Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 72

Розгардіяш, виниклий у Флоренції, коли ворохобники підійшли до рогаток, засвідчив, що народним компаніям одного командира було недостатньо. Тим-то ухвалено, що надалі кожен загін вестимуть три-чотири ватажки, що кожен хорунжий матиме двоє-троє підлеглих, так званих пенноньєрів, і все для того, щоб у тому разі, коли вистачатиме не цілої компанії, а тільки частини її, ця частина могла виступити під орудою свого начальника. Далі сталося те, що звичайно буває в усіх республіках, коли нові обставини касують давні настанови і натомість запроваджують інші. Перше Синьйорія оновлювалася вряди-годи, нині ж синьйори та їхні колеги, свідомі своєї міці, поламали цей лад, узявши на себе право визначати, хто в ній засідатиме в наступні сорок місяців. Імена цих нових засідателів кидалися в торбу і кожних два місяці витягалися звідти. Але ще до того, як минали сорок місяців, оскільки багато хто з громадян боявся, що їхні імена до торби не потрапили, доводилося додавати нові імена. Звідси пішов звичай загодя опускати в урну всіх магістратів як у самому місті, так і поза ним задовго до того, як завершаться повноваження давніх, і таким робом імена нових магістратів були вже відомі тоді, коли справували врядування їхні попередники. Така виборча процедура потім дістала назву виборів за жеребкуванням. Оскільки вдавалися до такого жеребкування кожних три роки, а то й через п'ять, здавалося, що в такий спосіб місто позбавляється зайвих хвилювань і усувається всякий привід для колотнечі, неминучої з виборами кожного магістрата через велику кількість претендентів. Не знайшовши нічого ліпшого, зупинилися саме на такому порядку обрання, але при цьому якось проочили ті істотні хиби, які крилися в цій не дуже великій перевазі.