Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 4

У повному обсязі відчули на собі силу бішкунаку ті, хто оце на початку квітня прибув до селища Долинка, що загубилось посеред далеких казахстанських степів. Прибув їх, українців, вірмен, білорусів, росіян, грузинів, чеченців та інших націй цілий ешелон. Потяги, у яких колись перевозили хіба худобу, тепер залюбки транспортували розгалуженими залізничними шляхами так званих політичних в’язнів. Скільки ж їх, тих політкаторжан, наплодилось! І не перерахувати. Чи не більше, ніж чесних та добропорядних людей. І де лиш вони могли узятись у такій прекрасній країні, як Радянський Союз? Вихрести, спльовки, відрижки та твань – так їх величали там, звідкіля приїхали. Тут, у азійських степах, викинуті на задвірки, вихлюпнуті, як помиї, за паркан так званого нормального життя, мали б працювати на благо держави, зрікатись своїх слів, своєї правди, своїх вподобань і переконань. Мали б перековуватись, спокутувати вину.

КАРЛАГ – виправна установа, як і сотні інших ЛАГів, що повиростали, як фурункули на тілі есересера, із неабияким задоволенням, гідним радості маніяка від нової жертви, що відкрив свої криваві обійми новим дармовим робітникам, щойно спеченим рабам, уже стриноженим, але ще не зломленим остаточно. Не всі в’язні перетворювались на рабів, як цього бажалось тим, хто придумав та втілив у життя таку дієву систему. Не всі мирились із обставинами, які, мов у залізних тисках, знерухоміли їхню активність, але не могли дістатись душі. Були, звичайно, такі, що вважали: головне, аби давали попоїсти, а все інше не має вже значення. Та й ті, що так думали, не ставили на собі хрест, плекали надію на звільнення, на відновлення славного імені. Щоб не втратити остаточно людської подоби, боролись у першу чергу із собою, із власними внутрішніми сумнівами та пересторогами. Молили Бога послати сил, аби не зламатись, не схилити безвольно коліно перед абсолютним злом, не лягти під нього, як дешева шльондра під вбивцю своїх дітей. Бо ж чи не кожен арештант, принаймні глибоко в душі, не відмовився від своїх вчинків та слів, які й привели його у виправний табір. Чи не кожен із цих знедолених чекав над усе тієї щасливої миті, коли там, нагорі, на самому вершечку совіцької піраміди, побудованої з мільйонів задубілих трупів, розберуться з усім цим неподобством, з помилками судових трійок, з анонімами, з упередженим ставленням до підозрюваних. Мріяли, романтики, що ось-ось, лиш трошки почекати, вождь – справедливий, хоч і суворий, – дасть більш-менш об’єктивну оцінку діям своїх підлеглих, накаже переглянути сфабриковані справи, підпише великодушно, батьківською турботливою рукою наказ про реабілітацію чи про амністію й поверне у святковій обстановці усі забрані звання, нагороди, помешкання, майно та повагу друзів, знайомих та сусідів.

– Не може бути, – рвали на собі волосся, вибілюючи вусатого керманича. – Не вірю. Він нічого не знає, його вводять в оману!

Так, вряди-годи його вводили в оману, приписуючи зайвий нуль до відомостей про розстріляних. Дуже вже ці великі цифри тішили того, на чиєму обличчі чорти горох молотили.

Викреслені зі списків совіцької цивілізації, яку, ту цивілізацію, всі вони дружно й будували, аж пупи їм розв’язувались, опинились за тисячі кілометрів від музеїв, театрів, магазинів. Вивантажились однорідною отарою на незнайомій території, яка була підписана чіткими чорними літерами, припасованими до невеличкого сараю. Селище Долинка. Така ніжна й пестлива назва… Мовчки, понуро роздивлялись навкруги, намагались відгадати, куди їх поведуть. Закривались руками й піднімали коміри, відгороджуючись від скаженого вітру. А той штовхав новоприбулих в’язнів, противився, аби ці зайди щось та побачили на підпорядкованій йому землі. Із величезного товпища ворогів народу, які, ніби річковий потік, винеслись на перон із низки рудих вагонів, викликали за списком зо два десятки засуджених та повели їх за периметр залізничної станції прочищеною від снігу дорогою, котра сполучала вокзал з адміністративною будівлею. Решті караульні гукнули: «Руш!», передаючи той вигук один одному, як це роблять спортовці з естафетною паличкою. Колона, дрібно перебираючи безліччю ніг, як величезна комаха багатоніжка, посунула по перону, і згодом її хвіст було видно аж на полі, а голова вже встигла упірнути за горизонт.

– Куди нас? – наважився запитати в енкаведистів один із тих двох десятків обраних – високий статечний чоловік. Його голос звучав, як із радіо, – об’ємно та гучно.

– А тобі не все одно, – відповів охоронець, який ішов поруч.

Охоронець перевірив, чи не бачить начальство, яке очолювало почт, і швидко тицьнув тому, хто питав, недопалок цигарки.

– Та я ж не… – чоловік передав куриво сусіду по колоні – чорноокому сутулому дядькові.

– Дякую, – сусід затягнувся глибоко, зі знанням справи й передав недопалок іншому в’язню, по праву руку від себе.

– Юрій Яковичу… – почав був говорити той, але не завершив, бо його перебили:

– Номер тридцять чотири двадцять два, стулити пельку!

Номер тридцять чотири двадцять два замовк, іще більше зсутулившись, мало не перегнувшись удвоє, а його супутник, той, що не палив, подивився на свою нашивку, чи, бува, не до нього адресоване звернення. Ні, в нього інші цифри, але говорити вже не хотілось, бо арештанти дійшли до сходинок, що вели у будівлю, оздоблену чотирма колонами.

– Прямо тобі стиль неогрек, – посміхнувся Юрій Якович. – Не згірш, як Оксфорд, друже Гнате!

– А ви були? – поцікавився Гнат.

– Та проходив деякими коридорами, – відповів немолодий вже чоловік, який тримався за живіт і по обличчю якого пробігали судоми болю.

Численна та ієрархічно вибудувана адміністрація карагандинського виправно-трудового табору – держави в державі – підпорядковувалась виключно центру, тобто Москві. Отримали телеграмою наказ – виконують. Оце попереду ешелону прийшло розпорядження: прискіпливо придивитись до групи так званих інтелігентів, провести додаткові допити на місці, виявити й запобігти можливим провокаціям, агітаціям та іншим видам протиправної діяльності, яку зазначені особи можуть вести у таборі. «При нагоді завербувати», – додавав уже від себе начальник табору й призначав відповідальних за інтелігентів.

Ворогів, після того як завели у приміщення, розділили й кожного доправили до окремої камери з окремим прискіпливим та принциповим слідчим. Покос увійшов до охайної кімнатки на другому поверсі. Ніщо не нагадувало в цій кімнаті про в’язницю; чай у склянці з металевим підстаканником на столі, тарілочка з двома бутербродами – білий хліб, дірчастий сир, а з-під сиру виблискує масло. Юрій Якович ніби приріс поглядом до тієї тарілочки – авжеж, встиг забути, як виглядає нормальне людське їдло. Тоді погляд сковзнув праворуч. А там тека. Розкрита. У теці окрім протоколів – його листи, фотографії друзів, листівки з різних куточків Європи. А ще стирчить із-під них краєчок старої газети з латинськими літерами. Слідчий перехоплює погляд в’язня, нашвидкуруч закриває теку. На ній у нижньому кутку червоним написано – агент Серп. Слідчий перевертає теку іншим боком і посміхається дружньо…

– Сідайте, сідайте, – якось аж надто запопадливо запросив слідчий. – Ви ж Юрій Будяк? Письменник? А я ваші вірші любив і дітям читаю. У мене хлопчик і дівчинка.

Юрій не наважувався сідати, аж допоки чекіст не відпустив охорону.

– Як там у вас? – Слідчий розтягнув лице у посмішці й почав декламувати, ніби перед ним був не ворог, а його хлопчик та дівчинка. – На городі цап, цап, капусточку хап, хап, борідкою трусь, трусь, капусточку хрусь, хрусь. А далі вже й не пам’ятаю.

– Ратичками туп, туп, капусточка хруп, хруп.

– Згадав, згадав. А за цапом дід, дід. З батурою хвось, хвось. Цап як скоче брик, брик. На все село крик, крик. На синяки дме, дме. Вигукує: «Ме, ме…» За ним Рябко: «Гав, гав. Оце тобі, щоб не крав…» Прекрасно, прекрасно! Та ви їжте, я накажу ще принести. Правда, чай я вже пив, але якщо ваша ласка й не гидуєте… – Слідчий якось театрально схилився над Юрієм Яковичем та підсунув до нього тарілочку.

– Дякую, вибачте, не знаю, як вас звати.

– Кашкєзін, – приклав до козирка долоню молодший лейтенант держбезпеки. – От я й познайомився з такою видатною людиною. А тепер час поговорити не як діти, а як дорослі. Давайте так: щоб заощадити мій час і свій також, напишете зараз, як ви готувались по приїзді у табір вчиняти різні страйки, неподобства одним словом, і я вам обіцяю, що вас тут ніхто не чіпатиме. Але ж і ви за це будете просто мені розповідати, хто та про що у вашому бараку гомонить. – Кашкєзін, поранившись об погляд арештованого, змінився на обличчі. Його юнацький запал поступився місцем невиправданому гніву, і він, після того як Юрій відклав надкушений бутерброд та кинув коротке «ні», з розмаху вперіщив удвічі старшому за себе чоловікові.

Втираючи закривавлену губу, Покос пробурмотів:

– Ратичками туп-туп, капусточка хруп-хруп.

Куди й подівся Кашкєзін – пошановувач дитячих віршиків. Із його пащеки полились лайливі слова, ніби лавино прорвало.

Але Юрій Будяк думав лише про цього загадкового агента Серпа, який, скоріш за все, і був найголовнішим свідком у його справі і завдяки котрому була сфабрикована та справа. «Невже Катерина?» – кидав тінь підозри на колишню коханку і тут-таки махав головою – не підходить вона під це прізвисько, Серп. Та й надто все прямолінійно. Лиш вона мала доступ до його документів. Може, для цього й дозволив слідчий оце побачити йому, щоб не на того подумати. Хто ж тоді цей Серп? Хтось знайомий чи й не варто довідуватись, бо це якась невідома наволоч, яка й принесла слідству усі так звані докази його, Будякового шпигунства? Десь знайшли, коли Катя викинула ту кляту коробку з документами. Напевно, стежили ще з тих далеких часів.

Покос припинив розмисли, коли знову отримав сильний удар по голові. Кашкєзін бив уже не рукою, а попільницею.

Кашкєзін Єгор Іванович, тридцяти двох років, одружений, батько двох дітей, за неповних п’ять років дослужився до молодшого лейтенанта держбезпеки. Колись він, корінний москвич, собі й уявити не міг, що мешкатиме у забутому Богом селищі під Карагандою. Але партія сказала – треба, і він виконав наказ. Довелося приїхати в цей чорторий з дружиною-вчителькою. Тут народились діти, і вже не здавалась ця місцина чимсь нестерпним. І дружина перестала нарікати, що вони самі ніби ув’язнені, – звиклись. Та молодший лейтенант не покидав надії, що його таки помітять і переведуть поближче до тих залишених зненацька і таких манливих кінотеатрів, ресторанів та фешенебельних квартир.

– Треба працювати на межі можливостей, – казав дружині і саме так працював.

У селищі Долинка у звичайних дерев’яних будинках на три-чотири поверхи мешкали працівники табору та їхні родини. Жили таким собі звичайним життям, ті, хто день у день стояв на варті закону, хто трудився не покладаючи рук у різних відділах цієї розгалуженої структури. У КАРЛАЗІ існувало декілька відділів. Серед них культурно-виховний, котрим завідувала дружина Кашкєзіна, Любов Григорівна.

Державою в державі КАРЛАГ прозвали не просто так. Тут функціонували своя пошта, свій телеграф, працівники відділу торгівлі узгоджували торгові поставки як до табору, так і з нього. Торгували усім, що виробляв чималий табірний комплекс. Вирувала робота й у відділах постачання, фінансовому та транспортному. Окрім вільнонайманих працівників та чекістів у тих відділах плідно трудились ув’язнені – кваліфіковані економісти, фінансисти і транспортники, без котрих цей складний механізм дав би збій. В’язні працювали з таким завзяттям, що Єгору Кашкєзіну прийшла майже геніальна думка. «Аби рухати цивілізацію, конче потрібні монахи, які не відволікалися б від суспільної роботи, а всю енергію спрямовували в державницьке русло», – розповідав довгими вечорами дружині, яка з невимовним сумом в очах вислуховувала ці сентенції.

Вільнонаймані працівники тіснились у довгих, як північна зима, дерев’яних бараках. Поверхові, обкладені цеглою та ще й побілені будинки вважалися привілеєм виключно держбезпеківців. Щоб забутись, обдуритись, видати бажане за дійсне, дружини карлагівських військових влаштовували вечори – від літературних до театральних. Проводили вихідні у клубі, який згодом перейменували на будинок офіцерів, щоб туди не сунулись різні нездари на кшталт вохрівців із трьома класами школи, а часто-густо і без них. Слухали музику з приймача, танцювали, співали – у хорі й індивідуально. Дружини офіцерів, ті, котрим не хотілось цілісінькими днями дурно дивитись у вікно чи прати забризкані кров’ю мундири своїх чоловіків, могли віддаватись роботі в школі, дитячому садочку чи тому ж таки клубі. Чимало гарних, виплеканих великими містами дамочок ставали за прилавок продуктового магазину, хоча мріяли про кар’єру балерини, або йшли вистукувати на друкарській машинці в управління, хоча й досі не відкидали ідею вивчитись колись-то на архітектора і присвятити цій мирній справі усе життя. Звичайно тендітні товаришки не виконували оперативних чи каральних задач, хоча серед слідчих були дві жінки, які вирізнялись такою суворістю, котрій іще чоловікам учитись та учитись. Більшість жінок, запечатавши гарне тіло в зеленкувату уніформу, підперезавшись ременем та нацупивши пілотку набакир, переносили з кабінету в кабінет важливі документи під грифом «Абсолютно секретно». Виконуючи такі відповідальні завдання, кокетували, а тоді заводили довготривалі романи з начальниками своїх чоловіків – для урізноманітнення почуттів, для лоскотання нервів, для того аби чимсь збити штиль приватного життя.

Поза колючим дротом дні минали розмірено й прісно, так ніби ніякого табору, ніяких тисяч ворогів народу – кровожерливих диверсантів, підступних шпигунів, бездушних підривників та іншої наволочі – поряд не існувало. Збираючись щоранку на відповідальну роботу, жінки (не військовозобов’язані) фарбували губки, манірно видимаючи їх трубочкою перед дзеркалом та наносячи пальцем три цятки помади, щоб утворити щось на кшталт бантика. Обдивлялись себе з усіх боків, крутячись, мов дзиґи, перед тим люстром, мізкували, що б таке гарненьке їм надягти, аби сподобатись оточуючим. Чоловіки відсторонювали вертлявих кокетух, видивлялись, чи немає ґанджів у формі, чи всі ґудзики на місці, чи не стирчить, бува, догори чуб – що суперечило уставу. А як десь стирчало неслухняне волосся, мочили долоню, прикладали до голови й довгенько ходили рипучою підлогою – нервово чекали ефекту від вологої процедури. Звичайні життєві будні, як будь-де на просторах неосяжної батьківщини. Так само збирались на роботу і в Києві, і в Кишиневі, і десь у Тбілісі, та й у менш історично значимих містах. Прокидались під бравурні звуки совіцького маршу, який линув з усіх радіоточок, нацуплювали на обличчя разом із помадою посмішку, трусили задоволено завитою чи підстриженою під бобрик головою, щоб зрозуміти, щоб іще раз втямити, у якій чудовій країні живеться їм, і вже по тому вирушали. Селищем Долинка лунали ті самі позивні, що й московськими чи ханти-мансійськими вулицями. Гвинтики зиркали на годинники – наручні чи стінні, поспіхом виходили з будинків, вливались у сіру, безлику масу, яка в єдиному пориві чимчикувала прямою дорогою до роботи, служби, безхмарного комуністичного майбуття.

Любов Григорівна Кашкєзіна тримала під руку чоловіка. Вони щойно відвели малюків до садочку й тепер простували до адміністративної будівлі КАРЛАГу.

Велично, ба навіть непідступно виглядала двоповерхова споруда з колонами на другому поверсі, з арочними віконницями та дверима на першому і з шатровим гостроверхим дашком над входом. Прикрасою будівлі була п’ятикутна зірка – ліпнина, яку в тридцять третьому році тодішній начальник КАРЛАГу наказав розмалювати червоним. Розмальовували, знана справа, ув’язнені. Один із них зірвався з драбини й, упавши з верхотури, переламав у двох місцях руку. Його доправили до шпиталю, у якому він помер за два тижні після травмування. У діагнозі стояло чітко – людини не стало через зараження крові. Історія доволі пересічна, але чомусь кожного разу, коли Любов Григорівна підходила до місця своєї роботи, не могла утриматись, аби не подивитись на ту яскраву зірку. І тоді довго стояв їй перед очима чоловік, який її розмальовував. Вона була знайома з тим чоловіком – художником-футуристом. Знайомство їхнє відбулось неопосередковано, під час виконання дружиною Кашкєзіна професійних обов’язків. Треба було розмалювати клуб, і саме той художник був обраний товаришкою Кашкєзіною для такої відповідальної справи. Перед тим як взяти під свою відповідальність художника, Люба перечитала його біографію і жахнулась. Картини його висіли в усіх галереях країни, а він перебивався із хліба на воду лиш за те, що нібито обізвав товариша Сталіна паскудою.

– Це не все, – шепотіли колеги по відділу, – він іще й малював різні малюночки, ну ви розумієте, що на тих малюночках зображав, – натякали чи то на еротику, чи то на шаржі.

Художник нагадував жінці, що вона працює не просто в адміністративній будівлі, а в будівлі з подвійним дном – у переносному сенсі. Хоча і в прямому також.

Цокольні поверхи споруди вважалися найнебезпечнішими для тих в’язнів, які вирішували тут, у КАРЛАЗі, не підкорюватись правилам чи йти проти побажань чекістів. За протест, страйк, спробу втечі, за бійку, оголошення вимог саджали до карцеру, кидали до ями, піддавали тортурам. Під знущання над арештованими було відведено безліч спеціальних камер по обидва боки довгих коридорів у підвальних поверхах. Часто порушників заводили до розстрільної камери, імітуючи страту. Ставили до стінки, бурої на рівні голови, та так, щоб табірник мав час подумати про швидкоплинність життя, помилуватись тими бурими плямами, встигнути обмочитись від страху, придумати, кого б це обмовити, аби врятуватись. Тоді чули постріл, падали на вологу долівку й дякували Богові, а заодно й начальникові, що цей постріл не був фатальним, що пістолет зарядили холостим. Так ламали людей, перетворювали на плазунів, на ящірок, котрим і хвіст не шкода загубити, аби вижити. Лишень хвостом у цім разі ставала нетлінна душа.

Бувало, людей із розстрільної камери не витягали, як непотріб, а дозволяли вийти на своїх двох. Таких, зі сталевим духом та відчуттям власної правоти, не гнуло ніщо. Як правило, це були колишні військові. Одного разу в розстрільну завели й Покоса. Аби Кашкєзін знав, що письменник не надто тримається за життя, то, можливо, не став би витрачати свій гнів. Чомусь молодшому лейтенантові здавалось, що саме завдяки цьому чоловікові, дитячому письменнику, а відтак людині м’якій та незлобивій, він виб’ється у люди. Думав собі: «Буде мені усе чисто докладати, хто чим живе. Примусити його легко буде». Але, як виявилось згодом, нічого легкого у вербовці Покоса не було. Відмови лиш іще більше запалювали Кашкєзіна, і він вважав справою честі переламати упертюха. «А взяти б та бойовим пальнути», – думав у часи найсильнішого гніву. Гатив бойовим, але в кількох сантиметрах від голови. Куля вищерблювала невеличку дірочку на бетонній плиті, і це заспокоювало енкаведівця, але ні на крок не посувало його задумку до втілення. Доводилося шукати інших в’язнів, менш принципових.

– Не таких дурних, – казав, спльовуючи, і мняв відстовбурчене вухо – мав таку звичку.

Ось такі правила існували в неокласичній будівлі з колонами, у споруді, куди щоранку бігли на роботу чоловіки й жінки. У тих чоловіків та жінок підростали діти, про них непокоїлися старі батьки, їм писали далекі й близькі родичі, їх навідували друзі й знайомі. Та ніхто з цих людей не міг гарантувати, що між ними не причаївся страшний ворог усього совіцького. Що цей ворог не сьогодні-завтра буде розсекречений і, вповні вірогідно, потягне у табори чи й до розстрільної стінки і цих чоловіків, жінок, дітей, що встигнуть до того часу підрости, немічних старих, добрих знайомих, колишніх друзів.

– Від цих думок можна збожеволіти, – зверталась, бувало, завідувачка культурно-виховним відділом до темного квадратика вікна. Вона сиділа без сну, на ліжку спав чоловік, у своїх ліжечках діти, і лише їй не спалось, усе крутились у голові дурні думки про ворогів та друзів, про зраду та пильність, про необачність та перестороги, про страх та відвертість. Веремією йшли по колу, і вже не розуміла жінка, про що, власне, вона думає. Здавалося їй, що божеволіє. – Ні, – плескала врешті-решт себе по щоках, – вони заслужили! Ми ніколи не потрапимо у таку ситуацію, бо ми віддані своїй державі.

Це трохи заспокоювало, а ще більше заспокоювали пігулки, які їй приписали у поліклініці. Снодійне. Без нього вже було сутужно.

Яка ж прірва, незбагненна, неосяжна, така, що ніколи за життя, здається, не зникне, розділяє тих, кого держава ще не притисла до нігтя, і тих, котрі не вважаються більше людьми… Одні – хазяї, інші – не люди навіть, предмети. Предмети, які можна совати, ламати, викидати, а чи й милуватись ними, як, припустімо, витворами мистецтва, а милуючись, ґвалтувати, та так, аби жертва вдавала, що їй це подобається. До жіночої зони, яка була розташована за п’ятнадцять кілометрів від селища, полюбляли навідуватись браві вояки з Долинки.

– Щось я сьогодні вимучений до нестями, – казав якийсь слідчий іншому, котрому довіряв. Казав це після десятигодинного робочого дня. – Гайда в сьоме! – не так питав, як просив.

Нацуплювали кашкети, заправляли гімнастерки, проводили ганчіркою по чоботах – і вперед на відомчій машині. Секретарка дізнавалася, що товариші поїхали інспектувати жіночу зону, та й по всьому.

У сьомому відділенні відбували покарання найзухваліші. Тут докупи зібрали упириць, які, коли вірити протоколам допитів, народились, вивчились та працювали лише з однією метою – знищити радянську державу як таку і кожного радянського громадянина разом із тією державою. Ворогині були небезпечні тим, що ховалися за дуже престижними й недоступними для простих людей професіями, міфічними професіями. Театр, цирк, кіно, філармонія – ось кубла, де ховались ворожі личини. Та їх розпізнавали доблесні воїни державної законності, а розпізнавши, заарештовували і привозили для відбування покарання сюди, поближче до Караганди. Артистки з виразними очима, балерини з міцними ногами, статечні співачки, невеличкі, але в’юнкі циркові прими – таким був контингент сьомого відділення. Звичайно, на зоні окрім цих були й інші – менш відомі, менш яскраві, менш знані. До них табірне начальство не їздило. Хоча… якщо проста селянка виглядала, як прима, можна було і з нею погратись у потяг. Гра доволі проста, гра, в якій мають брати участь кілька чоловіків і одна жінка, яка виконує роль локомотива.

Поки чоловік пихтить, зображаючи маневровий вагон, поки він плюється слиною в оргазмічному танку, поки відходить, важко хекаючи й дивлячись, як до локомотива під’їздить інший вагон, його товариш по службі, його дружина, терпляче чекає коханого з відповідальної роботи. А він за п’ятнадцять кілометрів від селища, у спеціально відведеній кімнаті для побачень, знову й знову тягнеться до цієї незворушної, з гарними ногами арештантки. Він не піде до дружини, поки не вихлюпне на прекрасну ворогиню народу всю свою чоловічу енергію, доки не роздере її плоть, доки не насититься її криками. Дружина у Долинці кляне відповідальну чоловікову роботу, після якої він не хоче від неї й дещиці ласки і своєї не дає, а вона ж так чекає його кохання. До півночі видивляється у чистенькі шибочки, запнені гаптованими фіраночками, бідкається: «Ох-ох-ох, як же він, сердешненький, дістанеться додому? Надворі такий буран, будь він неладен». А вже коли чоловік під ранок дістається з відповідальної роботи й бачить в очах дружини тривогу, пояснює: «Нових привезли, треба було їх розподілити згідно з рознарядкою». Він ніби й не збрехав, бо ж дійсно увесь день розподіляв каторжан згідно з рознарядкою. Але малодушно промовчав, що потім, аби зняти психологічне навантаження й відволіктись від важких дум, які навіяв цей клятий буран, що прийшов мало не посеред весни, їхав з іншими законниками до жіночої зони… аби погратись у потяг. У потяг – чух-чух. Щось вловлює у цьому «чух-чух» заклопотаний енкаведівець, напружує лоба, згадує. «Ага, – каже його внутрішнє Я, – такий віршик тобі розповідала мама, коли ти був малюком. Щось про потяг і про те, що він, той потяг, каже “чух-чух”». Він лягав у білу постіль, заплющував очі, і неслись перед ним цілі товпища в’язнів, худих, виснажених людей, яких він розподіляв, як худобу на фермі, – кого в яку загорожу, а кого на бійню. Сон загрібав працівника важкою лапою, і вже снилась йому мама, яка пестить і весело розповідає казочку.

Нещадно биті на допитах, по-звірячому катовані в тюрмах, повсякчас принижувані під час довгого виснажливого етапу людські створіння, яких, мов отару, приганяли до КАРЛАГу, були не лише робітниками чи селянами або службовцями чи священнослужителями. Серед них були і вершки суспільства, хоча тепер це в минулому.

– Як не вершки, то принаймні сир, а ніяк не сироватка, якщо зрівнювати ступінь людської освіченості з відстояним коров’ячим молоком, – філософствував котрийсь із засланців. – А чому б і не зрівняти? – питав він у товаришів по нещастю.

– Ви згадайте, шановний Іллє Савичу, як ми сюди приїхали, ким ви себе почували, а тоді вже про вершки кажіть, – озвався інший в’язень.

Разом із іншими згадував і Юрій Покос, як три місяці тому прибув до табору. Віяло й мело, збивало з ніг.