Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 83

Убезпечивши себе зовні, флорентійці взялися за справи внутрішні. По деяких суперечках між грандами та пополанами ухвалено, що гранди здобувають у Синьйорії третину всіх місць, а в інших установах половину. Місто, як ми вже показували, було поділено на шість частин, і тому обиралося всього шестеро синьйорів, по одному від кожної сестьєри. Щоправда, коли цього вимагали обставини, бувало дванадцятеро, а то й тринадцятеро синьйорів, але потім завжди поверталися до шістьох. Нині ухвалено реформувати владу, адже поділ міста на шість частин був невдалий, а потім в інтересах грандів треба було розширити їхнє представництво у Синьйорії. Місто поділили на картьєри, і кожна з них мала трьох синьйорів. Посаду хорунжого правосуддя і хорунжого народних компаній не чіпали, але замість дванадцяти Добрих мужів вирішили обрати вісьмох радників, по четверо від кожного з двох станів. За такого урядування місто могло б жити тихо-мирно, якби нобілі поводилися в громадському житті скромніше, але вони трималися зовсім не так. Як приватні громадяни, вони не визнавали рівності, а бувши магістратами, проявляли сваволю і щодня показували всім своє нахабство й бундючність. Така їхня поведінка обурювала посполитий люд, який нарікав, що, скинувши одного тирана, породили цілу тисячу. Пихатість з одного боку, обурення з другого посилилися до того, що пополанські привідці поскаржилися єпископові на безчільність грандів і на зневагу їх до народу. Вони умовили духівника виступити посередником і умовити грандів, щоб вони засідали тільки в магістратурах, а урядувати в Синьйорії дали змогу самим пополанам. Єпископ на вдачу був людиною доброю, але він легко прихилявся то до тих, то до тих. Ось чому спершу на вимогу своїх друзів він тягнув руку за дуком Афінським, а потім, послухавшись інших радників, приєднався до змови проти нього. За останньої державної реформи він підтримував грандів, проте нині, піддавшись доказам пополанів, вважав, що треба захищати народ. Думаючи, що й інші такі самі хиткі, як він, єпископ вирішив, що легко зарадить справі. Він скликав раду Чотирнадцяти, тоді ще владну, і найпереконливішими словами, які тільки міг знайти, намагався умовити їх передати всі повноваження в Синьйорії народові, обіцяючи, що тільки так запанує у місті мир, інакше всіх жде руїна і безголов'я. Цей виступ розлютив знать, а месер Рідольфо деї Барді гостро засудив духівника, взиваючи його дворушником, дорікаючи за легковажну підтримку дука і нагадавши, що він при вигнанні останнього поводився як запроданець. А насамкінець месер Рідольфо заявив, що місця в Синьйорії, завойовані грандами в бою, вони ладні відстоювати до останнього подиху. Від єпископа він зі своїми приятелями пішов розсатанілий і одразу ж попередив своїх рідних та інші нобільські родини про те, яка небезпека на них чигає. Тоді пополанські проводирі заявили про свої вимоги привселюдно. Поки гранди збиралися в обороні своїх синьйорів, народ вирішив, що чекати, поки ті виступлять, не слід, і, озброївшись і з криками, що грандам у Синьйорію зась, посунув до палацу. Галас і розрух зчинилися неймовірні. Синьйори побачили, що їх кинуто напризволяще, бо нобілі, узрівши, що до зброї став увесь народ, озброюватися не зважилися і залишилися сидіти вдома. Пополанські представники силкувалися втихомирити народ, запевняючи, що їхні побратими нобілі люди скромні й добромисні, але їм не повелося, і вони вирішили дати нобільським синьйорам змогу розійтися безпечно по домівках, куди тих і повідводили, правда, насилу живих і здорових. Коли гранди пішли з палацу, чотирьох радників з їхнього числа теж позбавили повноважень і ухвалили довести кількість пополанів у Синьйорії до дванадцяти. Потім ті восьмеро синьйорів, які залишилися в палаці, поставили хорунжого справедливості, а Раду реформували так, що тепер вона була під зверхністю посполитого люду.