Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 19

У призначений день із Тифліса вирушила сформована в невеличкий загін група волонтерів. Серед них: українець Покос, єврей Абрамов, росіянин Семенов, грузин Квінкідзе і поляк Кулятинський. У штабі полку кожному видали під розписку кредитних білетів на суму в п’ятдесят рублів – кому одним папірцем, кому декількома, наказали купити й передягтись у більш-менш пристойний цивільний одяг, придбати засоби особистої гігієни, зміну білизни бавовняну й вовняну. Дозволялось придбати чверть фунту тютюну тим, хто палив, та прибути у відповідний час до міського залізничного вокзалу. Ця група тримала курс на Санкт-Петербург. Саме у Північній Пальмірі вони мали б приєднатись до представників голландського корпусу та волонтерів з інших міст.

– А хто за головного? – питав у прапорщика Юрій Покос.

– Все побачите згодом. Зараз це питання, наскільки мені відомо, ще вирішується. Є три претенденти, і всі офіцери з нашого полку – гарячі, як арабські жеребці.

Укр топтався на місці, не наважуючись зробити те, що запланував. Прапорщик прийшов йому на допомогу:

– Давай, викладай, що там у тебе? Я зроблю.

Хлопець випростав вперед руку із затисненим у пальцях папірцем. Прапорщик хотів був узяти передачу, але Юрій міцно тримався за неї.

– Так, кому передати?

– Ні, не треба. – Юрій розірвав папірець та вклав його до кишені.

– Можу й на словах дівці передати, чого ж ні. – Прапорщик дивився на закоханого парубка. – Я ж оце по тобі бачу, що втратив ти спокій. Таку штуку може лише жінка з чоловіком сотворити.

– Скажіть їй, що я… – Юрій затнувся, йому було соромно відкривати свою таємницю цьому підстаркуватому прапорщику.

– Всьо буде зроблено в кращому виді. Я в цих ділах мастак. Навіть ім’я мені не кажи – все знаю. Вже не одну пару звів, так сказати. Потім мене й за кума брали. – Прапорщик засяяв, як орден на грудях полкового генерала.

– Дякую! – Юрій тричі обнявся з Козиренком, і той перехрестив його, як матір свого часу хрестила на дорогу.

Покос згадав про матір, якій обіцяв невдовзі повернутись. Заметушився, ляснувши себе по кашкету долонею. Вийняв тремтячою рукою коротенький олівець із нагрудної кишені.

– Матері ж написати, – пояснив і вирвав зі свого записника невеличкого аркушика.

– Оце святе. Пиши й одправляй. – Козиренко замислився, вірогідно згадував свою неньку.

Потяг сполученням Тифліс-Ростов уже стояв на своєму місці й чекав пасажирів. Юрій з друзями увійшов до вагону й шукав зазначені у квитках місця.

– Далі, далі, – повторював Абрамов голосно.

Молодик теліпався за Юрковою спиною і весь час озвучував кожен його крок. Юрій роздивлявся кожне наступне місце, впевнювався, що треба йти далі, і чув оці слова від товариша.

Раптом Покос мов вріс ногами у підлогу.

– Укре, ти чого рота роззявив? – у звичній манері запитав Абрамов і штурхнув Юрка ліктем під бік.

А рота той роззявив від здивування, бо ж стрічав вояків на їхніх місцях штабс-капітан Покровський, який, знявши уніформу, перетворився на якогось чиновника середньої ланки, аптекаря чи комівояжера. Він постукав долонею по полиці, запрошуючи Юрія сідати біля себе. Українець сів, а офіцер видихнув із легенів зайве повітря – потужним струменем, шмигнув носом та послабив цупкий комірець білої сорочки, розстібнувши верхній гачок. Затим зняв фетрового сірого капелюха, якого тут-таки причепив на коліно.

– Ну, що, хлопці, їдемо дати прочухана тим англійцям? – Він говорив не як із солдатами, а як з давніми друзями.

Переборовши здивування від зустрічі, підкорився заклику Покровського, протиснувся до вікна й там сів як укопаний. Мовчав, бо ж оце подумав, що Леонід Покровський не такий вже франт, як йому здавалось. Самі собою думки звернули в інший бік, і Юрій, майже непомітно киваючи головою, блискавично подумав: «Це ж, напевно, вона буде йому писати. А я буду поруч із тими листами. Зв’язок не втратиться. Кохання моє буде поруч зі мною. Нехай навіть між нами стоїть штабс-капітан». Юрко вставився у вікно й роздивлявся людей, що снували пероном. Городяни виглядали дещо стурбованими, нервово зиркали по боках, кудись бігли лиш для того, аби за хвилину бігти в зворотному напрямку, щораз питали щось одне в одного. Із товпища виринула організована група жінок, які йшли цупкою купкою, ніби в один крок – плече до плеча. Юрію здалось – у гурті він побачив оту, вкриту ластовинням Антоніну Кирилівну. Хотів був роздивитись докладніше обличчя кожної жінки, але штабс-капітан, не дочекавшись відповіді від солдата, штовхнув його в спину. Покос вимушений був відліпитись від шибки. Замість підтвердити свою готовність дати прочухана англійцям Юрій запитав:

– А жінок також беруть у добровольці?

По цих словах він різко крутонув головою до забрудненого кіптявою вікна. У цей час потягом легенько хитнуло.

– Сестри милосердя – перші в рядах добровольців. На громадські пожертви вже організували цілий санітарний загін. Той загін оснащений усім необхідним, вирушив до Трансваалю відразу, як почалась війна.

– А чого ми до Петербурга несемось? Чи ж не можна було з Тифліса їхати відразу в Африку? – питав здоровило Семенов.

– Пояснюю, – схилився над столом Покровський і зашепотів, хоча можна було стовідсотково бути впевненим, що їх ніхто не почує, бо ж у вагоні окрім них сиділо ще кілька пасажирів, від котрих цих шістьох відділяли кілька відсіків. – Координує дії волонтерів пастор голландської общини в Петербурзі, такий собі пан Гіллот. Саме через нього і йдуть усі зібрані на бурів пожертви. За його фінансової підтримки й моральної допомоги ми зможемо дістатись до африканських берегів. З Петербурга поїдемо на Берлін, звідтіля до Неаполя через Мюнхен та Рим. Отака проста історія.

– А яка у них там, у голландців цих, релігія? – допитував Семенов.

– Кальвінізм. – Кулятинський знав про бурів усе чи майже усе – те, що можна було вичитати в історичних фоліантах.

– Кальві що? – Колишній матрос обурився на те, що історик кидається незрозумілими словами.

– Протестанти, – пояснив Заза Квінкідзе.

Заза, на відміну від інших, був одягнений у довгу чорну рясу, поверх котрої висів невеличкий дерев’яний хрест на мотузці. Йому, полковому капелану, довелось погрожувати страшним судом комісії, яка відбирала волонтерів, аби священику дозволили відрядитись на війну.

– Ще ми не кидали під кулі попів, – сперечались між собою офіцери, але врешті-решт дали добро.

Ігнат хотів був щось сказати, але чи то не знав, що саме він може сказати з приводу кальвінізму, чи його збив з думки Абрамов, котрий у притаманній йому грайливій манері прокричав протяжно мало не на весь вагон:

– Оце мандрівка!

– Непогано, – мовив услід за ним Семенов, бо вже так чи так відкрив рота для слова – мало з того рота бодай якесь вилетіти.

Заза і Куля промовчали, але по їхніх обличчях було зрозуміло, що і їм така мандрівка Європою до снаги. Юрій шкодував лише про одне – що друг його, Петро Гаркуша, не зійшов тоді з тифліського потяга разом із ним. «Напишу йому листа з Петербурга, – планував. – І матері ще й звідти напишу. Листівку відішлю з видом столиці».

Поїздом хитнуло вдруге, вже сильніше, і перон почав повільно рухатись.

– Ну, з Богом! – сказав штабс-капітан і обдивився юних підлеглих.

Покровський при згадуванні Всевишнього підвівся, підхопивши капелюха, бо той мав упасти на чисту підлогу, за ним встали інші добровольці. Капелан Заза Квінкідзе, склавши на животі руки, пробубонів молитву, ворушачи губами, та швидко тричі перехрестився. За ним ритуал повторили інші. Юрій також перехрестився, але вловив на собі стрімкий погляд Семенова.

– Католик чи що? – запитав той незадоволено й хотів був свиснути, але не став цього робити після молитви.

Юрій вважав за зайве відповідати на подібні запитання. Віра – це його особиста справа, яка нікого не стосується. Він не був католиком, але до церкви перестав ходити, відколи не стало батька, – ніби образився на Бога, зачаїв у собі ту дитячу образу. Перехрестився неправильно, бо забув, як воно робиться. Ярий захисник православ’я свердлив українця поглядом, який перевів на себе штабс-капітан такою фразою:

– Он Абрамов узагалі іудей, бач навіть не підняв своєї дупи від лавки.

– Так я ж хотів підвестись, – затарабанив рядовий Абрамов, – але потяг хитається, як п’яниця на виході з шинку. От я й впав на місце. Теперечки сиджу – боюсь підвестись. А тим часом пантрую, аби хто із вас не покалічився, падаючи од тієї клятої хитавиці. Я ж, можна сказати, – на варті стою. Тобто сиджу.

Багатослівна ромова Абрамова розвіяла тимчасове напруження, усі засміялись, і Покровський запропонував принаймні на час подорожі забути про чини, ставитись одне до одного лише, як до земляків, бо ж на чужині треба буде так чи інак триматись одне одного.

– Якщо треба триматись плече до плеча, то в нас не має бути одне від одного секретів, – пробасив Семенов.

– Добре, – перебив на півслові росіянина Абрамов, – зараз я вам такого свого секрета розкрию, що ви онімієте… ну, на якийсь час.

Абрамов повідав побратимам, що він зовсім не Петро, як усі звикли його називати і як він виправив у документах. Мама й тато нарекли його Перецом.

– У моєму рідному Бердичеві виправити негарне слово в офіційних паперах – що один раз плюнути. – Перец показово плюнув один раз. – Будь-який босяк може зробити таку штучку, аби лиш було добре перо і правильні чорнила. Тут вже треба бути спеціалістом в плані кольорів. Як комусь буде цікаво, я розповім, як це робиться. Думаю, така наука в житті згодиться.

– То правильно нарекли, – сміявся штабс-капітан. – У тебе он носяка – ну чисто перець, закручена.

– Та шо ви знаєте, – чи то ображався насправді, чи, може, вдавав образу Абрамов, – Перец означає в перекладі – «той, що проривається». Розумієте? Мені сам Бог велів прориватись у житті. Йти вперед, незважаючи на перепони. А тих перепон, братки, у мене було хоч гать гати.

І Абрамов зводив нанівець очікувану нудьгу тривалої поїздки. Розфарбовував кожну хвилину смішними, часто-густо на ходу придуманими оповідками. Продовжував щось шепотіти навіть вночі. І знов у тих нічних шепотіннях чітко звучали слова «золото, багатство та гроші».

У Ростові пересіли на інший потяг, який домчав команду до столиці імперії, де мали б пробути недовго – менш ніж півдня. Нікому із добровольців раніше не доводилось відвідувати Санкт-Петербург. Покровський бував тут неодноразово й, поки потяг під’їздив до вокзалу, розповідав історію міста. Йому допомагав Куля, який, хоч і не відвідував Північну Пальміру, знав про неї вдосталь.

Потім, не йдучи з території вокзалу, чекали на квитки та гроші. Усе це Покровському приніс та передав виразного вигляду пан, який при ходьбі шкандибав і опирався на складену парасолю, як на ціпок. Юрій усе гадав, роздивляючись здалеку незнайомого чоловіка, чи це і є той пастор, про котрого розповідав Покровський дорогою до Петербурга. Огрядний чоловік не надто походив на священика, скоріше скидався на чиновника з тих зажерливих, яких полюбляли останнім часом зображати в карикатурах. Великий живіт, гладенько поголене обличчя й схожі на мопсові щоки робили чоловіка дещо смішним, хоча він намагався триматись величаво. Абрамов наважився двічі пройтись повз цю пару й тепер переповідав друзям, що зміг почути:

– Це, сто відсотків, іноземець. Говорить з таким акцентом, аж-аж. Але про що саме – не втямив.

Іноземець мав доволі тривалу бесіду зі штабс-капітаном, водячи його попід руку напівпорожнім пероном. Покровський уважно слухав, трохи схилившись до пузаня, бо ж був значно вищим за нього.

– Думаю, це не голландець, – не вгавав Перец. – Бачив я на Бессарабці голландців. Вони всі як вежі. А цей – хіба півголландця, – посміхався.

Коли пара припинила ходити пероном, спинилась, товстенький пан вийняв з внутрішньої кишені кілька конвертів і передавав їх по одному Покровському з якоюсь особливою шаною. Щораз, як той брав до рук передачу, піднімав над головою капелюха, що могло означати глибоку подяку.

– Дивно все це, – не витримав тривалої мовчанки Абрамов. Він, як і інші, споглядав за сценою, що відбувалась на віддалі від них. – Шкода, що ні рожна не чути. Як ви думаєте, він нам перекаже, про що базікали? Чи це якась таємниця?

– Що ж тут дивного? – питав не так у Переца, як у Юрія Федір Кулятинський. – І навіщо чекати, допоки нам хтось щось перекаже? Чоловічок той передає нашому Леоніду зібрані громадою гроші на нас, волонтерів. До того ж просить, – Куля примружив очі й уп’явся поглядом у чиновника, – щоб ми взяли із собою деякий… особливо цінний багаж. О, бач, Леонід не дуже цим потішений, хоча гроші бере. Той пояснює йому, що з багажем усе буде гаразд і в потязі і на судні, бо ж про усе домовлено й за все заплачено.

– Ти читаєш по губах? – захоплено вигукнув Абрамов і зробився схожим на дитину, яка вперше побачила перед собою святого Миколая.

– А чого б мене сюди записали? Взагалі я навіть до служби не придатний – у мене невиліковна хвороба серця. Я хотів же ж просто в експедицію в Африку… Але як така оказія вийшла, то чого ж не використати її на свою користь. На експедиції зараз грошей не знайдеш, – якось криво посміхнувся історик.

– Потрібен, значить, ти був, якщо взяли з хворобою, – замислився вголос Абрамов і тут-таки запитав: – А мене чого? Мого товариша забракували, хоч і муштрувався зі мною в тому гренадерському полку, а мене оце приписали. Дивно все це.

– Нічого дивного, – спокійно виголосив Семенов. – Напевно, і в тебе є якісь таланти, про котрі ти сам не здогадуєшся. Заговорити до смерті ворога можеш… наприклад.

– І то правда, хлопці, – плеснув себе по голові Перец. – Ач, не усіх же в цю експедицію взяли. Більшість же залишили в Тифлісі, а нас цейго… Укр он у картах, як миша в сирі, розбирається, – тицьнув у Юрка. – І усе щось пише. Будеш ти, Укре, у нас за писаря.

– Ти також у картах мастак, – пробасив Заза Квінкідзе.

Перец посміхнувся, згадуючи, як обіграв дорогою до Петербурга не одного дурника. Грав на інтерес, тобто на гроші, грав з неабиякою спритністю й без найменшого обману. Прораховував усі ходи супротивника з математичною точністю на декілька ходів наперед.

– Та що карти? – питав, підморгуючи. – Я в шахах справжній гросмейстер.

– Повертається, – попередив Юрій, бо першим побачив, що Леонід, поручкавшись із незнайомцем, повертається до гурту.

«Деяким багажем» виявилась чимала й доволі важка дерев’яна скриня, котру могли підняти лише кілька чоловік, взявшись за ковані ручки, вмонтовані по боках. Штабс-капітан пояснив, що скриня набита під зав’язку медичним устаткуванням та медикаментами проти цілої веремії африканських лихоманок.

– Це ще не все, – повідомив. – Багато чого додаватиметься на зупинках у європейських містах.

Аби провести дванадцятигодинний потяг сполученням Санкт-Петербург-Берлін, на перон набилось безліч збудженого народу. Юрба весело гуділа, перебуваючи в піднесеному стані. Поодинокі вигуки, які славили доблесних добровольців, враз підхоплювались натовпом і переростали в хорове виконання пісні «Боже, царя бережи».

– Що за вистава? – обурювався поручик, пропихаючись крізь щільні ряди петербуржців до вказаного на квитках вагону. Обмізкувавши ситуацію, пояснював волонтерам: – Народний психоз. Ніби на відпочинок відправляють своїх співвітчизників, а не на жорстоку війну.

Перед відправленням, як паротяг свистком сповістив про останню готовність, на пероні відбувся молебень. Бородатий піп окропив перші вагони, біля яких, власне, й колихалось з боку в бік людське юрбище. Жінки втирали заплакані обличчя мереживними хусточками, чоловіки потискали руки тим, хто входив до перших вагонів. Оскільки тифліському гурту волонтерів дістались місця в хвості потяга, хлопці залишились без обіймів, гарних слів та напуть. Виставившись із відчинених дверцят, здалеку спостерігали за урочистими проводами.

– Тю, а шо ж вони нас не проводжають? Я також хочу свою часточку слави. – Абрамов хотів був зістрибнути зі свого вагона та бігти до товпища, але штабс-капітан спинив його та мало не силою заволік у останній вагон.

– Нам не потрібен розголос. Там проводжають представників Червоного Хреста. Нехай потішаться.

Потяг не зміг зрушити від платформи вчасно, бо знервована та екзальтована людська маса штовхалась, кожен намагався підійти ближче до вагонів, у яких заховались змучені надмірною увагою червонохрестівці. Ті, що проводжали, хапали за руки лікарів, санітарів та сестер милосердя, якщо ті необачно виставляли їх у відчинені вікна. Бігли за потягом, допоки не скінчався перон, а той потяг усе не міг набрати швидкості. Одну даму середніх років якось ненароком зачепили, і вона полетіла шкереберть на колію. Потяг спинили. Допоки даму рятували, машиніст швидкісного потяга невесело констатував помічникові:

– Відставання від графіка – двадцять хвилин. За свою довгу трудову діяльність жодного разу не порушував графік.

Машиніст хвилювався, чекаючи слушного моменту врятувати потяг із обіймів знервованих громадян. Усі, включно із проводжаючими, відчули полегшення, коли поїзд, втомлено пихкаючи, вичовгав за територію вокзалу й завихляв хвостом, як риба, що втекла від рибалки, зірвавшись із гачка.

– Ця війна стає занадто популярною, – резюмував Покровський, і з ним дистанційно погодився машиніст поїзда, який дав протяжний гудок – сповістив: починається мандрівка до спокійної та розміреної Європи.

Тифліські волонтери розташувались на своїх полицях у доволі комфортабельному вагоні. У кожному купе розміщувалось по двоє подорожніх. Вікна на відміну від попередніх потягів оздоблювались будуарними фіранками з бордового оксамиту, а підлоги були встелені візерунчастими килимками. Люб’язні стюарти в чорних уніформах пропонували послуги.

– Панове, можете пройти до третього вагону, там ресторація, – повільно пояснювали, відчинивши двері купе.

– Дякую, у нас усе своє, – штабс-капітан давав зрозуміти, що не варто аж надто часто турбуватись через пасажирів трьох купе.

Група виявилась щедро забезпечена провіантом: закусками, вином, фруктами й цукерками – в такій кількості, що дорогою доводилось деякі продукти викидати, бо вони починали псуватись. Їдло було складене у кілька невеликих плетених кошиків і занесено до купе Покровського членами голландського комітету допомоги бурам. Командував завантаженням харчів, ще до відправлення потяга, худий, як шпичка, поляк, із яким Кулятинський перекинувся декількома словами. Поляк багатозначно потискав кожному з хлопців руки своєю холодною, схожою на оселедець долонею.

– Бачте, поляки бувають не лише російські, а й голландські. Де лишень нашого брата немає…

– І нашого, – докинув свого Абрамов.

Наступного дня прибули до Берліна. У столиці Германської імперії попри велелюдність не було так гамірно, як у російських великих містах. Безкінні електричні трамваї спокійно просувались від зупинки до зупинки, деренчали і скреготали, ніхто з пасажирів не стрибав у вагони на ходу, як це було заведено в євразійських широтах. Гурчали бензинові автобуси, виготовлені на заводі «Бенц». У салонах автобусів сиділо вісім щасливих пасажирів, котрим необхідно було дістатись у передмістя Берліну. Наряду з механічним транспортом курсував кінний, більш звичний для тих, хто щойно вийшов із потяга Санкт-Петербург-Берлін. Підкорювались правилам дорожнього руху навіть поодинокі робітники, які тягли за собою чималого возика, навантаженого чи то вугіллям, чи то побутовими речами. Біля вокзалу рядами стояли екіпажі, керманичі котрих спокійно чекали на пасажирів. Де-не-де проходжались поміж людьми по двоє поліцейські в схожих на відерця кашкетах з козирками. На вулицях, навіть центральних, було затишно, гуляли бюргери з дружинами й дітьми, купували тим дітям паличку карамелі в охайної вуличної продавчині. Продавчиня, в яскравій пишній сукні, в добротному фартушку жовтого кольору, посміхалась, замотуючи липку цукерку у відрізаний квадратиком прозорий папір, давала решту й знову неспішно й сором’язливо пропонувала перехожим смаколики. Вони, ті карамельні рожеві патички, складені були до вкритого гаптованою білою серветкою кошика. На оглядини старожитностей та пам’яток транзитним мандрівникам бракувало часу. Бо ж мали ще купу завдань.

У німецьких магазинах мали б купити дещо необхідне для подальших мандрів – штабс-капітан був озброєний спеціальним списком, який йому передав голландський представник в Петербурзі.

– Будемо суміщати екскурсії з роботою, – зауважував Покровський, даючи кожному конкретне завдання.

Юрій Покос та Абрамов пішли шукати по крамницях із того списку мисливські ножі та похідні фляги, зашиті в повсть. Ті фляги мали б бути з ременями, щоб можна було без зайвого клопоту носити їх через плече.

– Хоча можна брати й такі, що пристібаються до ременя чи до сідла, – пояснив Покровський, даючи Юркові кілька банкнот.

– Ого, це марки? – запитав Абрамов, роздивляючись один із папірців. – Хто б міг подумати…

– Все, – строго мовив Покровський, зиркнувши на Переца, – можеш кидати цю ескападу. Кінчайте грати в дурника, пане Абрамов. Ви вже на своєму недовгому віку бачили і марки, і фунти, і багато іншої валюти.

Дійсно, Абрамов якось забув, що сам розповідав, як з юних років розводив на гроші наївних іноземців у своїй рідній Одесі.

– Добре, – доволі просто мовив Абрамов й виструнчився. Куди й поділись це трохи сутуле тіло, примружений погляд, іронічна посмішка на обличчі. – Скільки фляг брати?

Раптово простір розірвали перші акорди гучної музики. Недалеко від виходу з вокзалу грав військовий оркестр. Біля нього товпились роззяви, скакали дітлахи, зачудовано дивились на диригента жінки. Усі музиканти мали вуса й були вбрані у зелені мундири з еполетами, а їхні голови захищали шпилясті чорні каски з блискучим, як і шпилі, орнаментом. При боці в диригента тремтіла шабля.

– Тут написано – п’ятдесят, – зазирнув у цидулку штабс-капітан. – Значить, стільки й брати.

– Брамс, – сказав Кулятинський, коли оркестр замовк.

Після Брамса заграли вагнерівську музику.

– Патріоти, – знову вставив Куля, натякаючи на те, що німці виконували музичні твори лише своїх співвітчизників.

Кулятинському та Семенову було дано завдання придбати по півсотні комплектів тропічних костюмів кольору хакі та пальт, що не промокають під дощем.

Всю цю екіпіровку ще дошивали та складали у дерев’яні ящики на берлінській фірмі «Диппельскірх». Заза мав сходити по додаткові гроші, зібрані як пожертви, до одного з православних берлінських храмів, а штабс-капітан мав власні плани щодо використання вільного часу в Берліні.

– Він тут з якоюсь дамою серця стрічається, от їй-бо, – вже без особливого артистичного запалу припустив Перец, коли вони з Юрком неслись по широкій вулиці Унтер-дер-Лінден, шукаючи потрібний номер будинку, аби там купити все необхідне.

– Дурня! – Юрій не надто прислухався до товариша. – Здається, ми не в той бік ідемо.

Покос спинявся, озирався і крокував в інший бік, оглядаючи з непідробною цікавістю кожну будівлю.

– А я кажу, – не вгавав Абрамов, – бачив, як він писав уночі листа. – Почекав реакції. Її не було, тому повів далі: – А зранку віддав його на платформі посильному.

– Мало що то за лист… Ти не володієш німецькою? – раптом запитав Абрамова. – Ми заблукали.

Перец замовк для того, аби видивитись в перехожих одного чоловіка. Підійшов та чемно поцікавився, де зазначена на папірцеві адреса. Чоловік розтягся в широкій посмішці, обняв Абрамова й, притиснувши його до себе, як рідного, вказав пальцем на шпиль, який стирчав над дахами за кілька кварталів від того місця, де вони зараз перебували.

– Це ж не німецька, – проронив Юрко.

– Ідиш. – Цим словом Абрамов ніби відмахнувся від надокучливого українця й повів далі перервану бесіду. – От я й кажу, штабс-капітан написав листа дамі. Е, ні, в оцих справах мене не проведеш. Хіба ти не знав, що Перец має такий зір, як сокіл? А ця пташка, щоб ти знав, може побачити отакуську ціль, – Абрамов показав відстань між великим і вказівним пальцями, – з висоти в півтори тисячі метрів.

– До чого ця лекція? – не міг зрозуміти Укр.

– Укре, от ти ніби й розумний хлоп, а дурний, як бочка. Ця, як ти кажеш, лекція, до того, що Перец прочитав те, що в листі було написано. – Молодик став навшпиньки й прошепотів на вухо Покосові, аж у того вушна раковина зволожніла: – Було написано в кінці: «Чекаю вас об одинадцятій за берлінським часом на мості Вільгельма». – Абрамов зиркнув на ратушу, де знаходився великий круглий годинник. – Саме нас відправив, а тоді й швигонув до неї.

– Так чому ж до неї, може, до нього?

– Та хіба не зрозуміло, що на мостах зустрічаються лише пари? – Перец постукав кісточками пальців собі по голові, трохи здвинувши на маківку капелюх.

– Було б добре, – монотонно пробубонів Юрій.

Ці слова здивували Переца, й він лиш двигнув плечима і вказав товаришу на вивіску:

– Ніби оце воно.

Юрій переступав поріг закладу, його вітав ласкавим тьохканням дзвоник, а відразу за дзвоником хлопці почули слова привітання німецькою, а за хвилю й російською. На них чекали кілька коробок, вже впаковані, з флягами і ножами. Допоки Перец щебетав з продавцем та його симпатичною дружиною, Юрій мізкував, що було б дуже непогано, аби штабс-капітан дійсно завів собі в Берліні якусь пасію. «Тоді Лариса стала б вільною… моєю».

Ще завидка вирушили з Берліна. Хлопці, втомившись від нових вражень, які їм дав Берлін, поснули. Юрій не спав, боявся пропустити щось важливе дорогою. Допоки було ще не темно, стежив за зміною ландшафтів за вікном. А як звечоріло, лежав горілиць та прислухався до стуку коліс. Без зупинок залишили позаду Мюнхен, живописний австрійський Інсбрук, переїхали через Бренерівський перевал. Вночі Покос підвівся, вийшов у коридор, дізнався від Стюарта, що вони вже в Італії. Із завмиранням у серці стрічав і проводжав Верону, а за нею Мілан. Прикладав до вікна долоню, ніби торкаючись цих уславлених північноіталійських міст. На світанку зміг побачити Флоренцію. Милувався баштою Палаццо Веккіо, що виринала з рожевої світанкової імли. Інших волонтерів не хвилювали архітектурні принади чужих міст, вони спокійно спали, насолоджуючись розміреним похитуванням. Почали потягатись лиш незадовго до кінцевої станції, якою був Рим.

Рим справив на Юрія дивне враження – він йому не сподобався. Занадто гучно, занадто велелюдно, як на великому базарі, але не отому кавказькому, а якомусь циганському. Безліч брудних жебраків, крикливих жінок, писклявих та в’юнких дітей. Між цією публікою годі було спокійно пройти, особливо з чималим багажем. До волонтерів чіплялись люди: одні хотіли помогти за невелику платню, інші показували свої скалічені руки чи ноги й вимагали дати милостиню. Надокучливих жебраків щохвилини ганяли італійські поліцейські – такі ж крикливі. Усі в цьому місті махали руками, щосекунди хрестились на католицький манер, звідусіль чулись прокльони, перемішані з церковними піснями.

– Зараз голова відлетить, – поскаржився Юрій.

– Навіть мені недобре робиться, – погодився з ним Абрамов.

Опівдні добровольці встигли пересісти на інший потяг, який до ночі відтранспортував їх до портового Неаполя. Швиденько вистрибнути з потяга волонтерам не вдалось, бо ж вони мали завантажити окрім своїх речей ще й ті, якими обросли під час мандрівки Європою. Багато часу витратили на те, аби домовитись із хазяїном фаетона щодо плати. Витративши на все про все понад три години, добровольці помчали до порту на двох невеликих візках – у одному люди, в іншому багаж.

– Швидше, швидше, – просив штабс-капітан їздового й позирав на годинник.

Вони могли запізнитись, і тоді довелося б чекати на інший пароплав чи не два тижні. Але не запізнились, про що, вірогідно, їм і докладав їздовий, жестикулюючи двома руками. Не обов’язково було знати італійську мову – адже мешканці цієї держави могли запросто все пояснити за допомогою цілої низки різноманітних рухів руками.

У порту заклично гуділи пароплави й манливо плюскотало Середземне море. На них чекав пароплав німецько-південноафриканської лінії, на борту якого німецькими літерами було виведено назву. Називався корабель «Канцлер», і офіційно він тримав курс із Амстердама до Бейри. У порту відправлення на судно було завантажено чималий вантаж потрібних бурам речей – від медикаментів та сухого провіанту до контрабандної зброї. По широкому трапу з «Канцлера», мов комашня з мурашника, дріботіли пасажири, тримаючи потрібну згідно з нормами безпеки дистанцію. Дорідні матрони й тонкошиї батьки сімейств наказували малолітнім нащадкам не капризувати й поводитись чемно, аж поки вони не опиняться поза межами корабля.

Користувались послугами німецьких судноплавних ліній та вибирали пароплав «Канцлер» європейські буржуа, російські аристократи та португальські колоністи, які жили та працювали в Африці. У Неаполі залишились люди, котрі тікали від наступу зимового сезону, але не бажали продовжувати мандрівку аж до кінцевого пункту, до Африки. Обігнувши на облавку «Канцлера» західне узбережжя континенту, дістались до теплого Середземного моря. Дами та чоловіки, які приїхали з Амстердама в Італію на води, раділи, що круїз завершився успішно. Закутаних з ніг до голови в мережива дам прикривали від сонця парасольки та капелюшки, оточували кавалери в світлих костюмах, незважаючи на те що у тих широтах, звідкіля вони прибули, вже було доволі прохолодно. Увесь теплий одяг камеристки поховали до валіз та скринь, до переносних шаф та плетених із лози корзин. Подорожні, а вірніше їхні слуги, волокли за собою силу силенну валіз, скринь, велосипедів, парасоль, дитячих іграшок та домашніх тварин – від маленьких песиків до канарок у клітках. Усе це гомоніло, гавкало, цвірінькало, верещало дитячими голосами й зливалось у теплому неапольському повітрі в чудову какофонію. Центральна та Північна Європа на непривабливе міжсезоння випльовувала своїх співгромадян поближче до тепла, поближче до курортів, до розміреного життя та бесід, котрі ні до чого не спонукали. Говорили, щоправда, як і в холодніших широтах, про англо-бурську війну. Дивились із захватом на військових у парадних мундирах, котрі також, як і цивільні, їхали не в Африку, а на води. Чіплялись до тих військових, товстих сивих дядьків, що давно перебували у відставці, розпитуючи про суть війни, про переваги однієї чи іншої сторони, про бурів та англійців.

Ще перебуваючи десь у Біскайській затоці чи поблизу Гібралтару, ці балакуни дозволяли собі розмірковувати про людей, які воюють та гинуть в Африці, не добираючи слів.

– Не треба так ідеалізувати бурів, – казав хтось, хто вважав себе здатним противитись загальній думці чи то в силу своїх статків, чи в силу генеральського чину. – Наскільки мені відомо, це народ-невіглас, народ суворий, позбавлений притаманного англійцям гонору, або шику, яким можуть похизуватись французи, чи й німецької педантичності. Нічого подібного у бурів ви не знайдете. Тут їм, звичайно, до європейців далеко. Але з огляду на деякі їхні перемоги можна погодитись, що хоробрості їм не займати. До того ж вони доволі хитрі.

– Вони прекрасні! – обурювалась якась екзальтована росіянка, в якої на переніссі приліпилося не потрібне їй пенсне. Що воно не потрібне, було зрозуміло з того, що дама весь час дивилась поверх скелець, а носила цей аксесуар, скоріш за все, аби показати, що вона жінка сучасна й начитана. Панянка втягувала щоки на знак незгоди й відкривала медальйон, в якому була захована малесенька картка з чиїмсь бородатим зображенням.