вола росіянина Ігната Семенова, одним рухом клав його на лопатки й перемагав.

Найтяжче велось Покосові з карбуванням у пам’яті правил, які панують у війську. Правила ті аж занадто прості – виконувати накази старших швидко й без зайвих розмірковувань, без дискусій та висловлювання власних думок. Із цим у Юрія були не сказати щоб проблеми, але непорозуміння. Його непримиренна, схильна до свободи вдача, гордовитість та аналітичний розум противились наказам. За те, що вступав у перепалки зі старшими отримував короткі гауптвахти.

– Ніяких маневрів! – кричав якийсь розгніваний штабс-капітан навздогін рядовому Покосу, а той ніби й не чув його наказів – нісся вперед, використовуючи ці заборонені офіцером маневри.

Штабс-капітан гнівався, бо рядовий на прізвисько Укр, замість штрикнути багнетом, примкненим до гвинтівки в набите тирсою опудало, починав виробляти коники – кидався навприсядки за спину опудала й з положення лежачи колов його кудись у зад.

– Ну, лабець тобі, хлопче, – посміхався у вуса прапорщик Козиренко, потай тішачись. Знав, що солдата буде покарано, але радів проявам оцієї української завуальованої незалежності. – От, усе б йому по-своєму втяти, ну чисто як мій батько, царство йому небесне, – бурмотів, ідучи до порушника.

Що ближче підходив, то суворішим ставав – негоже показувати на загал, що подібні дії мають бодай моральну підтримку.

– Це що за самодіяльність? – гучно питав, зиркаючи на червоного від крику штабс-капітана.

– Так він же готовий до того, що я його колотиму в груди. А тут раз, і все не так сталось, як гадалось, – пояснював Юрій, допоки з нього знімав ременя та відбирав гвинтівку інший солдат. Продовжував пояснювати, навіть коли його супроводжував до казарменого підвалу мовчазний ескорт.

Укр відбував покарання за порушення дисципліни не на самоті, а зазвичай у компанії. Таким як він, добровольцям, що записались на службу, аби воювати в Африці, пом’якшували «вироки». Якби діючий офіцер чи рекрутований солдат посмів ослухатись старшого, його б зачинили в карцері на кілька діб, посадили б на хліб і воду. А ці волонтери ніби бавились у війну, хоча розуміли, що десь там, у саванах, їм доведеться воювати по-справжньому – вбивати ворога і щосекунди ризикувати власним життям.

Раз на день майбутні африканські захисники слухали лекцію про події у Трансваалі та Оранжевій республіці. На стіні висіла чимала карта Африки, на якій позначалися цвяшками переміщення бурських та англійських військ. Офіцер, який проводив лекції, щораз попереджав, що інформація доволі розмита, адже черпають її виключно з газетних публікацій.

– Але хоча б трохи орієнтуватиметесь, – зазначав на своє виправдання. – До того ж ви там не будете самі. Багато наших їде.