Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 11

У зашифрованому чатi повiдомляю Харона, що перший етап пройдено успішно і завтра на мене чекає аудієнція у креативного директора «Транс-Реаліті». Старий одразу починає наполягати на зустрічі – сьогодні. Оскільки мене ще штирить кислота, переконую його зустрітися завтра вранці. Наша зустріч має відбутися не в метро, а на квартирі. Харон пересилає мені адресу, за якою я маю прийти о десятій ранку наступного дня.

Відіспавшись і привівши себе до ладу, прибуваю за потрібною адресою. Доводиться пхатися в справжнісінькі нетрі, нанесені на карту міста сірим прямокутником, без поділу на квартали. Маятник історії знову хитнувся: місто, яке ще наприкінці минулого століття позбулося халуп безхатьків і так пишалося цим, знову обросло ними, немов лахміттям. Вузькі вулички тут розбігаються в різні боки абияк, то звиваючись між похмурих будинків-коробок, то перериваючись запаскудженими глухими кутами. Просто на землі злидарі варять рис у казанах, обробляють свинячі туші, купають своїх дітей у струменях гідрантів, курять пахощі перед вівтарями, збитими з уламків рекламних щитів, розгадують кросворди, розвалившись у гамаках, пересварюються одне з одним і дивляться нескінченний серіал «Примарна зірка», головну роль у якому виконує актор-акторка, що раз на рік змінює стать.

Завдяки навігатору знаходжу потрібну мені адресу і пірнаю в запльований під’їзд із запахом котячої сечі. Написи на стінах, у які краще не вчитуватися, зламаний ліфт. Спочатку сумніваюся, чи, бува, не сплутав будинок. Але потім згадую про пристрасть Харона до конспірації, і вибір такого місця для явочної квартири здається мені закономірним. Цілком у його стилі – ховатися, наче щур на смітнику. Нарешті знаходжу потрібні двері, що посмуговані ножем так, немов наркоману, який прийшов сюди, грубо відмовили в дозі. Дзвінок, звісно ж, не працює. Стукаю в двері, завваживши, що вони виготовлені з міцного металу, можливо, навіть куленепробивні. За кілька митей брязкають замки, і Харон впускає мене всередину.

– Заходь, Зете, я зараз. – Він зникає в темних надрах квартири.

Улаштувавшись у кріслі невизначеного кольору, оглядаю «апартаменти». Потерті мостини, які нещільно примикають одна до одної, похилена тумбочка, завалена стосами журналів і газет, із порцеляновим ковзанярем на вершині. Півдюжини потворних масок із пап’є-маше, пришпилених до вицвілих фотошпалер, зображують морські хвилі, що накочуються на берег мрії. Величезний кактус у діжці, що довго і болісно помирає, але відчайдушно чіпляється за життя всіма своїми колючками, які присипано пилом. Хитро вигадано. Навіть якщо хтось надмірно цікавий і зуміє проникнути до резиденції Харона крізь броньовані двері і заґратовані вікна, то, побачивши обстановку запустіння, занепаду і тихого відчаю, вдихнувши аромат прострочених ліків і несвіжого одягу, він, гидливо скривившись, одразу ж забереться геть.

Харон повертається з кухні, несучи в руках дві філіжанки з кавою. Я поглядом запитую: це можна пити чи теж для антуражу?

– Не турбуйся! – посміхається старий. – Кава-машина коштує дорожче, ніж ця халупа.

Роблю ковток із чашки з відбитою ручкою і погоджуюся – справді, кава чудова. Харон совається у своєму кріслі, йому явно кортить, щоб я почав свою розповідь.

– Ну як співбесіда? Вигляд у тебе не дуже. Тебе там що, катували?

Викладаю йому все про вчорашні випробування, про кислотний конверт, про картину з дивною інтерпретацією вершників Дюрера. І звісно, про симпозіум за участю богів і свою відчайдушну медитацію в фіналі. Старий нетерпляче киває головою з таким виглядом, ніби подібні історії йому доводиться чути щодня. Однак, почувши про кислоту, він раптом виявляє цікавість.

– Ти впевнений, що це був психоделік?

– А що ж іще?

Харон дістає телефон, щоб швидко надіслати комусь повідомлення, потім, із хвилину подумавши, промовляє:

– Взагалі це досить дивно – накачувати чимось претендента на посаду під час першого інтерв’ю. Тебе про щось запитували? Усе пам’ятаєш чітко?

– Це було не інтерв’ю. Ми перемовилися кількома фразами з асистентом. А потім він тицьнув мені цей конверт і здимів.

– Мені не до кінця зрозуміло, що ти такого зробив, що вони завважили, ніби тест пройдено? Сів у позу лотоса? Зазвичай від претендентів на посаду потрібно щось більше.

– Сам не розумію. Я просто робив те, що сказав мені Будда. Ну, принаймні так, як я його зрозумів…

– Ти маєш на увазі Будду, намальованого на стіні?

– Для мене це був абсолютно реальний Будда. Навіть зараз, коли кислота не діє, він здається мені справжнім.

– Гаразд. Головне, що ти успішно пройшов тест. Далі тобі призначено зустріч із головою їхнього креативного департаменту Паоло Рамбаном. Друга людина в компанії, після голови корпорації. Але, наскільки я зрозумів, він просто виконує те, що йому доручає Саул Ґааді – наша темна конячка, про яку майже нічого не відомо. Тобі вдалося щось про нього знайти?

Я ділюся небагатою інформацією, яку зумів зібрати. Ще вчора я закинув завдання своєму другу на ім’я Сумо, широкі зв’язки якого, крім іншого, охоплюють інфодилерів і хакерів. Зрозуміло, я не став повідомляти йому, чому цікавлюся Саулом. А він, звичайно ж, не ставив мені зайвих запитань.

Отже, засновник «Транс-Реаліті» з’явився на світ п’ятдесят шість років тому в Ірані. Походить із небагатої, але інтелігентної сім’ї: батько – банківський клерк, мати – шкільна вчителька. Одні джерела повідомляють, що Саул – перс, інші записують його в курди, а треті – у бербери. Хай там як, містера Ґааді можна з упевненістю назвати громадянином світу, оскільки він багато подорожує, володіє нерухомістю на різних континентах, а також вільно розмовляє кількома мовами: англійською, арабською, французькою, фарсі, малайською та івритом. Дружина Саула, француженка, померла від раку мозку дев’ятнадцять років тому, відтоді він не одружився, і про його особисте життя нічого не відомо. Його двадцятип’ятирічна дочка Катрін у корпорації з’являється рідко і на світських заходах інтерв’ю зазвичай не дає. Тож чи бере вона участь у справах «Транс-Реаліті», з’ясувати поки що не вдалося.

Окрім «Транс-Реаліті» та медійних бізнесів, Саулу Ґааді належать іще кілька компаній – досить екзотичних. Зокрема: гірськолижний курорт в Об’єднаних Арабських Еміратах, ферма з розведення метеликів у Малайзії і французький гумористичний журнал «Чаппі Клошар» (саме той, редакцію якого періодично підривають радикали). Також були дані про якісь дослідні центри, але про них нічого конкретного знайти не вдалося – інформація виявилася ретельно засекреченою.

Судячи з сумного виразу обличчя старого, я не повідомив йому нічого такого, чого б той не знав. Він ніколи не був щедрим на компліменти – навіть якщо виявиш винахідливість, навряд чи можеш розраховувати на схвалення. Тоді я дістаю свій головний козир – невелику довідку, яку Сумо скачав із сервера ні багато ні мало Інтерполу.

– Тепер я розповім дещо, про що звичайними каналами довідатися не так просто, – кажу я, влаштовуючись зручніше. – Інформація досить суперечлива, але щодо Ґааді та його корпорації звучить дуже інтригуюче. Тобі доводилося чути про суфіїв?

– Ісламські містики? До чого тут вони?

– Зараз поясню. Ключова ідея суфіїв – створення досконалої людини шляхом духовного розвитку, аскетизму та піднесення над мирською суєтою. Дехто вважає суфізм не так релігійною течією, як філософією або навіть наукою. Серед його прихильників були й релігійні фанатики, і люди майже світські – поет Омар Хаям, наприклад. Суфійські ордени існують і сьогодні, хоча їхні члени є мусульманами приблизно тією ж мірою, що і я.

– Хочеш сказати, Ґааді належить до одного з таких таємних товариств?

– Стверджувати це з упевненістю не можна. Однак відомо, що в юності, коли Ґааді ще жив на Близькому Сході, він був членом братства «Сини неба». Головна концепція філософії цього ордену – ідея виховання досконалої людини шляхом аскези, глибинного розуміння світу й алхімічних знань.

Харон дивиться на мене з подивом.

– Алхімія? То, по-твоєму, Ґааді – один із тих диваків, які намагаються створити золото з лайна? – спантеличено запитує Харон.

– Не так буквально. Після падіння Римської імперії саме арабські, зокрема перські, вчені стали головними хранителями античних праць з алхімії. Центром цієї філософії стали ідеї безсмертя. Для сьогоднішніх суфіїв алхімія – це скоріше система символів. Так ось, «Сини неба»… Відомо про них зовсім небагато. І більшість фахівців уважають, що ця організація розпалася щонайменше двадцять років тому. Однак цікаво те, як склалася доля людей, що перебували в цьому ордені. Президенти, міністри, прем’єр-міністри, очільники корпорацій – ось ким згодом стали майже всі ті хлопці, про причетність яких до братства відомо, – це величезна і впливова мережа. І не слід думати, ніби туди брали лише дітей емірів та олігархів. Скоріше навпаки: більшість тих, про кого йдеться, походили зі скромних родин – як-от і сам Саул Ґааді. Ми не знаємо, як він став одним із найбільших медіамагнатів у світі. Але якщо десь і є відповідь на це запитання, то, найвірогідніше, у братстві «Сини неба».

Харон так розхвилювався, що підвівся й почав походжати кімнатою. Ось тепер я був задоволений його реакцією. Дякую тобі, невідомий хакере мого друга Сумо!

– Орден може бути причетним і до нового проєкту Саула, – припускає Харон.

– Можливо.

– Цікаво, цікаво… – Він продовжує ходити, жмакаючи свою бороду. – Уся ця інформація про Саула Ґааді дещо прояснює. Під час зустрічі з креативним директором промацай, чи має він щось спільне з цими «Синами неба». Зрозуміло, не напряму. І взагалі, одразу повідомляй мені все, що тобі видасться незвичним. Схоже, там усе серйозніше, ніж я гадав.

У цей час йому телефонують. Відповівши на дзвінок, він виходить із кімнати. Чую, як він вовтузиться із дверними замками. Старий повертається в супроводі молодої азійки, національність якої я не зміг визначити. Вона була одягнена так, немов щойно повернулася зі зльоту байкерів. Ні слова не кажучи, дівчина кидає шкіряну куртку на диван і виймає з сумочки на поясі шприц і гумові рукавички. Здається, зараз я дізнаюся справжню причину терміновості цієї зустрічі.

– Лінн візьме у тебе кров на аналіз. Нам потрібно дізнатися, що в тебе ввели на співбесіді.

Я киваю, засукуючи рукав, а Харон іде від нас, щоб зварити ще кави. Поки моя кров наповнює шприц, роздивляюся «медсестру». Коротка стрижка, тонкі риси обличчя з акуратним прямим носом і високими вилицями, зосереджений погляд, світла шкіра, гострі груди, що прориваються крізь білу майку.

Якось я розумію, що скоро ми опинимося в одному ліжку. І вона, схоже, це теж знає.