Читать книгу Загублений між війнами - Наталка Доляк - Страница 16

На підтримку бурам різними шляхами кинулись кадрові військові, інструктори, нелегальні розвідники, а то й просто шукачі удачі. Одні записувались у добровольці, інші діставались Африки власним коштом. Із земель Російської імперії, а особливо з Кавказу та Кубані, на допомогу африканським мешканцям двох бунтівних республік вирушала публіка дуже неоднорідна. Більшість із них дізнавалась про війну, черпаючи інформацію з журналів «Навколо світу», «Природа й люди» та «Нива», на обкладинках яких були зображені добродушні бородані в крислатих капелюхах та з рушницями в руках. У статтях бурів часто називали африканськими козаками або, іронічно, білими дикунами. Не оминали нагоди нагадати про багаті на корисні копалини землі, за які, власне, й точилась боротьба. Численні обивателі на вулицях губернських міст із неймовірною швидкістю розбирали останні випуски популярних газет «Донська мова», «Новий час», «Тифліський вісник». Перегортаючи поспіхом сторінки, жадібно ковтали вісті про пекло боїв під Ледисмітом, Кімберлі, Пітермарицбургом. Портрети відважних бурів та їхніх героїчних генералів та полководців, вирізані з цупких журнальних шпальт, прикрашали передні кутки в козачих куренях, українських хатках, сибірських повітових містечках та кавказьких аулах.

Друга англо-бурська війна почалась з того, що польовий командир, п’ятдесятидворічний Якобус Геркулаас Де Ла Рей, перетнувши кордон Оранжевої республіки, здійснив потужну атаку на броньований потяг англійців. Той потяг простував під британським прапором із міста Кімберлі, що у Капській колонії, на північ до міста Мафекінга. Поблизу Краайпана броньовик зазнав аварії. Та британці не збиралися здаватись бурам. Розпочався запеклий бій, який точився близько п’яти годин, після чого англійці вимушені були здатись. Відтоді Де ла Рея називали не інакше як Лев Заходу. Цей відважний воїн здобув неабияку популярність і любов не лише серед своїх земляків. Слава про нього поширилась і на інші континенти, обростала казковими, далекими від правди подробицями, які дуже подобались юним панянкам. Панянки вичитували романтичні нісенітниці про те, що генерал шукає собі дружину, й уявляли себе на вакантному місті. Насправді у генерала була родина й він, бідолашний, і гадки не мав, що про нього пишуть російські газети. Саме його портрети в переважній більшості були розміщені на шпальтах газет і журналів. Чоловіки – брати, наречені, батьки панянок, які мріяли стати дружиною бурського генерала, – не могли второпати, як можна серйозно закохатись у того, хто зображений був на портретах. Звичайний собі дід – з великою лисиною й лопатоподібною кучерявою бородою, яких хоч гать гати по всій Російській імперії. Але перемоги Де ла Рея робили його привабливим в очах жінок. Вони зітхали млосно й, притискаючи до грудей зображення видатного бура, обціловували те зображення аж до болю в губах.

Піддані Російської імперії уважно стежили за кожним кроком, що відбувався на арені воєнних дій, – читали пресу в катастрофічних об’ємах та переповідали одне одному останні новини в іще більших кількостях, змальовуючи війну у згущених фарбах. Допоки новини доходили на Європейський континент, обростали чималою кількістю міфів. Ті міфи творили пліткарі, журналісти, а також письменники-одноденки. Ті письменники, відчувши попит на літературу про бурську війну, нашвидкуруч строчили невеличкі книжечки-буклети з оповіданнями на африканську тематику. У тих буклетах панночки на виданні знаходили поживу для своїх трепетних сердець. Зі сторінок книжечок до них звертались безстрашні вояки – вщент зарослі бородами та вусами й до біса гарні. У кожного такого борця обов’язково була дама серця, заради котрої, власне, й бився не на життя, а на смерть бур. Вояки заради своїх коханих, наділених ідеальними наборами чеснот, отримували перемоги на всіх африканських фронтах і як трофеї везли з тих фронтів окрім орденів, медалей, вищих армійських чинів іще й золоті прикраси і діаманти. Ті низькосортні повісті щедро були напхані такими дійовими особами, як загублені чи викрадені в ранньому дитинстві сини й дочки, багаті, князівського роду, батьки, викрадення скарбів, підступні раби, морські баталії, неймовірні уникнення смерті та інші, вкрай важливі для бульварного чтива речі.

Військові й цивільні, чоловіки й жінки, старі й діти шкільного віку мали у своїх домівках нещодавно куплені мапи. Лишень газети сповіщали про чергову битву, люди розкладали на обідніх столах карти і вдивлялись у географічні ландшафти, намагаючись віднайти на них згадувані міста, селища чи гірські хребти.

Юрій Покос також придбав невеличку мапу, яку можна було добре розгледіти лише з лупою. Заповзяті торгівці, відчувши попит, пропонували до подібних карт іще й зручні лупи з маленькими ручками. Подібну карту не потрібно було розкладати на спеціальному столі, а можна було вивчати її, поклавши на коліна. Юрій звірявся з газетною публікацією і, вдивляючись у мапу, малював на ній червоним олівцем шляхи наступів, обводив жирними колами міста, біля яких точились бої, і уявляв собі ті поля, затягнені густим сірим димом, щедро здобрені кров’ю захисників та нападників, чув крики й стогін. І від усього цього йому стискалося серце. Але не від страху, а через відчуття, що ось уже скоро і він стане частиною тих подій.

Загальна ейфорія передавалась, як інфекція, й не оминала ні бідних ні багатих. Передавалась представникам різних санів: чиновникам, які хотіли вирватись із замкнутих кіл одноманітних справ; робітникам, яким було все одно, де витрачати своє життя – на шахтах чи на війнах, головне – грошенят заробити на утримання родин; дворянам, які шукали методів уславити родові імена. Шукали можливості потрапити у Південну Африку збанкрутілі торговці, відчайдушні ремісники, розжалувані священнослужителі, вчителі, газетярі, конюхи.

Із однаковим завзяттям планували податись за тисячі кілометрів від рідних домівок у далекий та спекотний Трансвааль як переконані патріоти імперії, так і легковажні авантюристи, як герої, так і злодії. Непогана нагода чужим коштом потрапити на землю, багату на золото та діаманти.

– Там знайшли золото ще з десяток років тому, – шепотів уночі котрийсь флібустьєр із числа волонтерів, яких готували у п’ятнадцятому тифліському полку. Розповідав, накриваючись голову ковдрою, аби не розбудити тих, хто спочивав у казармі. – Чого, ти думаєш, та скам’яніла земля так до себе вабить англійців? Чи ж вони дурні? Англійці? Е, брат, британець не дурний і ніколи таким не був, – чувся переривчастий тихий сміх. Той, хто сміявся, вважав себе найрозумнішим, бо ж впевнений був – повернеться з Африки страшенно багатим, із повними кишенями отого золота, цілі пласти котрого знайшли нещодавно на Чорному континенті.

– Англійці вже давно підбирались до африканського золота, – чувся гучний голос того, хто слухав. – Ти спав би, Абрамов.

– Тихо! – шепіт Абрамова нісся казармою, як пориви вітру, – то гучнішав, то стихав. – І звідкіля ти, Куля, все знаєш? Це я маю розповідати, а ти слухай.

– Та ну тебе, ні вдень ні вночі од тебе спокою нема, – не бажав далі слухати Куля, він же Федір Кулятинський, іще один волонтер.

Федір Кулятинський, тридцятирічний історик, який закінчив свого часу Київський університет імені Святого Володимира й п’ять років віддав науково-дослідницькій роботі. Історичні розвідки закинули Федора на Кавказ.

– Треба їхати, – переконував себе щодо африканської, як він називав, експедиції і йшов записуватись до волонтерського війська. А до того проштудіював історію країн, у яких мав би опинитись незабаром.

Куля відвернувся від майбутнього шукача золота на інший бік. Чи то словесна перепалка, чи скрип пружин розбудили сусіда ліворуч – Укра.

– Все одно не заснемо, – казав і готувався слухати Кулю, котрий знав про Південну Африку набагато більше, ніж офіцер, який щодня намагався щось розповісти про її історію та сьогодення. – Розкажіть щось про бурів. Хто вони, що вони, білі люди, роблять на Чорному континенті.

– Бури мешкали в Африці споконвіку… тобто з сімнадцятого століття. У ті далекі часи до південного краю загадкового континенту дісталось чимало мовчазних та суворих, голодних, обірваних та знесилених колоністів з Голландії, – заклавши руки за голову, описував Куля.

Мореплавцям вдалось подолати немилосердний океан, і вони менш за все хотіли ще раз вирушати у якісь мандри світами. Голландці знали наперед: яким би не виявилось узбережжя – придатним чи ні для життя, – вони лишаться тут. Якщо земля буде благодатною – подякують Господу, якщо ні – оброблять її і вона стане благодатною як не для них, то для їхніх дітей чи онуків. Треба знати, що голландських мандрівників погнала на незвідані далекі землі не стільки цікавість чи тяга до пригод, як занадто важке життя в Європі. Колоністи зі своїми дружинами, дітьми, нареченими, старими батьками шукали свого раю, і вони його знайшли, висадившись якось на південному узбережжі Африки. Ці європейці з генетичною любов’ю до сільського господарства, до роботи на землі як ніхто інший вписались у тутешню атмосферу й тихо собі зажили, обробляючи поля та вирощуючи худобу. На краю світу, подалі від проблем, від суєти та жадібності, яка роздирала старий світ, будували новий. Потихеньку, з Божою поміччю розорали поля від краю й до краю, завели корів, волів, коней, побудували будинки, звели міста. У перервах між цією мирною роботою займались тим, що жорстоко розправлялись із, як їм здавалось, нахабними та безпідставно войовничими племенами місцевих кафрів – чорних хазяїв Африки. Дивувались непокорі й небажанню темношкірих жити за їхніми, бурськими законами. Ніби й не мешкали у Південній Африці люди до того часу, як колоністи зійшли зі своїх кораблів. Голландці усе ніяк не могли второпати: як можна було вважати кафра подібним до білої людини? Відтак не бачили у поневоленні корінних мешканців нічого незаконного, навпаки, відчували свою месіанську роль.

– Кафри не вміють орати землю, не навчені на ній господарювати, – переконували одні.

– Кафри не вміють випасати худобу, не вміють вигідно торгувати, – доводили інші.

– Кафри вміють бути рабами, ну, як цим не скористатись? Хто їх ще годуватиме, окрім нас? – підводили риску.

Відтак колоністи законодавчо утвердили себе за корінне населення і стали називатись бурами, що означає «селяни», або «фермери», або «люди землі».

З часом до перших поселенців почав активно підтягуватися позбавлений власних угідь народ із європейських країн – з Данії, Німеччини, Бельгії. Врешті-решт бури, або, як їх іще називали, африканери зайняли величезну територію, весь африканський південь. І назвали цю територію Капською колонією.

Колоністи вели звичайний спосіб життя – займались фермерством, засівали поля, випасали худобу, ростили дітей. Ці суворі селяни не хотіли ніяких воєн… хіба що вряди-годи поневолити якесь невеличке плем’я зулусів чи бушменів, або дати достойну відсіч чорношкірим нападникам, які гуртувались у загони й нападали на бурські ферми. Якщо з африканцями голландці давали раду за допомогою зброї, то з європейцями повинні були домовлятись у дипломатичний спосіб. Весь час мусили поступатись імперіалістичним зазіханням могутньої Англії. Наприкінці сімнадцятого століття бури вимушені були зірватись із насиджених місцин, бо ж Англія оголосила Капську колонію своєю територією, та податись шукати нових земель для себе.

– Ти ба які! – перебивав розповідь Кулі нестримний Абрамов. – Все-все, мовчу, – давав товаришам, які шикали на нього, змогу дослухати до кінця.

– Завантаживши свій крам у величезні фургони, вони рушили на північ. – Кулятинському не заважали зауваги Абрамова.

Шлях був довгим і складним: незвідані краї, незнайома природа, невідомі тварини. Ворожі племена були не в захваті від появи бурів на їхніх територіях. Потрібно було за допомогою зброї розчищати собі дорогу. На заваді ставали не лише люди, а й природа. Пробирались вигнанці через нескінченні скелясті хребти та небезпечні гірські стремнини. У криті високим шатром вози запрягали дві, а то й чотири пари витривалих волів. Усередині робили зі шкір настили, на яких спали жінки та діти. Перед довжелезною колоною фургонів по боках вартували вершники, озброєні на випадок непередбачених небезпек. Колони пересувались повільно, але уперто йшли до поставленої мети. А метою було одне – знайти собі нову домівку, таку, аби ні англійці, ні інші колоністи не забажали знову відібрати її.

– Прямо як Мойсей у пустелі. І що ж вони там їли, у тій далекій дорозі? – не міг втримати у собі власних думок Абрамов. Сказавши, прикладав до рота палець і замовкав.

– Бувало, бурський народ зупинявся. Не на день і не на тиждень – на кілька місяців. Розбивали серед поля намети, влаштовували щось на кшталт тимчасового селища. Спинялись для того, щоб зорати поля, посіяти зерно, зібрати врожай, а запасшись провізією, йти далі. Бури йшли декількома колонами та різними маршрутами. В історію бурів ці походи увійшли під назвою Великий трек, або Велике переселення. Воно вважається героїчною акцією, яка поклала початок бурській, африканерській нації. Африканські племена, на чиї землі переселились бури, до цього часу вважають трек простою розбійницькою навалою, актом інтервенції.

– Як все неоднозначно, – прошепотів Юрій і далі слухав крізь сон, який навалився на нього, як бур на зулуса.

Інші слухали мало не до ранку.

Мандрували, як кочівники, чи не п’ять років, допоки оселились за рікою Вааль і там заклали державу Трансвааль, хто ж не перейшов ріку й залишився з іншого її боку, стали іменуватись Оранжевою республікою. Англійцям після того офіційно відійшло південне узбережжя, а бури з нуля почали обробляти доволі благодатні і щедрі землі.

– Укре, виявляється, за вісімнадцять років до початку теперішньої війни між бурами й англійцями вже був конфлікт, котрий прирівнювався до війни. – переповідав Покосові солдат Абрамов після безсонної ночі. – Щоправда, тоді все завершилось за якихось три місяці поразкою англійців й визнанням незалежності Трансваалю. Вірніше, ця поразка була скоріше відтермінуванням, аби Англія встигла підтягнути до Африки війська. – Абрамов поспішав виговоритись, поки солдати заправляли ліжка. – Конфлікт виник через те, що на кордоні Оранжевої республіки в Кімберлі було виявлено алмази і майже в той самий час в Трансваалі під Йоганнесбургом – золото. І те й інше – найбагатші родовища в світі. Ось тоді до бурів на гостину рвонуло чи не півсвіту, а попереду – стара добра Англія.

Абрамов продовжував переслідувати Покоса. Форкав водою, умиваючись, та торохкотів:

– Гості копали хто де урвав, тишком вбивали одне одного на тих копальнях, згорали від лихоманки, вплутували у свої оборудки мирних бурів. Саме тоді під соусом запровадження законності й почався справжній грабіж серед білого дня, який політики називають гарним словом «анексія». Англія почала відкушувати в бурів їхні землі – великими й найсмачнішими шматками. Кімберлі в один момент відійшов під англійське крило, згодом англійці оголосили всю територію Трансваалю своєю власністю. Майже двадцять років весь світ спостерігав за тим, коли ж Англія стане право наступницею найбагатших покладів. І ось дочекались… широкомасштабної війни.

– Все? – запитав Юрій, якому невисокий кучерявий Абрамов усе це розповідав.

– Ніби все, – мовив, глибоко чи то видихнувши, чи зітхнувши.

– Скоро все побачимо самі, – нарешті зміг і собі умитись рядовий Покос, до якого вперто причепилось прізвисько Укр.

Із самого ранку Юрій з товаришами стріляв на плацу. На мить відволікшись від цього заняття, звернув увагу на браму. Побачив, як крізь настіж відчинені ворота (небувала штука) на територію полку заходять одна за одною жінки. Кинувши оком на їхню уніформу, Покос почув, як у шаленому танку застрибало серце.

– Цільсь! – почув й після наступної команди натиснув на гашетку.

Чергова куля прошила молоко.

– Оце на! – пробасив прапорщик, який став Юрію чи не за батька у полку. – У тебе ж, хлопче, око, як у монгола.

– У монголів очі вузькі, а у мене о, – Юрій зробив свої витрішкуваті очі ще більш опуклими.

– Та я ж не про те. Я про влучність. Монголи – найкращі стрілки. Та куди ти усе дивишся? – незадоволено запитав. – Мішені в іншому боці, – запримітив, куди скеровує погляд Юрій, і засміявся. – Дівок побачив? Тю, так вони ж страшні всі, як не знати хто. Старі для тебе. Це воно так здалеку здається, що то дєви юні. – І знову сміх. – Хіба одна є… але вона не вільна, так би мовити. Вона нашого штабс-капітана пасія.

– А як звати? – взявся за своє Юрій.

І далось же йому те ім’я!

– Та як звати? Ларисою кличуть. А по батюшці, здається, Олексіївна.

– Лариса… – зачаровано посмакував благозвучним іменем Юрій. – Дійсно Лариса. Так-так, це вона.

– Ану відставити лірику. Цільсь! – перейшов від батьківського до начальницького тону Іван Козиренко. – А прізвище її Обиз, – доклав пошепки і примружив око, вдивляючись у далеку мішень.

– Обиз? – запитав Юрій, тамуючи тремтіння рук, у яких тримав гвинтівку.

– Грузинка по батькові, а по матері наша. Та кажуть, що й у батька в роду були українці. Бо ж Обиз – то і є грузин по-малоруськи, у моєму рідному селі усіх кавказців обизами кличуть.

– Олексій – це грузинське ім’я? – навіщось довідувався Юрій.

– Взагалі він був Аліко, то на наш манєр Олексій.