Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 4

Величезне примiщення – я бачу його неначе в розрізі. Незважаючи на те що я тут уперше, точно знаю, де перебуваю. Це Інтерклозет.

Простора зала з високою стелею заповнена рядами унітазів, які розчиняються в темряві. Звивисті труби, що міцно чіпляються за них, тягнуться вниз, до підземної клоаки, розміри якої набагато перевершують верхнє приміщення. Тут уже багато людей, і постійно прибувають нові відвідувачі – здається, зала ось-ось лусне. Люди мовчки підходять до унітазів, але замість того, щоб сідати на них, прикладають до них обличчя. В оцю фаянсову лійку вони спускають свої потаємні думки, приховані бажання, марні сподівання.

Усі ці розумові відходи, перемішуючись, бурхливими потоками спрямовуються вниз, де утворюють токсичне озеро, яке з шипінням роз’їдає стіни величезного резервуара. Потоки, які струменять згори, починають бити сильніше, і хвилі, які відбиваються від лунких стін, накривають мене з головою. Стає зрозуміло, що резервуар ось-ось заповниться по самі вінця, і безколірна рідина хлине з унітазів, неначе з музичного фонтана. Та замість музики звучатимуть вигуки жаху відвідувачів Інтерклозету, і ніхто не почує серед них мого крику. Я залишусь унизу, розчавлений і позбавлений повітря.

Мені стає моторошно – я хочу втекти – шукаю виходу – нечутно кричу. І неначе у відповідь на це лунає лопотіння крил. Просто перед моїм обличчям пролітає величезний чорний ворон.

Я прокидаюся. Це один із непояснювано реалістичних снів, які постійно мучать мене. Антидепресанти й снодійне не допомагають, і мені доводиться лише змиритися з тим, що діється.

Іду на кухню, великими ковтками п’ю воду з-під крана. Потім довго стою біля вікна, вдивляючись у нічний Сінгапур. За інерцією намагаюсь пригадати всі деталі цього сну, сам не знаю навіщо. Коли морок минає, машинально зазираю до монітора на кухонному столі. У чаті – повідомлення від мого роботодавця Харона. «Новий великий проєкт. Об 11:00 на станції». Ну нарешті, робота! Адже я повністю вигрошився. Можливо, тому й бачу ці безглузді сни.

Життя фрілансера – як американські гірки: сьогодні ти стоїш на балконі люксової квартири з видом на ботанічний сад, цмулиш дорогий коньяк і чекаєш на доставку з ресторану. А завтра – давишся локшиною в дешевій забігайлівці, скидаючи зі смартфону повідомлення про заборгованості. Думка про те, що після отримання авансу я зможу повернутися до першого варіанта, діє на мене заспокійливо. Я звик до невеличкого штучного світу своєї квартири, стіни якої оберігають мене від гамору й метушні цього міста. Тут би я й залишався місяцями, читаючи й малюючи свої сни на величезних полотнах. Та ба, безтурботне життя у двокімнатній студії під самим дахом елітного хмарочоса коштує недешево.

Дивлюся на годинник у кутку екрана – за три хвилини третя. Знов заснути я точно не зможу. З-за стіни долинає приглушене виття мого сусіда-наркомана. Можливо, саме ці крики стали причиною мого пробудження, а не задушливе марення, з якого я щойно виринув. Іще двадцять років тому сусідові загрожувала б смертна кара. Іноді мені хочеться вбити його, іноді мені до сліз його шкода. Ці крики як нагадування: ти можеш купити апартаменти в будинку з величезною оглядовою терасою і приємним запахом у ліфті, однак Новий Сінгапур і тут тебе дістане. Ультраконсервативне місто геть змінилося: за стіною все одно виявиться сумнівний тип, який видає нерозбірливі звуки ночами. Або з сусіднього балкона гримітиме оглушливий рейв упереміш із вищанням угашеної молоді. «У будь-якій діжці меду завжди знайдеться ложка лайна. Головне знати, де саме вона плаває», – згадую я улюблену приказку Харона.

Стукаю в стіну, і крики замовкають – трансформуються в нерозбірливе бурмотіння, котре майже повністю гасить звукоізоляція. Відпочинь, приятелю. І наступного разу пошукай кращого дилера.

Човгаю в бік ванної. Моя квартира схожа на мене. Однотонні стіни, жодних картин, жодних інтер’єрних примочок, жодних милих дрібничок, жодних логотипів. Нуль індивідуальності. Щоб так знеособити своє житло, треба добре попрацювати. Це не мінімалізм, навіть не аскетизм, а повна відсутність обличчя. «Не маючи обличчя, не втратиш його», – наставляв мене Харон колись давно, ще навчаючи ремесла. Я добре затямив це правило. Я ніколи й не мав власної особистості, постійно ховаючись за вигаданими.

Стаю під душ, потім одягаюсь і виходжу з дому, вирішивши не повертатися сюди до самої зустрічі. Середина жовтня – дощ і не думає вщухати. Ось і зараз – чи то вологе марево, чи то мжичка в повітрі. Сорочка одразу ж прилипає до спини, і, сівши в машину, я кваплюсь увімкнути кондиціонер. Радіо прокидається автоматично, та я гидливо вимикаю його. Жодного шуму, крім природних звуків ночі: щебетання пташок, які дивом вижили в цьому місті, скрекіт цикад, далеке завивання сирен, ледь чутний стукіт коліс потяга, що мчить із нізвідки в нікуди.

Як я вб’ю цю ніч – точніше, її решту, – мені поки що невідомо. Ніч із неділі на понеділок – тож нічні клуби зачинені, й у цілодобових барах також панує порожнеча. Це правило діє навіть у Сінгапурі, який, як усі гадають, ніколи не спить. Сам того не помічаючи, я розганяю машину до двохсот кілометрів за годину. Колись від такого зухвалого перевищення швидкості в автівці оглушливо завила б сирена. Сьогодні ж я безкарно мчу естакадою повз вервечки чорних вікон, які зрідка підсвічує чиєсь безсоння. Нічне місто миготить клоччям марева, яке переривається спалахами стробоскопа, – це яскраво підсвічена реклама, звернена ні до кого. З’їжджаю з естакади й ледь не врізаюся в яскраво-помаранчеву спортивну машину, що несподівано вискочила на перехрестя. Вищать гальма, оглушливо скрегочуть колеса, помаранчеве авто крутиться на місці, і я, пролітаючи повз, устигаю розгледіти спотворені жахом обличчя людей у машині. Хлопець і дівчина, зовсім юні, майже підлітки. Лише за кілька хвилин і десяток кварталів я розумію, що ледь не занапастив їх і мало не загинув сам. І, ясно усвідомивши це, нічого не відчуваю. Смерть ніколи не лякала мене. Цю якість я приховував навіть від батьків, не бажаючи видаватися фріком. Про неї знав лише Харон. Чи не тому він і обрав мене з-поміж інших?

За кілька хвилин я опиняюся на краю п’ятого дистрикту, колишнього району Ґейланґ, де повії терпляче чекають зустрічі з нічними блукачами на кшталт мене. Для дозвілля я надаю перевагу компанії саме таких жінок, які не лізуть у душу й не вимагають уваги. Перша ж кобіта цілком відповідає моєму сексотипу: худорлява, з дитячими рисами обличчя – на вигляд не більше двадцяти.

Пізнього ранку я прокидаюся в дешевому готелі з видом на промзону. Дівчина ще спить, підтягнувши кутасті коліна до грудей, зворушлива й безпомічна. Помилувавшись трохи її ямками на щоках і переконавшись, що вона не обчистила за ніч мої кишені, я залишаю нічліжку, щоб вирушити на зустріч із Хароном. Дорогою вирішую зайти до автоцеркви.

Не те щоб я був дуже побожним. Мені просто подобаються церковні відчуття – задушливе повітря й наркотичний аромат ладану змушують мій мозок працювати швидше. Мабуть, тому, що в ці моменти я чітко усвідомлюю одвічну безглуздість буття. Це відчуття, що є таким близьким мені й таким далеким від метушні мегаполіса, допомагає сховати мою вразливість під маскою іронії.

У тьмяно освітленому холі універсальної автоцеркви, яку вписано в квартал між стрипбаром і магазином ґаджетів, у цей час нікого немає. Я заходжу до однієї з кабінок-капсул, двері за мною зачиняються, й темні стіни-екрани оточують мене зусібіч. На моніторі переді мною з’являється текст.

БУДЬ ЛАСКА, ОБЕРІТЬ РЕЛІГІЮ

Випадає меню. Переглянувши його, тицяю пальцем у «поміркований католицизм».

ПЛАТНИЙ ЧИ БЕЗКОШТОВНИЙ РЕЖИМ

Гаразд, розщедрюся сьогодні, щоб не дивитися нескінченну рекламу перед сповіддю. До того ж, Харон скоро має поповнити мій рахунок. Я прикладаю телефон до зчитувача, підтверджую суму й замовляю пакет «Богоугодний», до якого входять куріння фіміаму, запалювання свічки, піснеспіви в записі і, звісно, інтерактивна сповідь. Після цього на екранах навколо мене виникає католицький храм із десятками свічок, які запалено на амвоні,– кабінку заповнює мій улюблений запах ладану. Із динаміків, умонтованих у стелю кабіни, долинають голоси юних хористів. Переді мною зависає текст, що закликає опуститися на коліна, а з підлоги виїжджає спеціальний ослінчик.

– В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь! – промовляю я, щоб запустити процес сповіді. Аватарка, що з’явилася перед моїми очима, зображує смаглявого єпископа в масивних окулярах. Скидаю її вбік – дратує.

– Господь нехай пребуде в серці твоєму… – чується з динаміків голос з індійським акцентом. – Коли ти сповідався востаннє?

– Тиждень тому, святий отче. І відтоді я встиг згрішити.

– Які ж твої гріхи, сину мій?

Так, треба увійти в роль людини, що покаялася, а інакше навіщо ж увесь цей спектакль.

– Я брехав, крав, матюкався, богохульствував, займався онанізмом, уживав наркотики і трахав повій, – імпровізую я. – Начебто все, та, можливо, я про щось забув.

– Тяжкими є гріхи твої, сину мій, – промовляє байдужий голос. – Але я відпускаю їх в ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

– Ба, ось іще що. У Бога я також не вірю. – Майбутня зустріч із Хароном налаштувала мене на пустотливий лад.

– Бог прощає тобі й це, – смиренно відповідає священник.

– От і пречудово. Як там погода в Бангалорі?

– Я з Калькутти, сину мій. Дуже спекотно – майже сорок градусів.

– Гарного вам дня, святий отче.

– Іди з миром.

Вийшовши з автоцеркви, я відчуваю, що на душі полегшало – ось вона, сила сповіді! Треба поквапитися, щоб не запізнитися на зустріч із Хароном.