Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 8

Відбувалося те поетичне становлення у великому місті Катеринославі, де Юрко працював і навчався у гімназії. Чотирнадцятилітнім пішов з дому шукати роботи, а разом із нею набиратись розуму, вчитись, торувати власний шлях до щастя.

– Мамо, та що ж ви побиваєтесь? – не розумів, чому мати плаче й так міцно обіймає. – Я ж не в Африку яку відправляюсь. Усього лише в Катеринослав. Це те ж, що в Полтаву. Я ж навідуватимусь, мамо.

Він навідувався, привозив матері гостинці, що купував на зароблені гроші. Сам, бувало, недоїдав, але неньці хотів показати, що з ним у місті все добре, що його від’їзд із села – на краще.

Де лишень не доводилось працювати юнакові… Спочатку, як дістався міста та роззирнувся довкола, упросився до шинкаря зазивалом. Стояв від шинком і запрошував перехожих зайти до «завідєнія». Шинкар вимагав, аби його заклад називали саме «завідєнієм». Працював не за гроші, а за обід, а ще за куток. Ніч проводив у порожньому шинку під сходами, що вели на другий поверх, де жили хазяї.

– Заодно й вартуватиму, аби злодії не залізли, – казав роботодавцю.

– Та які злодії? – дивувався шинкар, але у проханні юнаку не відмовляв. У самого був хлопець такого ж віку, як оцей сільський приблуда.

Юрій працював у другій половині дня, а зранку бродив містом у пошуках більш достойної роботи. Милувався містом, яке активно розвивалось, розбудовувалось, ширилось та міцнішало. У поступі прийдешнього століття будувались у Катеринославі нові цегляні будинки на кілька поверхів, мостились каменем дороги, більшало транспорту – на заміну допотопним возам чи фаетонам приходили торохкітливі трамваї. Середмістя заговорило на новий лад – урбанізаційний. Окрім розбудови інфраструктури у Катеринославі швидкими темпами зводились промислові підприємства. Паралельно з розквітом будівництва збільшувалась у місті чисельність пролетаріату.

– Давай утечемо звідси, – запропонував Юрію син шинкаря. – Я так чи так тікатиму. І тобі раджу, аби батько не подумав, що крадіжка – твоїх рук справа.

– Яка крадіжка? – Юрій не міг зрозуміти, про що мова.

Син шинкаря затіяв злодійство. І не лише затіяв, а і вчинив його. Юркові довелось підкоритись обставинам, а відтак втратити житло і харчування.

Вони втекли. Бідний батько. І не тому бідний, що син не схотів ставати шинкарем, перебирати на себе родинне ремесло, а тому, що син, тікаючи, вкрав у батька заощадження. А щоб ніхто не довідався, що гроші вкрадені, молодий аферист підпалив кімнату, у якій, власне, і зберігався сейф. Брандмейстери ледь встигли врятувати шинок від повного згоряння. Юний злочинець пропонував Покосу стати на шлях розбою, описував, мов казочку розповідав, які перспективи відкриються за такого вибору. Але вчорашній селянин змалечку привчений був не брати чужого. Відмовився.

Шинкар переконував себе, що його сина на таке неподобство підбив хлопчина, якому він так шляхетно надав притулок, але десь глибоко в душі розумів, чиїх рук це справа, тому й не став здіймати на ноги поліцію. Юрій доволі швидко знайшов нову роботу, подружився з дуже привітним юнаком, який у робочому кварталі почувався як риба у воді. Звали товариша Петро Гаркуша, і це саме той друг, який першим прочитав Юркові вірші й наштовхнув молодого письменника на ідею щодо колючого псевдоніму.

Юрко з товаришем тепер мешкав у західному промисловому районі Катеринослава. Та частина міста обростала робітничими поселеннями, як ліс грибами після рясного літнього дощу. Ніде правди діти, життя в тих поселеннях кардинально відрізнялось від життя у респектабельних частинах міста. Замість особняків, які превалювали у середмісті, – на окраїнах невеличкі присадкуваті хатки з покошеними стінами й трухлявими дахами. Вражала повна відсутність елементарних санітарних умов для проживання. У пролетарських кварталах і кроку не ступиш, аби не наразитись на п’яні бійки, різанину, матючиння, мордобій. Били брат брата, чоловік дружину, жінка сина. Колотили руками, качалками, пляшками. Сміття, яке десятиліттями накопичувалось у вузьких провулках між схожими на загони для худоби будівлями, ніхто ніби й не помічав. Складали усе нового, втрамбовували його, місили з багнюкою, яка не просихала навіть у найспекотніші літні дні. Вулицями ходили задрипані кури, обліплені будяками собаки, худі, як пральні дошки, коти. Тут часто помирали при пологах немовлята, їх без зайвого пафосу виносили, замотаними у закривавлене ганчір’я, за хату й там закопували – без відспівування, без слів, без сліз. Юрій бачив якось, як неохайна жінка в заплямованій кров’ю сукні вилізла з сусіднього будинку. Вона була дуже нетвереза, трималась за стіну й от-от мала б упасти. Хлопчина підстрибнув до жінки та підтримав її під лікоть. Вона війнула на хлопця смородом з гнилозубого рота, вишкірилась і хотіла його поцілувати. Аж тут Юрко відчув, як йому на ноги щось упало, вологе й холодне. Подивився, а там лежить маленьке таке дитятко, скручене. Покос затремтів, одскочив на крок і показав жінці на те, що випало із неї. Вона лиш мигцем зиркнула собі під ноги, переступила свою дитину, сіла на сходи і відрізала синю пуповину ножакою, якого витягла з кишені засмальцьованого фартуха. Поворушила ногою дитину, яка не кричала й не подавала ознак життя, зняла з себе той фартух, замотала в нього трупик і побрела, хитаючись, кудись за свій барак. Дорогою губила плоть, яка досі випадала з-під широкої спідниці. Від цієї картинки реального люмпенського життя Юрію стало зле, і він з того часу ходив до свого будинку іншою дорогою, аби не ступати туди, де бачив розкидані та втоптані згодом у багнюку частини людського тіла.

Тодішня місцева влада практично не контролювала стан справ у робітничих окраїнах. Саме звідти, із тих окраїн, і розгорілось багаття революційної боротьби. У робітничі поселення до затурканих і неграмотних робітників шерегами, товпищами, юрбами приходили агітатори, котрі вкладали в голови робітничого класу думку. Думка ця полягала у такому: так чи інак, суспільний устрій потребує термінових змін. Причому усі сходились на радикальній думці – зміни ці мають відбутись не еволюційним, а революційним шляхом.

– Чому ви так живете? – питали.

– Та пес його зна, – відповідали.

– А тому, що вас експлуатують безбожно, – пояснювали агітатори.

– Тиць, твоя радість, – потребували глибших пояснень робітники, які не могли збагнути, як можна проводити зустрічі без карафки горілки. – Так єсі ж нас не будут тойво, шо ви кажете, то ми ж і роботи не матимемо. А за що жити? – Хоч і не письменні були, але свою філософію мали й просто так до рук не давались.

– Ви можете вимагати від влади кращого до себе ставлення, – підносили зарозумілість тієї жінки, що народила мертву дитину, до небаченого рівня.

– Так, – верещала вона в похмільній істериці. – Хочу хату, як у купця Захарова.

– Ці хати їм по великому рахунку не належать, – закидав вудочку з небезпечною начинкою агітатор. – То усе ваших рук творіння.

Люди замислювались: дуже вже заманливою виглядала ця не проголошена поки що ідея – забрати у багатих та ситих собі. Але мріяли ті люди, як, забравши багатства, переселившись у чужі, як казав агітатор – по суті свої, будинки, з радістю почнуть експлуатувати нових робітників.

– Я б із ними так не панькався, як оце зараз із нами, – розмірковував котрийсь і розповідав, що, скоріш за все, взагалі закував би робітників у кайданки й не відпускав би їх і на годину додому. – Бо ж нап’ються як пить дать, – підсумовував.

Аби не бути білими воронами, захисники народних прав, лицарі робітничих свобод гуртувались між собою, утворюючи нові революційні гуртки.

Перші такого штибу утворення з’явились у Катеринославі ще за двадцять років до того, як до міста приїхав Юрій Покос. А через два роки після того, як він оприлюднив свої поетичні доробки, Гаркуша запросив його відвідати «Спілку боротьби за звільнення робітничого класу» і саме там прочитати свої тексти вголос перед ширшою аудиторією.

Покос читав вірші людям із жорсткими обличчями й не бачив у них відгуку на свою поезію. Робітники не сприймали його за свого.

– Може, не варто? – питав він у Петра, який волік поета на чергову зустріч із пролетаріатом.

– Давай закриємо очі, заплющимось і зробимо вигляд, що цих людей не існує, – присоромив друга Петро, і Юрій піддався на такий шантаж.

Ходив по заводських цехах, по гомінких їдальнях, по бараках і завзято декламував римоване слово. Його вірші клеймили п’янство, розпусту, насилля. Були й ліричні, але Гаркуша просив такі не читати, хіба для жіночої публіки. Після читання віршів до справи брався Петро і, вже не добираючи гарних слів, виводив слухачів на такий пік емоційного перезбудження, що після його гарячих промов робітники хотіли брати до рук вила, сокири й молотки і просто зараз вирушати на боротьбу з пригноблювачами.

Юрій, підкорюючись проханням друга, не забував і про власні інтереси. Він вступив до гімназії й планував здати курс екстерном. Вчився самотужки вдома у короткі перерви між роботою. Читав ночами, спав по кілька годин, але йому подобалася втома від навчання. Подобалося засинати із книжкою в руках, а, прокинувшись, відчувати, як ті істини із книжки перекочували до його голови й тепер він набагато більше знає про життя, ніж учора ввечері. Гімназія допомогла класифікувати потрібну літературу, потрібні для базової освіти знання. Викладачі освітнього закладу вбачали в Юркових здібностях чималі перспективи.

– Кидайте, хлопче, свої революційні захоплення, – радив один із викладачів. – Не доведуть вони до добра. Вчіться. Вчіться більш серйозно. Вам не можна нехтувати моїми порадами.

– Я б так і зробив, але ж мені заробляти треба. Маму підтримувати.

Що тут скажеш? Хлопчині просто необхідно працювати, а навчання за цих обставин пересувається на другий план.

– Важко працюєте? – навіщось питав викладач.

– Та ні, – весело відповідав юнак.

Насправді в гімназії знали – Юрій Покос здобуває гроші важкою працею вантажника.

Саме за тією вантажницькою професією перетворився довготелесий незграбний підліток на стожильного мужчину. Стискав щелепи від натуги, закидаючи на плечі чималі лантухи – тонші, набиті по зав’язку крупами, грубіші – борошном, та ніс їх із вагона у вагон, чи на склад, чи на вози. Його примічали розпорядники, кликали на іншу роботу, де також потрібні були міцні чоловічі руки. Не відмовлявся од жодної роботи. Треба викопати яму під фундамент чи на кладовищі – копав, кликали вимостити вулицю важкими плитами – мостив, запрошували на сортування овочів – йшов сортувати. Врешті опинився на заводі, серед тих, кого не так давно привчав до своїх віршів. Тепер про ті вірші трохи забув – часу бракувало на їхнє написання. Інколи навіть посміювався над тими юнацькими віршами.

– Немає коли дурнею займатись, – відмовляв Гаркуші, коли той кликав на чергову сходку. – Мені за навчання в наступному місяці платити. І додому думав навідатись. Мама чекає.

– А тато не чекає? – брав на кпини друга Петро. – Який ти мамій, аж сльоза проситься.

Юрія не чекав тато, але він прищепив колись сину тягу до науки. Цікавість до знань пробилась, коли татусь, повертаючись із майстерні, садовив малого собі на коліно й навчав його літер.

– Оце, бачиш, А, – водив коротким вказівним по літері. Коротким він був, бо за роботою якось його підручний – молодший брат Микита – врубав ненароком дві фаланги сокирою. Вони з братом були теслярами. – На що вона схожа? – питав у Юрчика.

– Ня хатку, – відповідав малий.

Батько тулив сина до грудей і гордовито повідомляв матері, яка дивилась на цих двох, не приховуючи захвату:

– Правильно сину, перша літера схожа на хату. З рідної батьківської хати усе починається.

Батько вмів і читати, й писати, бо ж сам був із родини священика. Хотів і дружину навчити, але вона лиш відмахнулась, нащо, мовляв, це мені, он, сина вчи.

Підрісши, коли батька вже не було, Юрко перечитав усі книжки, які були у шкільній книгозбірні. Носився з ними, як зі скарбом яким, із рук не випускав, а на ніч клав під пласку подушку. Брав ті книжечки із собою у поле, коли пас худобу. Лежав на теплій траві, дивився у таку далеку й одночасно близьку блакить неба й мріяв про щось.