Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 6

Революційні настрої, якими щедро були насичені перші двадцять років нового століття, підбадьорили український народ, згуртували його – принаймні навколо мрії про досягнення такої, здавалось, близької національної свободи. Гасла, якими оперували промовці різного штибу, манили далекосяжними планами й не давали спокою творчим людям. До того ж вожді революцій, представники партій, громадські діячі, захисники свобод клятвено обіцяли українцям на усіх барикадах, фронтах, кафедрах довгоочікуване набуття власної державності, а на додачу до цього – повну й незворотну українізацію. Скільки літ мова дідів-прадідів, ота селянська непорушна «малоруська», як її принизливо називали великороси, тобто старші, а відтак ніби розумніші брати, скільки літ справжня українська не могла випростатись із-під теплої, але такої удушливої ковдри зросійщення? І от після першої революції, після маніфесту царя замайоріла надія – українську, співочу й неповторну, почують і в петербургах, і в москвах. Українською почнуть друкувати підручники, у школах викладатимуть, в університетах. Ось вона – незалежність українська, вже близько, лише руку простягни – і твоя!

Україномовні літератори, режисери, драматурги взялись до роботи – творити нову історію, ба навіть не нову, а новітню. У спраглому очікуванні вистражданої незалежності українські митці видавали на гора тексти, гідні світових взірців. Переносили на папір не щось видумане, а те, що змальовувало тогочасне, болюче й дотичне до кожного. Говорили з читачем доступною мовою, що ні в якому разі не принижувало достоїнства тексту. Талановитих письменників, яких виплекала українська земля, тягло до великих міст, туди, де гуртувались подібні їм, де можна було рости у своїй майстерності, зустрічатись із уже відомими й навіть мати сміливість тим відомим «втерти носа» якоюсь не баченою до цього часу новацією.

На хвилі вольностей нової економічної політики із сіл, селищ, містечок прибували ті майбутні письменники, журналісти, музиканти, філософи й науковці до районних та окружних міст. А вже звідти – до самої столиці.

Харків славився небувалим до цього часу розквітом друкованого слова. Відкривались кооперативні товариства, які мали змогу тиражувати журнали, альманахи й газети – у конкурентній боротьбі відвойовували собі товпища спраглого до читання люду. Столиці потрібні були співці слова, бо ж і на слові можна було непогано заробити. Відтак Харків, наче губка, всмоктував літераторів з усіх етнокультурних регіонів: з Київщини, Поділля, Приазов’я, Чернігівщини та Полтавщини, зі всієї Слобожанщини. Серед тих, хто мав хист до письменництва або досвід написання чи то прози, чи то поезії, тих, хто давно писав, або просто тих, кому подобалось називати себе літератором, були люди різних професій та соціальних груп. Колишні повітові чиновники, котрі в перервах між монотонними чиновницькими справами дозволяли собі побавитись у складанні рим: містечкові різночинці, які списували короткі оповідання, багатослівні романи, фарсові п’єси із самого життя, що проходило перед дверима їхніх осель чи й у самих оселях; сільські священики – ті добре знали людську психологію й мали натхнення писати не лише теологічні тексти, а й глибоко психологічні; звичайні хлібороби та робітники, яким до снаги було змалювати буденне робітничо-хліборобське життя з усіма його бідами й радощами. Чи не усі вони, переживши чимало випробувань, до числа яких входили революції, перевороти, війна, визвольні змагання, поразки, пропустивши крізь себе життєві історії свої й чужі, взялися за викладення тих історій, про які знали не з чужих уст. А взявшись за перо, перетворились у новій державі на рупорів епохи, на тих, до кого прислухаються, на кого рівняються, кому довіряють. На справжніх народних письменників.

Із цих колишніх гробарів, вантажників, аптекарів, крамарів, моряків, теслярів, косарів, офіцерів, чабанів, мельників, бондарів, безпритульників викарбовувалась у муках українська літературна еліта. Багато з тих, хто мріяв оспівувати свою землю у віршах та прозі, передавати сум і радість одноплемінників через патетичну музику й театральне мистецтво, не завжди могли здобути фахову освіту чи бодай якусь освіту. На заваді їхньому навчанню ставала як не війна, то голод. Ці дві сестри-злидарки крали безбожно час, що міг би витратитись на сидіння за партою. Необхідність заробляти власною важкою працею на скибку хліба, на куток для ночівлі позбавляла деяких талановитих синів землі української права на поглиблення знань у спеціальних навчальних закладах. Доводилось до усього доходити самотужки, вчитись на досвіді: своєму й чужому, черпати знання усюди, де випадала така можливість. Молодняк був аж такий спраглий до пізнання світу і себе у цьому великому і в переважній більшості жорстокому світі, що не оминав нагоди читати й ділитись прочитаним із ближнім. Читали з однаковим заповзяттям як пропагандистські листівки, так і світову класику, яка раптом, як сніг на голову, впала їм, селянським дітям, з панських книгосховищ. Ото вже раділи такій експропріації! Не думали про наслідки. Та хіба у двадцять років хтось думає про далеке майбутнє? Тим більше що ті книжки стали надбанням цілої республіки, цілого народу, а не купки експлуататорів. «Ох, як прекрасно це! Як добре забрати в одиниць та віддати сотням, тисячам, мільйонам!» – раділи, гортаючи цупкі сторінки з незрозумілими поки що висловами Плутарха чи віршами Вергілія, з пізнаваними картинами життя знедоленого народу, що відображалося у творах знаменитого українця Тараса Шевченка. Здогадувались вони, ці молоді читачі, юна паросль молодої держави, ба навіть не здогадувались, а знали достеменно, що не усе забране у «ворогів революції» дійшло до народу. Багато чого перекочувало до квартир чиновників при владі, а ще частину спалили у буремні роки безвладдя та встановлення гегемонії пролетаріату. Той дикий за своєю природою пролетарій не хотів читати, йому було байдуже до національно-визвольної боротьби, байдуже до освіти. Головне, що він – гегемон революції – міг запросто розірвати книжку в гарній палітурці, книжку, яку до цього тримали білі рученьки якоїсь мереживної пані. Він, а не хтось інший вирішував, залишити ту книжку чи подерти її до бісової матері на самокрутки.

– Хароша бумажка, – ймовірно, казав той пролетарій, який неочікувано отримав усю повноту влади. Виривав аркуш, де чорним по білому:

– Мнягка бамага, – повторював і недвозначно мняв між кулаками ту «мнягку бамагу», якій тепер у державі без царя знайшов цей люмпен найкраще застосування.

Знали, як не знати тим, хто був свідком, а часто-густо й учасником революційних подій, як не в Україні, то в самісінькій Росії, де суспільство люмпенізувалось набагато швидше, ніж у «відсталій» УРСР. Усе це знали співці пролетарського слова, але воліли виправдовувати себе й собі подібних, тих, хто стояв на захисті народних інтересів. Виправдовувалися звичною фразою: «Такий час».

Час дійсно був нелегкий, людське життя не вартувало й копійки під час світової війни, хоча часто за нього брали тридцять срібняків, уже як більшовики забетонувались у владі. У нещадній боротьбі, у пошуках істини на полях боїв молоді та натхненні майбутні письменники набирались життєвого досвіду, гатили його, той кривавий досвід, на дно власних душ. Одні набивали ті душі під зав’язку усім, що бачили, не фільтруючи, не поділяючи на зло й добро. Набивали з повною упевненістю – історію не можна корегувати, якщо було, то було. Нехай, мовляв, наступні покоління розсудять, що ми робили не так. Іншим вистачало часу та бажання чи, може, почуття самозбереження, аби відсіювати на якомусь невидимому решеті зайві питання, які зазвичай збурюють докори сумління. Разом із цим відсіювались людські сльози, розпач, всенародний крик про допомогу, благання повернути все, як було.

Втомлені бряцанням зброї та виглядом військової форми люди зітхнули з полегшенням, коли було оголошено про початок нової економічної політики. «Треба й собі купити сукню. Оцю в дрібнесенькі квіточки», – вибирали обнови усміхнені товаришки, тулячись біля вітрини щойно відчиненого магазину жіночого вбрання. Магазини, ресторани, кооперації та мануфактури множились із геометричною прогресією, в місті стало жити ще комфортніше, потихеньку люд вибирався з болота боротьби, і його щільно затягувало в болото міщанства. Те міщанство висміювали у літературних текстах, у журнальних карикатурах, на театральних підмурках. Але його розростання ніхто не міг спинити еволюційним шляхом. Простий люд, у якого не атрофувалась комерційна жилка, почав потрошку наїдати жирок. Можна було торгувати вирощеним на полі, зробленим у кооперативній майстерні, пошитим чи вигаптуваним власноруч, спеченим чи виліпленим. За це вирощене, пошите та спечене платили гроші. Кошти за свою роботу отримували і писаки різного штибу – від графоманів, які, мов ті таргани у щілинах, сиділи в редакціях і підгодовувались замовними текстами до потужних письменників, котрі творили, не виходячи з-за свого письмового столу місяцями. Можна було нарешті продавати, а не віддавати задарма написане, намальоване, зняте на плівку. Цей час дозволив митцям розправити творчі крила й по-новому подивитись на мистецтво. А відтак і видати його, оновлене, актуальне, на суд публіки. Незнайомі до цього слова, словосполучення та фрази заполонили читацький простір. Інтелігенція та люди, наближені до неї, дізналися, що таке футуризм і кубізм. Згодом, дуже швидко, не лише художники, а й робітники взяли ці поняття та слова до свого вжитку. Бо ж саме на робітничий клас із численних плакатів дивилась горда людина праці – монументальна, різка, сильна й позбавлена будь-яких натяків на витонченість аристократії. Працівники заводів і фабрик, у забрьоханих робах, з брудними обличчями та мозолистими руками, зазирали, мов у дзеркало, у ті плакати, звідкіля на них відображався кремезний чистий красень у червоній сорочці з молотком чи гайковим ключем у міцній руці. Дивились і забували, що те дзеркало криве. Що той труд – важкий і безперервний – не робить їх ось такими футуристично-кубічними богами, а так само, як і колись, згинає їхні спини. Радянська пропаганда підступно дозволила митцям показати, на що вони здатні, аби, скориставшись їхніми вміннями і талантами, використати їх у своїх цілях.

– Хочеш, аби видали книжку твоїх не надто, скажемо чесно, достойних оповідань? – питав якийсь редактор-конформіст у автора, який приніс до редакції теку з дуже хорошими оповіданнями. – Тоді треба дописати щось більш викривальне. Одне оповідання викривальне, ну, про зажерливого селянина… ще одне про дуже сміливого партійного функціонера… і на вибір або вірш про товариша Лєніна, або дитяче оповіданнячко про товариша Лєніна і, припустімо, риболовлю. – Редактор розводив руками, мовляв, що поробиш, треба, отримував від автора згоду на таке держзамовлення й був радий, що бодай у такий спосіб його літературна творчість дійде до читача. Звідкіля йому знати, що вийдуть до читача лише ті оповідання, які він напише за двадцять хвилин, поки їхатиме в трамваї додому? Бо ж інші двадцять шість гарних новел не влізуть у маленький формат книжечки, назву якій і ту придумає не він, а редакторська група. На книжечці стоятиме його ім’я – автор зітхне і заховає авторський екземпляр подалі від дружини та дітей, аби вони ніколи не здогадались, яку дурню він оце написав. А пересічним громадянам, без особливих літературних забаганок, подобались такі книжки – нова міфологія.

Подалось публіці і те, що будь-яка працівниця швейної фабрики, робітник тракторного заводу, чи пекар, чи вантажник з кухаркою могли ввечері, після важкого трудового дня, як пани, піти до театру. Вдягнутись гарно, взяти із собою змінне взуття, бо ж до храму йдуть, не до того, у котрому опіум, а до пролетарського храму – Мельпоменівського. Різних театрів розвелось і в Україні. Одні показували старий, іще дореволюційний репертуар, інші переносили на сцену агітаційні сюжети й називались синьоблузочниками, ще хтось намагався створити щось кардинально нове, що відрізнялося від буржуазного: відмерлого, старого й непотрібного. Так, курбасівський «Березіль» численні критики та знавці називали новим кроком на шляху оновлення національного театру. За театром почали звертати увагу на кінематограф. У Харкові ширилися чутки про створення власної, української кіностудії. Творче життя вирувало аж так сильно, що партійні наглядачі вбачали у тому вирі небезпеку. Боялися, що маленька лагідна хвиля може перетворитись на цунамі, котре накриє руйнівною силою.

Не пасли задніх, не відставали від театралів і літератори. Адже без них, без їхніх текстів не могло й мови бути ні про національний театр, ні про національне кіно. Письменницька братія змужніла, згуртувалась, викарбувала свій стиль. Дружно взялась за написання п’єс і кіносценаріїв. У єдиному пориві вирішила новою літературою замінити стару, класичну, ту, котра, на глибоке переконання багатьох революційно налаштованих літераторів, була занадто віддаленою від сучасного життя.

Окремі автори народжували тексти настільки влучні, що їх можна було порівняти хіба з пострілом снайпера. Інші вдавались у своїх судженнях та оцінках до якогось підліткового максималізму. Письменники помилялись, виправляли свої помилки, шукали нових форм і сподівались у цих пошуках на підтримку товаришів по цеху. Чекали критики, вступали у дискусії, іноді доволі войовничі.

Молотили від руки та на друкарських машинках масову літературу, випускали з-під друкарських верстатів зрозумілу у своїй простоті поезію та прозу. Об’єднувались у літературні спілки, гурти, колективи. Наплодилося за короткий проміжок часу тих творчих об’єднань і не перелічити. Найвпливовішими літературними угрупованнями у двадцятих вважались «Ланка», «Молодняк», «Плуг» та «Гарт». У лавах «Ланки» чеканили свій творчий стиль Плужник, Осьмачка, Багряний. «Ланка» неофіційно значилась в опозиції до «Молодняку» – так званого бойового загону пролетарського фронту. Між одними й іншими була різниця. Якщо члени «Молодняку» сповідували крайнє ліві літературні смаки, то ланкарі відкидали будь-які політичні протистояння. «Література мусить бути поза політикою. Наша література має не йти на поводі в держави. Вона має цю державу вести вперед своїми думками й філософськими знахідками. Вона, наша нова література, має бити будь-кого, незважаючи на політичну приналежність, якщо той будь-хто заслуговує літературного батога» – подібні виступи часто можна було почути на засіданнях «Ланки». Брали слово не лише авторитетні, а й маловідомі, недосвідчені, зовсім молоді письменники. Ці письменники вже бачили себе попереду колони, яка щасливо крокує назустріч світлому майбуттю.

Двадцять третього року було створено об’єднання «Гарт», яке згодом було перейменовано у Вільну академію пролетарської літератури, більш відому як ВАПЛІТЕ. А роком раніше спілка «Плуг» зібрала під своїм крилом тих, хто писав не про робітників, як у «Гарті», а про селян – колгоспників, одноосібників, хліборобів.