Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 80

Наділений тепер усією повнотою влади, дук, щоб усунути від урядування тих, хто завжди відстоював свободу, заборонив синьйорам збиратися в палаці й надав їм приватний особняк; він забрав корогви у хорунжих народних компаній, скасував Постанови справедливості, передбачені проти грандів, повипускав в'язнів, повернув вигнанців дому Барді та Фрескобальді і заборонив усім носити зброю. Аби ліпше відбиватися від внутрішніх ворогів, він примирився з зовнішніми, при чому вельми задобрив аретинців та всіх інших підданців Флоренції, уклав мир з пізанцями, хоча його закликали як володаря вести з ними війну, ліквідував зобов'язання, видані купцям, які позичили республіці гроші на ведення луккської війни, збільшив колишні податки і запровадив нові, позбавив синьйорів усякої влади. За ректорів у нього стали месер Бальйоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які вкупі з месером Череттьєрі Вісдоміні й були його радниками. Він брав з громадян великі побори, суд чинив неправий, а суворість звичаїв і людяність, які він удавав, перевелися на пиху й жорстокість. Отож багато хто з грандів і пополанської шляхти опинилися під загрозою грошової пені, смерті та всілякого гніту. А щоб поза містом його врядування було не краще, ніж усередині, він поставив для коптадо шість ректорів, які гнобили й грабували селян. Гранди були в нього під підозрою, хоча майже всі тягли за ним руку, і він вернув багатьох банітів. Він не міг повірити, щоб шляхетні душі, які нерідкі серед шляхти, були вдоволені його зверхністю. Тому він загравав із плебсом, сподіваючись з його поміччю і на вістрі чужих списів підтримувати тиранію. Коли настав травень, місяць, який у народі святкують усякими урочистостями, він звелів набрати з плебсу і дрібного люду збройні компанії, яким дав гучні назви, роздав корогви й гроші. З них одні урочисто крокували по місту, а інші вітали їх з великою помпою. Всюди пішла чутка про піднесення дука, до нього потяглися французи, а він роздавав їм посади як тим, на кого міг цілком покластися. Отож незабаром Флоренція не тільки стала вотчиною французів, але й почала навіть переймати їхні звичаї і строї, оскільки і чоловіки, і жінки, занедбавши свої порядки, робили все по-французьки без усякого сорому. Та найбільше обурював ґвалт, який він та його клеврети безчільно дозволяли собі щодо жінок. Ось так і жили флорентійці, обурено спостерігаючи, як підупадає велич їхньої держави, як розхитується лад, як переводиться закон, псуються звичаї, топчеться всяка пристойність. Ті, хто ніколи не бачив пишноти царських атрибутів, не могли без уболівання спостерігати, як по місту парадує дук, оточений пішим і кінним почтом. А для того щоб їх пік іще більший сором, вони мусили бити поклони тому, кого найбільше ненавиділи. До цього ще долучався страх, породжений частими стратами й постійними поборами, які шарпали і плюндрували місто. Обурення і страх люду були добре відомі дуку, і сам він теж боявся, а проте вдавав, що вірить у народну любов до нього. Як на те, Маттео Мороццо, чи то щоб доскочити його ласки, а чи щоб відвернути від себе біду, доніс про змову, яку вчиняли проти нього рід Медічі та ще дехто з громадян. Одначе дук не тільки не почав слідства в цій справі, а натомість стратив ганебною смертю викажчика. Ця страта відбила в усіх, хто ладен був попереджати його про загрозу, всяке бажання робити це і віддала його на ласку тих, хто домагався його погибелі. Він велів відрізати язика Бертоне Чіні за те, що той привселюдно обурювався його поборами; замордований цією операцією, Бертоне помер (1343). Народний гнів і ненависть до дука виросли ще більше, оскільки громадяни, привчені і робити, і говорити вільно геть усе, що хотіли, не могли стерпіти, щоб їм зв'язували руки й затикали рота. Обурення й ненависть дійшли до того, що не лише флорентійці, які хоч і не зуміли зберегти свободи, не терпіли рабство, але навіть найупослідженіший люд запалав би бажанням відвоювати волю. І от сила-силенна громадян усякого стану вирішила або накласти головою, або визволитися. Громадяни з трьох сторін, трьох станів – гранди, пополани та ремісники – вчинили три змови. Їхня спільна ненависть до дука мала ще й свої особливі причини: так, нобілі обурювалися тим, що до влади їх так і не допущено, пополани тим, що вони її позбулися, а ремісники – утратою заробітку. Архієпископом Флорентійським був Аньйоло Аччаюолі, який спершу підносив у своїх казаннях дукові подвиги і цим прихилив на його бік людність. Та коли він побачив дука самодержцем і спізнав на собі його тиранію, то вирішив, що той зрадив батьківщину, і, аби свій гріх спокутувати, поклав собі, що рука, яка завдала рану, повинна й зцілити її. Тим-то він очолив першу й найдужчу змову, в якій брали участь також Барді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці й Манчіні. Другу очолювали месери Манно і Корсо Донаті, а з ними заодно Пацці, Кавіччулі, Черкі та Альбіцці. На чолі третьої сили стояли Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї та Альдобрандіні. Останні замислили спершу вбити дука в домі Альбіцці, куди, як вони гадали, він прийде на храм Святого Іоанна спостерігати за перегонами. Проте там він не появився, і задум цей провалився. Затіяли вони і напасти на нього під час прогулянки по мосту, але це було вельми важко, бо дук виїжджав завжди добре озброєний і в супроводі сильного конвою і до того ж завжди вирушав деінде, отож не знати було, де на нього чатувати. Підкидалася думка і про вбивство дука в Раді, але там навіть після його погибелі вони опинились би в руках його варти. Поки змовники виношували всі ці задуми, Антоніо Адімарі відкрив їхні плани декому зі своїх сієнських друзів з метою дістати від них підмогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове визволятися. Один з сієнців і собі повідомив про це месерові Франческо Брунеллескі, не з тим, щоб зробити донос, а тому, що вважав його учасником змови. І ось месер Франческо, чи то зі страху за свою шкуру, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе дукові, який звелів схопити Паголо дель Мадзеку й Сімоне да Монтерапполі. Ті повідали йому, хто такі змовники й скільки їх; дук ужахнувся, йому порадили не арештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони повтікають, вигнання позбавить його від зайвого галасу. Тоді дук викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, явився до дука і був затриманий. Месер Франческо Брунеллескі і месер Угуччоне Буондельмонті порадили дукові прочесати всі землі і всіх захоплених у полон повбивати, але цю пораду він відкинув, вважаючи, що проти такої ворожої сили загонів у нього не досить, і ухвалив іншу постанову, яка, якби її провести в життя, позбавляла б його від ворогів і зміцнила б його владу. Дук мав звичку викликати до себе громадян на свій вибір, щоб радитися з ними в державних справах, він склав список із трьохсот громадян і послав до них посланців нібито з викликом на раду: насправді він задумав, зібравши їх у себе, повбивати або кинути за ґрати і таким робом спекатися їх. Проте арешт Антоніо Адімарі і розпорядження про збір війська, що годі було втаїти, сполошили громадян, а надто змовників, і найодважніші іти до дука відмовилися. А що вони всі ознайомилися зі списком, то й узнали своїх однодумців і підохотили одне в одному рішучість краще загинути оружно, ніж дати себе погнати на різню, як те бидло. Отож-бо скоро всі три групи відкрилися одна одній, і ухвалено наступного дня, 26 липня 1343 року, викликати на Старому ринку розрухи, а потім озброїтися і закликати людність визволятися.