Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 65

(1304). Після від'їзду Карла додому життя у Флоренції точилося досить тихо-мирно. Тільки месер Корсо не знаходив собі місця, бо йому здавалося, що він не на тому стані, як йому належить: панували тоді пополани і, на його думку, республікою заправляли ті, хто значно поступався йому. Весь у полоні таких почуттів, він надумав заличкувати пристойним приводом негожість своїх душевних поривань. Він паплюжив громадян, які відали міською скарбницею, оскаржуючи їх у триньканні громадських коштів і вимагаючи виводити їх на чисту воду й карати. Ці оскарження підтримували ті, хто жив такими самими нечестивими прагненнями, а також сила-силенна інших, які з темноти своєї вірили, що месером Корсо двигає любов до батьківщини. Проте паплюжені месером Корсо городяни, користуючись підтримкою народу, всіляко боронилися. Чвари зайшли так далеко, що люди, перепробувавши всі законні заходи, вирішили взятися до зброї. На одному боці стояв месер Корсо з месером Лоттьєрі, єпископом Флорентійським, багатьма грандами й деякими пополанами, на другому засідателі Синьйорії і більша частина людності, отож у цілому місті раз у раз спалахували сутички. Побачивши, яка небезпека загрожує їм, синьйори послали за виручкою до луккезців, і от усі луккезці поквапилися до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню прийшло втихомирення, колотнеча ущухла, народ зберіг свої закони і свободу, але розправлятися з заводіями не став. До відома папи дійшло про флорентійські розрухи, і, щоб покласти їм край, він послав туди своїм легатом месера Нікколо да Прато. Муж, добре відомий своїм високим становищем, освіченістю й людяністю, він одразу ж завоював таку довіру, що легко добився у місті права запровадити свій державний лад. Бувши гібеллінського коліна, він прагнув того, щоб повернути на батьківщину банітів. Але насамперед він спробував здобути прихильність людності й з цією метою відновив колишнє посполите рушення, яке підсилило неабияк пополанів і послабило грандів. Коли легатові здалося, що народові вже догодили, він поклав собі домогтися повернення банітів. Він брався на всякі способи, але нічого не виходило, і нарешті зверхники почали ставитися до нього з такою підозрою, що він із серцем облишив Флоренцію і повернувся до верховного понтифіка. А Флоренція так і залишилася роздерта чварами та ще й під інтердиктом. Місто шарпала не тільки ця незгода, а й ворожнеча між пополанами і грандами, гібеллінами і гвельфами, білими і чорними. Все місто було при зброї і стало ареною сутичок, оскільки від'їзд легата припав не до шмиги всім, хто прагнув повернення вигнанців. Перші завели сварку Медічі і Джуньї, які грали в одну дудку з легатом і вимагали повернення заколотників. Отже, бійки точилися майже в усіх куточках Флоренції. Ці напасті підсилила ще й пожежа. Спершу загорілося біля Орто Сан Мікеле, в домі Абаті, потім вогонь перекинувся в будинки Капонсаккі, які згоріли дотла разом з будинками Маччі, Ам'єрі, Тоскі, Чіпріяні, Ламберті, Кавальканті і всім Новим ринком. Потім полум'я шугонуло до брами Санта Марія, яка теж згоріла дощенту, і, повернувши до Старого мосту, пожерло оселі Герардіні, Пульчі, Амідеї та Лукардезі і ще стільки інших, що згорілих будов нараховувалося понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж було те, що вони виникли випадково під час якоїсь сутички. Але дехто запевняв, що підпал зробив Нері Абаті, пріор Сан П'єро Скераджо, людина свавільна й зловорожа; бачачи, що люди повністю захопилися чубаниною, він, мовляв, надумав спроворити таку каверзу, якій люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть зарадити. А щоб йому легше повелося, він підпалив житло своїх родичів, де його схопити за руку ніхто б не здогадався. Так року 1304 в місяці липні Флоренція узялася вся вогнем. Серед усього цього неладу лише месер Корсо Донаті не ставав до зброї, бо вважав, що так йому буде куди легше стати посередником між обома партіями, коли, навоювавшись досхочу, вони захочуть укласти мир. Вони й справді припинили побоїще, але радше вситившись учиненим злом, ніж прагнучи миру й згоди. Завершилося це все тим, що ворохобників так і не вернули, а їхні партійні прихильники послабшали від цих збройних змагань.