Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 14

Ще на підступах до військової частини Покосові в очі втрапили театральні тумби, на яких висіли закличні плакати з пропозиціями записуватись до лав вояків, що будуть відправлені у Трансвааль. Афіші рясніли кольоровими написами й були схожі на циркові чи театральні. Ті тумби обліплювали зі всіх боків охочі довідатись щось новеньке. Юнаки ґречно давали місце старшим людям, а ті старші, своєю чергою, пропускали вперед молодих. На цьому п’ятачку одні бубоніли про можливість заробити на чужій війні й голосно обговорювали, скільки обіцяють платити, чим годувати та як доправляти до тієї Африки. Дехто з цікавих відділявся від юрбища й чалапав до високого кованого паркану, щось пояснював черговому у військовій формі, і перед ним відчинялась хвіртка у замкненій брамі.

На території розташування окремих бригад п’ятнадцятого гренадерського тифліського полку та штабу військового корпусу повним ходом йшла робота з ретельного відбору волонтерів. Серед тих, хто хотів потрапити до незвіданої Африки, не усім щастило пройти прискіпливий контроль та медичний огляд. Багатьох відсіювали. Особливо прискіпливо ставились до тих, кому бракувало років. Адже рвались до бою переважно юнаки, в яких ще пух під носом не перетворився на жорстку щетину. Оці хлопчики – худі й сутулі – доводили, що їм вже тридцять років і що вони зрілі мужчини, на яких можна покластись у довготривалому бою.

– Документ, – не дивлячись на такого бравого солдата, що доріс хіба до плеча своєму батькові, вимагав вповноважений набирати добровольців.

У відповідь – невиразне мугикання.

– Р-ругом! – різко командував офіцер, і невдаха боєць, мов обпечений, обертався на сто вісімдесят.

– Крокм рш! – додавав офіцер, тамуючи напад сміху.

Забракований солдат підкорювався та відмірював парадним кроком відстань до брами. Мугикаючи прокльони, виходив за високий паркан, що огороджував частину, й, потрапивши на світську територію, похнюплений та незадоволений, знову приклеювався до пропагандистських плакатів, що розвішані були на тумбах та на стовпах. Декотрі горе-вояки, в яких серце близько, бо ж іще занадто юні, нишком плакали, втираючи зашмарканого носа рукавом, і грозили тим, хто не дав їм можливості офіційно стати волонтером, дістатись Африки самотужки.

– Пішки дійду, – мовив якийсь хлопчина з червоним від плачу носом.

Його почули старші й почали розмірковувати вголос, чи можна бодай гіпотетично до Чорного континенту дійти пішки.

– Нє, це справа провальна, – дійшли висновку, коли серед цих розумників знайшовся хтось аж надто розумний, котрий пояснив, що наші континенти відділяють один від одного моря і навіть океан.

Юрій Покос за віком проходив – йому виповнилось двадцять. За фізичними даними також підходив – широкоплечий, дужий, міцний.

– Хахол? – запитав круглолиций прапорщик, котрий записував прізвище хлопця у журнал. У цьому запитанні й у мелодиці проголошеного чулась, по-перше, нотка зверхності, а по-друге – південний акцент, такий знайомий Юрію.

– Українець, – відповів Покос і пропалив немолодого прапорщика іскристим поглядом.

– Ти ба?! Який гордий, – пхикнув прапорщик, але вже не з роздратуванням, а скоріше з повагою.

Попри те що до цього часу усіх таких, як Юрко, прапорщик записував у журналі хахлами, тепер вивів поштиво «укр» і після цих трьох літер поставив жирну крапку. Не наважився написати національність повністю – ану як начальству не сподобаються такі «вольності»?

– Рушницю Мосіна в руках тримав? – суворо питав кремезний вояк, тим часом дописуючи оте «укр».

Юрій не тримав у руках ніякої зброї – ні рушниць, ні пістолетів. Хіба сокиру, та чи ж це зброя?

– Ні, – мовив коротко.

Ця звістка вибила прапорщика з колії. Він довго дивився у запис, переводив погляд на Покоса і, ймовірно, шкодував, що запитав про навички володіння зброєю вже після того, як зробив із цього хлопчини добровольця, внісши до журналу дані.

– От же ж, – помахав скрушно важкою головою й зиркнув з-за плеча туди, де стояли півколом старші офіцери. Тоді підкрутив вуса й сплюнув убік. – Нічо, солдат, навчимо тебе за півдня! То діло нехитре – знай стріляй собі. Це ж не дівку обхажувать, – засміявся й підморгнув Покосові.

Від гурту офіцерів відділився один та попрямував до столика, за яким допитував у Покоса про його біографію прапорщик. Зайшовши зі спини вусатому прапорщику, мовив різко:

– Прапорщик Козиренко!

Козиренко різко встав, аж заскрипів стілець, одійшов на крок, даючи місце штабс-капітану з тонкими вусиками. Юрко стояв перед офіцером навитяжку і скоса спостерігав за ним. «Десь я його бачив», – згадував, де раніше міг бачити штабс-капітана.

– У-к-р, – штабс-капітан сів за стіл і читав, що там написав Козиренко. – Покос, значить. Гарне прізвище. Надумав, значить, до Африки гайнути? Романтично тобі все це здається, хлопче… – Штабс-капітан витяг з нагрудної кишені папіросу. – Вільний, – кинув наостанок і подивився на прапорщика.

– Давай наступному місце! – пояснив Козиренко й легенько підштовхнув Юрка у спину.

«Це ж він! – Юрко не міг зрушити з місця. – Отой, на якого так дивилась дівчина». Юрій одійшов на ногах, що не гнулись. Став подалі, аж під парканом, і свердлив штабс-капітана поглядом. Робив крок вперед, щось собі бубонів, кусав мало не до крові губи й відходив на попереднє місце.

– Що? – смикав Юрка за піджак юнак, який погрожував дістатись Африки пішки. – Не дали добро? – У його погляді світилась надія. Читалось у ньому: «Не один я не підлягаю добровільній мобілізації, а й цей здоров’як».

– Не дали, – збрехав Покос для того, аби хлопчині відлягло від серця і він міг спокійно податись додому з відчуттям виконаного обов’язку.

Залишившись наодинці, продовжував боротьбу із внутрішнім Я, котре гнало підійти до офіцера, який займався у цей час іншим волонтером і прямо запитати оце зараз, не відкладаючи. Запитати, як звати ту чудову панночку, яка такими закоханими очима дивилась на нього. Ніби від того, що він дізнається оце зараз, у цю мить, її ім’я, зміниться його життя, в тому житті з’явиться якийсь вищий сенс. «Юрко, не будь дурним», – спинив себе від емоційного сплеску й відійшов подалі від штабс-капітана, аби не випробовувати долю.