Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 16

Щовiвторка – вечiр покеру. Точнiше, спочатку це була субота. Раніше ми з хлопцями збиралися щосуботи в іспанському ресторанчику з грайливою назвою PUTA, їли паелью, базікали й перекидалися в карти. Однак із часом із днів відпочинку вихідні перетворилися на можливості для бізнес-нетворкінгу, і для друзів удавалося жертвувати тільки звичайним буденним вечором.

Хлопці – це троє моїх друзів. Аксель, із яким ми живемо в одному хмарочосі, його молодший брат Тім і наш четвертий мушкетер, якому найкраще пасувала б роль Портоса – телепень Сі-Джей на прізвисько Сумо (про нього я вже згадував). На відміну від інших друзів, яких я завів уже після повернення із США, Сумо єдиний, кого я знаю зі свого вуличного дитинства. Через це бачити його в нашій компанії трохи дивно, адже Аксель працює управляючим модного бутика, а Тім – клубний промоутер.

Сумо ж віртуозно поєднує професії сутенера, дрібного афериста й продавця нелегальних товарів, здебільшого напівлегальних ґаджетів. Я дорожив Сумо, сам не знаю чому. Не тільки як корисним контактом, але і як людиною. Мабуть, він єдиний, кого я міг узагалі назвати своїм другом.

Щодо мене, то я в нашій компанії проходжу просто як кар’єрист – про моє гендлювання з Хароном не варто знати навіть близьким друзям. Хіба що Сумо може про щось здогадуватися, оскільки іноді допомагає мені з добуванням інформації.

У моєму блокноті накопичилося вже кілька десятків їхніх портретів. Бездоганно поголений гостроносий череп Акселя. Фізіономія Тіма, схожа на писок мопса, з приплюснутим носом і вічно піднятими вгору бровами. А також масивна пика Сумо з набряклими щоками, спадистим чолом і важким підборіддям.

Я обзавівся друзями «свого кола» спеціально, щоб не скидатися на соціопата. Потягу до спілкування я не відчував ніколи: надто мало спільного бачив між собою і людьми, які мене оточують. Усі вони намагалися якось виокремитися з натовпу. Я ж, навпаки, насолоджувався своєю безликістю, що давала мені можливість бути уважним спостерігачем. За кілька років, уже після возз’єднання з Хароном, ці друзі стали в нагоді. Перевіряльники з різних компаній і державних органів виявляли мене в оточенні оптимістичних бовдурів і записували до своїх звітів «стабільні відносини з невеликим колом друзів, соціально адаптований». Саме Сумо надавав моїй компанії реалізму, час від часу відволікаючи на себе увагу нишпорок. Особливо тих, які працювали на копів. Що мені й треба було: залишатися на видноті й бути невидимим – запорука успіху корпоративного шпигуна.

Отже, вечір покера щовівторка – ця традиція з’явилася в нас років зо три тому. Щоправда, дедалі частіше ми відкладали карти і розважалися грою у «вірю – не вірю». Правила прості: розповідаєш історію, яка сталася з тобою за останній тиждень – реальну чи уявну, – а інші намагаються вгадати, чи було це насправді. Хто вгадує рідше за інших, оплачує обід. Минулого разу цей привілей випав мені, але найчастіше розщедрюватися доводиться Тіму – надто вже він недовірливий.

Сьогодні першим свою історію нам розповідає Аксель. Усі його вигадки схожі одна на одну, немов епізоди серіалу. Стандартна локація – примірочна кабінка бутика, дійові особи – пустотливі дівулі. Цього разу йшлося про одну сексапільну панночку, яка припхалася на примірку зі свіжонафарбованими нігтями. Акселю, який у цей час вдало опинився в торговому залі, довелося зайти з нею в примірочну кабінку, щоб власноруч роздягнути клієнтку, натягнути на неї відверту сукню, а потім знову роздягнути й одягнути. Також у цій історії мав місце блискавичний мінет, яким модниця віддячила за надану їй увагу. За виразом облич слухачів, я зрозумів, що всі, так само як і я, сумніваються в імовірності цього епізоду. Ми пишемо свої варіанти – «вірю» чи «не вірю» – на серветках і передаємо їх Акселю. Згідно з правилами гри, правильну відповідь ми дізнаємося, коли всі учасники розкажуть свої історії.

Тім вирішив повідати нам про те, як він організовував приїзд відомого японського ді-джея, у райдері якого, крім стандартних пунктів, зазначався цілий арсенал інтимних іграшок, набір стимуляторів, кайданки (обов’язково справжні), двоє незайманих дівчат і сексробот. Із більшою частиною набору в Тіма все пройшло вдало. Він навіть зумів купити кайданки у знайомого копа й орендувати секс-робота на ім’я Лілі. А ось із незайманими довелося поморочитися. Як з’ясувалося, цнотливим дівчатам аж ніяк не кортить займатися проституцією, навіть якщо клієнт – усесвітньо відомий діджей. Тільки з допомогою знайомого власника модельного агентства Тіму вдалося розв’язати цю проблему.

Після медичного огляду миловиді діви були доставлені до номера японця перед його виступом у клубі. Аж раптом на виступ діджей не з’являється, на дзвінки не відповідає. Коли Тім проник до нього в номер, то виявив, що японця прикували до батареї. Діви ж зникли разом із особистими речами діджея, його грішми й навіть сексроботом. Моєму другові особисто довелося розпилювати кайданки за допомогою ножівки, а вкрадені речі повернути так і не вдалося. Хіба що Лілі було виявлено наступного дня завдяки її GPS-передавачу – вона валялася на недобудованій станції надземного метро, пропонуючи бомжам секс за гроші.

Слово бере Сумо. Він розповідає нам історію, як купив в одного ділка велику партію VR-шоломів, і всі вони виявилися несправними. Коли Сумо вдалося вирахувати адресу ділка, він разом зі своїм помічником заявився туди за відсутності господаря й виявив там склад побутової техніки. Вони винесли звідти все найцінніше, включаючи один девайс, призначення якого Сумо довго не міг розгадати. За його словами, це була кругла штука завбільшки з яблуко, з невеликим отвором з одного боку і єдиною кнопкою – з іншого.

Новий господар ґаджета підозрював у ньому й запальничку, і вдосконалену заточувалку для олівців, й ароматизатор повітря. І ось одного разу він наважився засунути в отвір палець, одночасно натиснувши на кнопку. Його неначе струмом ударило! В один момент у голові у Сумо промайнули всі найприємніші миті, які були в його житті. Усе це тривало не більш як тридцять секунд, і в якийсь момент йому навіть здалося, ніби він помирає або вже помер. Сумо спробував активувати цей ґаджет знову, але той не подавав ознак життя. Чи то батарейка сіла, чи то картридж закінчився. А коли він розкрив цю штуку за допомогою ножа, з неї висипалася лише жменька чорного піску – ані дротів, ані мікросхем, нічого.

Настала моя черга розповідати дивовижну історію. Я повідав друзям про свою співбесіду за участю богів і застосуванням міцного наркотику. Певна річ, назву корпорації та обставини, що передували цьому іспиту, я приховав. Не дивно, що моїй історії, судячи з написів на серветках, ніхто не повірив – так само, як і історії Акселя. Що стосується викраденого сексробота, то «вірю» сказали ми з Сумо, але Тім зізнався, що він вигадав усе від початку до кінця. А ось історії про дивовижний ґаджет повірив я один, і яке ж було здивування моїх друзів, коли Сумо почав присягатися, що все це було насправді. Він так і не зумів переконати у своїй чесності Тіма й Акселя, з якими в результаті поділив рахунок за обід.

Коли ми вийшли з ресторанчика, Аксель із Тімом зупинили таксі, а Сумо почав чекати, поки його забере з собою один із його друзяк. Я морочився з навігатором, коли раптом він підійшов до моєї машини й жестом показав, щоб я опустив бічне скло.

– Послухай-но, адже я розповів чисту правду. Хочеш, покажу тобі якось, що залишилося від цієї кулі?

– Я вірю, друже. Я ж так і проголосував – не пам’ятаєш?

– Дякую, братухо. Для мене це важливо. До речі, як тобі інформація, яку я тобі скинув? Придалася?

Щиро дякую йому за допомогу, на що Сумо відповідає, що краще б мені не заводитися з цим Ґааді,– про нього і його оточення кажуть, що вони ті ще людожери, які вимагають цілковитої покори. Я киваю і від’їжджаю від ресторану. Устигаю побачити в дзеркалі, як поруч із Сумо зупиняється величезний чорний джип, і товстун зникає на задньому сидінні, помахавши мені на прощання рукою. Запізно, друже, я вже вляпався в цю справу по вуха.