Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 3

У примхливих азійських степах вже й не знати коли народилась, окрім безлічі інших промовистих історій, прадавня легенда про буревій, що отримав романтичну назву бішкунак. Старші, для науки, переповідали молодшим оповідку, передавали із уст в уста, аби застерегти, а може, й уберегти рідних від біди. «Не вір очам своїм, сину, – казали мудреці. – Будь пильним, будь насторожі».

Отож, легенда!

Кілька вірних товаришів-кочівників поверталися із тривалої подорожі далекими краями. Їхали верхи на гарячих та витривалих скакунах. Коні сухі, кожен м’яз видний, з маленькими головами, що профілем нагадують щучий, норовисті, нещодавно приручені. Б’ють копитами, хочуть скинути вершників. А ті тримаються, відчуваючи свою перевагу, плескають коней по шиї, стишують їхній дикий норов, впинаючи в боки рисакам ічиги – чоботи з м’яким носком та жорстким внутрішнім задником. Неслись друзі степом задоволені собою, усміхнені й щасливі. Їхні тіретуни (кожухи) скручені й прив’язані до сідел. Кочівники вбрались у святкові одежини. Вишиті візерунками сорочки підперезані широкими ременями кемерами, металічні бляхи яких повертають сонячні відблиски у небо. На головах у кого шапка з лисиці, у кого малахай, у кого взагалі легенька кольорова шапочка тюбетей. П’ятеро молодих чоловіків – дітей широкого, безмежного й дикого степу, дітей волі й свободи – подолали сотні, а може, й тисячі верст. Відміряли цю відстань пішими й кінними переходами, короткими нічними відпочинками біля тріскучого вогнища, постійними загрозами від хижих степових звірів. Сміливі кочівники пустились берега у доволі легкому вбранні, бо ж весна вже підморгнула кунакам, погладила лагідним промінням ще байдужого до усього, що робиться на землі, сонця. Розманіжена природа оманливо шепотіла дужим чоловікам колючим, перемішаним із піском вітерцем, вдмухувала у ніздрі трав’яними запахами. «Ви сильні, ви герої, – приборкувала пильність і навіювала безпечність. – Йдіть уперед, дивіться на сонце. Бачте, весна відігнала зиму. Вам ніщо не загрожує. Для вас відкриті усі шляхи. Ви – володарі степу». І люди поклались на природу, повірили їй, люди переклали свою відповідальність на мінливу стихію, люди втратили здатність контролювати ситуацію.

Просувались вглиб степу безтурботно, гомоніли про своє, про те, як житимуть в достатку, бо ж вели за собою отари худоби, яка мала б напастись, наростити жирку і яка потім, наступної зими годувала б їхні родини. Говорили, мабуть, і про дітей, яких народять безліч чи й вже народили і тепер виростять помічників і спадкоємців. Говорили і про своїх жінок, які роблять життя кочівника прекрасним і наповненим змістом лиш завдяки своєму існуванню десь там, вдома, біля родинного вогнища. Ділились, може, й планами на майбутнє, на якесь далеке казково прекрасне і на близьке – побутово-прозаїчне. От, приміром, обговорювали, що робитимуть завтра або ще й сьогодні ввечері. Мріяли й мружились на ясне квітневе сонце, милувались прозоро-блакитним неосяжним небом, на якому не було видно жодної хмарки. Не встигли й оком повести, як звідки не візьмись – закрутило, загуло й зажбурляло в обличчя пилюкою і дрібним піском. А тоді гайда виривати з корінням де-не-де припасовані низькі кущі, підкидати з диявольською силою в самісіньке небо молодняк з отари. Що довше буянило, то сильнішим ставало, і вже не могла противитись силі вітру худоба, ревла несамовито, підносячись на кілька метрів угору й падаючи, стогнала від болю.

І немає куди кунакам від біди тікати – всюди, куди не глянь, темна завіса, від землі до небес виріс нерукотворний паркан. А у тій чортовій загорожі крутить і завіває, б’є наче стожильним батогом, розсікає повітря льодяним дощем, хльоскає поривчастим вітром. Отак неочікувано посеред степу застав кунаків підступний весняний буран. Розігрався блискавично, підкрався, наче найхитріший ворог, непомітно, з-за спини. Буран-велет не збирався коритись дрібній істоті – людині, – буран відчував свою силу й гиготів у страшній агонії. Ця агонія була передсмертною, адже це його остання вилазка. Бо ж весна, набравшись сонячної сили, невдовзі зможе його побороти. Але не зараз, не тепер, коли сонце ще не жовтогаряче з чіткими ба навіть гострими контурами, а бліде й розмите, слабке й безвольне.

Жаский вітруганище цідив по обличчях, розпелехував волосся, зривав шапки та носив їх по степу, як перекотиполе, рвав на грудях вишиті сорочки й перетворював ті кольорові вбрання на шмаття, на ганчір’я, котрого й жебрак відцурався б. Молотив що є сили в міцні груди, упинався колючками в жилаві руки та напружені шиї, закидав очі жменями піску, перешкоджав коням рухатись в обраному напрямку. Ставив дибки конячі гриви, стіною виростав на шляху кунаків. Буран завивав щораз дужче, скаженів, кидався замороженими краплями дощу, ніби й прийшов сюди, аби стерти з обличчя землі п’ятьох найкращих друзів, п’ятьох чоловіків, які у важкі хвилини свого життя завжди ставали на захист одне одного. І не було їм рівних у бою, і не було їм рівних у роботі. Але тепер стихія перемогла. Природні сили, що накопичувались у цьому степу, вирвались назовні. Вивільнились, бо ж понад усе бажали помститись – розкидати гурт по степу, одірвати одне від одного, показати, де чиє місце. І домігся свого той буран – поставив навколішки сильних та вільних людей, і припнув до землі тих, кого марно було вибити із сідла, хто до того сідла ніби приріс. Але й цього виявилось недостатньо. Буран, осатанівши, не міг просто так стишитись, не в змозі був одійти. Потрібно було йому напитися крові аж по вінця, втамувати вікову спрагу. Казився, допоки не розтрощив на друзки життя оцих згуртованих, допоки не впевнився – нікого сильнішого, ніж він, бішкунак, на цій землі не існує.

Сказ почав стихати за добу. Бішкунак спочатку важко дихав, свистів та бубонів, наче молився. А тоді, очистившись, пішов, знесилений і незадоволений, час від часу озираючись або й повертаючись, аби перевірити, чи зроблено до ладу чорну справу. Зроблено! Люди й тварини лежать бездиханні, прикриті степовою тонкою ковдрою – саваном із піску та криги. Буран в’юном здійнявся в небо, мало не дістав сонця, подивився на зроблене звисока, пірнув униз, аби наостанок пройтись по буйних головах та прошепотіти кожному на вухо: «Ач-ч-ч-ч, ач-ч-ч-ч-ч, хто с-с-с-сильніший», – і лише по тому, голосно засміявшись, повіятися далі на схід, шукати собі нових пригод, нових перемог і нових жертв.

Така легенда, можна в неї вірити, а можна й відмахнутись, почувши подібні казочки. Та хоч би як там було, мешканці казахських степів воліють виїздити на кочівлю лиш у травні, коли весна вже остаточно вступає у свої права, а не просто дражниться, заманюючи наївних вершників у тенета свого коханого бурану. Так-так, дехто стверджує, що весна і буран у змові, у таємній домовленості. Бо ж без весняних зазивань та заманювань бурану довелося б показувати свою силу недолугим кущикам, присадкуватим деревам і степовим тваринам. А це ж не так цікаво, як споглядати боротьбу людини зі стихією. Лише в людини пробігає обличчям отой страх, перемішаний з вірою у краще. Лиш у людині можна уздріти звитягу, яка дивним чином прокидається на порозі смерті, чи зневіру на тому самому порозі. Який неповторний букет емоцій, яка палітра непроголошених думок… Пісня для маніяка. Той весняний буран і є ніщо інше, як ненаситний природний маніяк. Єдине, що викликає питання: чому той весняний буран називають бішкунак? Адже не п’ятеро друзів перемогли буревія, не вони приборкали здичавілий бішкунак, а навпаки. Бішкунак, при всій своїй підступності та злобі, насправді попереджає занадто самовпевнену людину: «Не втрачай пильності, навіть коли тобі здається, що звідусіль тебе огортає весняне тепло. Будь напоготові! Приготуйся вистояти в буревії!»

Бішкунаків, як і буранів загалом, не буває в Україні, хоча Україна багата на степи. Та ж степи українські все більш лояльні до людини, тихі, якщо порівнювати їх із тими, народженими в Південному Казахстані. А там «бесконак» (як вимовляють мешканці тих країв) – це кількаденний період сильного північно-східного вітру з пилюжною бурею. І усе це при безхмарному небі. Зазвичай такі катаклізми відбуваються наприкінці березня – на початку квітня. Місцеві готові до бішкунаку, а прибульців він лякає й дивує одночасно. Щоб не дивуватись, потрібно прибульцям стати місцевими. Потрібно довго прожити в цих краях, щоб зрозуміти, чим ці краї дихають.

Починаючи з тридцятого року двадцятого століття радянська державницька машина посилено й безпробудно працювала над тим, аби перекувати щонайбільшу кількість люду на безмовних рабів, безправних та жалюгідних, позбавлених всіх прав і свобод, власності, гідності, честі: знищених духовно й морально, викиднів, злиднів, бандитів, ворогів.