Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 13

Дістався міста наступного ранку, весь цей час був наче у лихоманці, не пам’ятав, як минула ніч. Тепер стояв посеред Татарського майдану, не знаючи, куди далі рухатись. Складалося враження, що він оце вперше сюди потрапив, що не було тих місяців життя й роботи в Тифлісі. По-іншому подивився на вулиці, на людей, що снували тими вулицями у своїх справах. Спостерігав ніби збоку або навіть з висоти пташиного лету.

Мізкував, у кого б це запитати, де набирають добровольців на війну. «Не підійдеш до першого-ліпшого перехожого й не почнеш присікуватись із дурними питаннями, де тут можна записатись добровольцем на африканську війну, – думав собі й уже почав картати себе за розгубленість. – Та й не кожен зрозуміє мову», – знову погладжував вуса, шукаючи вихід зі становища.

Містяни й сільські мешканці спілкувались між собою грузинською, турецькою, персидською, арабською, вірменською, єврейською мовами. А також покручем з усіх цих мов, де можна було почути й поодинокі російські слівця. Від майдану вуличками розходився велелюдний базар. У пістрявих наметах торговці пропонували вибрати найкращі тканини, чи шкіри, чи взуття, чи інструмент. На сотнях яток розмістились сувеніри, тютюн, солодощі та іграшки з дерева й глини. Шинкарі стояли в дверях своїх шинків та люб’язно пропонували підкріпитись, майстри на очах у перехожих ремонтували діряві залізні чани, цокали молотками по ополониках з відірваними ручечками, присягаючись, що за мить посудина буде як нова. Тут можна було купити все, чого душа забажає, від їжі та питва до золотих та срібних виробів.

– Відступись! – кричить на все горло їздовий, що керує фаетоном.

Натовп, а разом із ним Юрко скаче ліворуч, пропускає повз запряженого коня з возиком, на якому сидить задоволений собою, розпарений у тифліській бані багатий європеєць. «Чи не англієць?» – обдивляється Юрій іноземця. Лишень встигає роздивитись його як слід та упевнитись, що то, скоріш за все, француз, як з іншого боку чути заклик:

– Хабарда! – що значить «бережись!».

Юрій бачить мушу (вантажника), який пре на згорбленій спині величезну шафу, прив’язану до тулуба шматком ганчірки. При погляді на вантажника Покос кидається, аби допомогти йому, бо ж шафа хитається на його спині й, здається, ось-ось упаде, потягнувши за собою бідолашного мушу. Але тут-таки згадує – не можна торкатись вантажів, які переносить муша, бо, якщо той вантаж таки упаде, платити за поломку доведеться тому, хто спричинив те падіння. Муші могли впродовж цілих годин доводити, що вантаж упав не з їхньої вини. Саме тому вони не обирали безлюдних шляхів, а торували ті, на котрих можна було стріти чимало іноземців, не ознайомлених до ладу з правилами поведінки та особливостями взаємозв’язків. Іноземці, бувало, щедро платили, аби муша перестав волати й забрався разом зі своїм вантажем подалі з очей.

Муша підходить до гурту одноплемінників та дає одному з них монету. Це кінто (злодії). Вони шугають у велелюдному потоці цілісінький день, а тоді, як татарський майдан надвечір порожніє, ділять награбоване, сперечаються між собою за кожну вкрадену дрібничку й за кожен кусник їжі.

– Відчуваю, панові потрібні еполети, – чує Юрій з-за спини улесливий чоловічий голос.

Озирається. Це айстровий єврей тішиться своєю лавкою, яку щойно відкрив. Він передчуває великі бариші, адже його майстерня шитиме еполети. Цей заповзятливий єврей, напевно, мріє, аби в світі що частіше починались нові війни, аби усе більше солдатів завойовували в боях право носити еполети, а відтак аби він більше виробляв тих еполетів і заробив собі грошенят на майстерню з виготовлення вогнепальної зброї.

– Вам не треба еполетів? – мало не кричить у спину Покосові, який, ніби прокинувшись, труснув головою та побіг подалі від майстерні.

– Ану, як це неправда? – Юрко витяг з кишені газету, аби ще раз пробігти по рядках і переконатись, що все правильно зрозумів щодо добровольців.

У статті не зазначалось, де шукати в Тифлісі ті пункти запису волонтерів. Юрій мов навіжений почав вишукувати поглядом бодай когось у військовій формі. Як на зло, жодного офіцера навкруги – ремісники, старці, товсті чоловіки в справних костюмах, сестра милосердя з великим червоним хрестом на білосніжній накрохмаленій хустині.

«У сестер милосердя вигляд, ніби вони черниці, а не лікарі, – думав Юрій. – Може, вона знає», – поспішив до незнайомої дівчини. Що ближче підходив, то краще міг роздивитись засмагле обличчя й неймовірної краси очі. Таких очей він іще зроду-віку не бачив. Блакитні, аж пронизували до кісток тією осяйною блакиттю, та ще й відтінені чорними, як вугілля, довгими віями і такими ж чорними дугами тонких брів. Дівчина кусала блідо-рожеві губи й озиралась навкруги – нервувала. Юрій з кожним кроком, зробленим назустріч красуні, втрачав бажання щось у неї запитати. Ці очі лиш раз сковзнули поглядом по Юрію, і він уже звернув із обраного шляху – різко крутонув праворуч, дійшов до ятки з тютюном і навіщось почав той тютюн купувати в присадкуватого зморщеного дідка. Дідок пропонував на додачу до тютюну ще й інший товар, але Юрій, схопивши пачку, як шпигун, непомітно кинув позирк через вулицю, де мала б на самоті стояти чорноброва. Біля дівчини зараз стовбичив чоловік у офіцерському мундирі. Панночка знизу вгору дивилась на нього, а він посміхався ніжно. Тут і думати довго не треба було – оті двоє пара. Закохані.

«От би на мене хто так дивився», – заздрісно мислив Юрій і автоматично згинався, аби підкурити. Вогонь запропонував перехожий, побачивши, що молодик тримає в руках цигарки й нервово роззирається довкола. Чиркнув сірником, підніс ближче. Юрій втягнув у легені терпкий дим і випустив його через ніздрі. Вийшло доволі впевнено, хоча до цього хлопець жодного разу не палив. Пара, якою цікавився Юрій, поки він нагинався за вогнем, щезла з поля зору. І лиш далеко-далеко в юрбищі між спинами можна було побачити білу плямку сестринської хустки та уніформу офіцера.

«Будуть так дивитись, лиш треба змінити світський костюм на військовий», – додалось до попередньої думки. Цигарковий дим лоскотав гортань, викликав кашель, але Покос вирішив курити й надалі, бо ж цигарка робила його соліднішим і мужнішим. До того ж офіцер, який супроводжував чарівну незнайомку, також смалив, як той паровоз, що він мав його, Юрія, оце нещодавно одвезти кудись ближче до батьківщини.

– Газета! – почув Юрій позаду жіночий голос і здригнувся, коли відразу по цьому слові хтось легенько поплескав його по спині.

Вже немолода пані вказувала хлопцеві на газету, що випала у нього з рук і тепер лежала в безпосередній близькості від жовтуватої калюжки. Піднімати газету Юрій не став, по-перше кутик її таки вмочився у ту калюжку, а насправді віслючу сечу, а по-друге, він її вже прочитав вздовж і впоперек. Газета лежала на бруківці так, що було видно сторінку, на якій зазначалась адреса, де розташовувалась редакція газети. Юрій посміхнувся й відразу звернувся до кавказця, що проходив повз.

– Мапатіет, ту шеіделеба, – вибачився для початку.

А далі повів ламаною грузинською: довідувався, як дістатись потрібної йому вулиці. Місцевий мешканець-водонос замість пояснювати поманив Юрія за собою – йому, вірогідно, також потрібно було у ту частину міста. Можливо, поповнити запаси води, а можливо, задля іншої мети. Стало зрозуміло задля якої, коли, покрутившись вузькими вуличками з чверть години, водонос простягнув репану долоню – жест, який означає очікування плати за послугу. Отримавши монету, вказав помахом голови на білокам’яну споруду, що припнулась до невисокої, порослої буйною зеленню сопки.

Біля редакції товпились люди, переважно європейської зовнішності, або й кавказці, але в європейському одязі. Хіба дехто з них поверх добре пошитого світлого піджака вдів стрічку з патронами, на зразок тих, якими обвішують себе горці. Ці чоловіки мали при собі планшети, в яких, можна було здогадатись, знаходились записники та великі валізи з прив’язаними до них довгими штативами. У валізах, скоріш за все, – апарати для фотографування. Редакція жила звичайними турботами: одні кореспонденти сідали у брички та від’їздили, інші, навпаки, заходили до приміщення. Туди подався і Юрій. У дверях звернувся до фотографа зі звичною завченою фразою «мапатіет, ту шеіделеба», що означало «вибачте», а коли фотограф шугонув, мов вуж, повз нього, не давши відповіді, почав чіплятись до інших.

– Де, скажіть на ласку, записують добровольців до Африки?

На нього дивились, як на дивака, і йшли у своїх справах.

Один чоловік, якому на вигляд було років за п’ятдесят, пересилив байдужість, почувши запитання Юрія. Він повернув з-півдороги, підійшов до дивного молодика впритул, взяв його під лікоть та довів коридором до кабінету. На дверях зазначалось російською: «Запитання-відповіді». Тицьнув незадоволено пальцем у табличку і штовхнув тим самим пальцем двері, які напрочуд легко відчинились. Юрій, боячись порушити тишу, що панувала в кімнаті, навшпиньках пройшов між столами, напівзігнувшись та озираючись, як шпигун.

Тут було прохолодно й світло. З трьох великих (від стелі до підлоги) вікон заганяло у кабінет своє проміння осіннє сонце, а крізь відчинені кватирки вривався й блукав кімнатою прохолодний вітерець. Той вітерець, як хлопчисько, підступно підкидав аркуші на столі – спочатку легенько, а тоді одним поривом змітав ті аркушики зі столу й гнав їх підлогою. Юрій в один стрибок кинувся до дверей та причинив їх, щоб зник протяг. Вітер образився на українця і втік надвір крізь відчинені кватирки. Покос мигцем позбирав папірці, щоб хтось не подумав, що то він наробив розгардіяшу. А вже по тому усвідомив, що в кімнаті нікого з людей немає. Прислухався. Звідкілясь долинав стурбований чи то знервований голос. Юрій повернув голову в бік вузьких дверцят, що примостились в глибині приміщення. Ступив декілька кроків, щоб краще почути, про що там йдеться, приклав вухо до одвірка. По той бік бубонив чоловік. Юрій посміхнувся, затуляючи рота долонею, аби не виказати свою присутність. «Навіщо я це роблю? – подумав. – Навіщо ховаюсь?» Тут-таки згадав, як ховався колись, як був маленький, від тата і як мама його довго шукала, заплакана, аби сповістити, що тата вже не повернути. Враз, як згадав ту давнину, куди й сміх подівся. Говорив незнайомець за дверима явно по телефону, бо ж відповіді йому ніхто не давав.

– …і особисто, й письмово до нас звертаються люди з проханням дати їм вказівку, як прикомандируватись до Трансваалю з добровольчими загонами… Навіщо було це друкувати?

Ось воно! Те, що шукав Юрій. Значить, не один він придумав іти саме до редакції по допомогу. Він відчинив двері в один ривок і остовпів – перед ним стояла жінка, і це вона так заповзято, по-чоловічому відповідала на дзвінки. Жінка вирячилась на Юрія, кинула в слухавку: «Секундочку» – і в бік відчинених дверей:

– Що вам?

Покос не звик бачити жінок, вбраних у чоловічий одяг. А на цій, на тобі, – штани. Він на мить закляк, не зміг відразу сформулювати, що його привело до редакції. Почав бехати, а тоді під натиском жінки, яка знову сердито запитала, що йому треба, капітулював. Зробив кілька кроків назад і, вибачившись, зачинив за собою двері. Швидко віддалявся по коридору. Жінка визирнула з кабінету й гукнула в спину Покосові:

– У п’ятнадцятому гренадерському полку! – пояснила секретарці, що пробігала коридором. - Зранку ходять, я їх вже бачу як через рентгенівський апарат.

По цих словах гучно хряснули двері, вірогідно допоміг осінній вітер.

Перед Юрком постало нове завдання: дістатись місця розташування п’ятнадцятого тифліського гренадерського полку. Юрій знав, де він розміщений. «Чому я самотужки не зміг докумкати, що можна записатись добровольцем саме в полку?» – дивувався своїй нерозторопності і тут-таки скидав забудькуватість на непростий психологічний стан. Той нерв, який блукав по тілу й по мізках Юрія, народився не через бажання піти на війну, а через закоханість, яка в одну секунду застрибнула на нього, як справний джигіт на дикого коня. «Закохався, а до ладу й не знаю, в кого», – сварив себе за хлопчачі почуття й чекав, що вони зникнуть за день-два. Він же колись був закохувався, іще як вчився у школі, у першому класі. Те кохання зникло так само миттєво, як і зародилось. Бо ж коли малий Юрко побачив, що обраниця показує йому язика, відразу розлюбив.