Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 6

Тут, мабуть, слiд розповiсти, як Харон з’явився в моєму житті й чому співробітництво з ним є таким важливим для мене. Ми познайомилися двадцять чотири роки тому, коли мені було лише вісім. Усе, що я пам’ятаю до цього, – сумовитий католицький сиротинець для покинутих немовлят при церкві Святого Йосипа. Не знаю, чому я опинився саме в ньому, – мабуть, моя біологічна матір була католичкою. Або просто вирішила, що для немовляти напівєвропейської зовнішності це найкраще місце. А ще я виразно пам’ятаю мої постійні мрії з нього втекти.

Одного разу в мене це вийшло, і працівники сиротинця знайшли мене тільки з допомогою поліції в ботанічному саду. За словами Харона, який був тоді одним із поліціянтів, вигляд у мене був мало не просвітлений, так я насолоджувався не відомим мені раніше світом за стінами своєї «дитячої в’язниці». Він згадував восьмирічного хлопчика, який сидів біля ставка у стані дивного заціпеніння. Мене забрали, нагодували, обігріли й повернули до суворих черниць.

Відтоді мої спроби втекти повторювалися ледь не щомісяця, аж поки сиротинець не дав мені спокою. Я почав жити на вулицях району Ґейланґ, пробавляючись дрібними крадіжками й випадковими підробітками. Там я навчився, крім англійської, і решти мов космополітичного міста: малайської, путунхуа, тамільської, почав розуміти навіть кілька більш рідкісних говірок. А Харон, котрий на той час уже працював в управлінні поліції району (а потім і очолив його), узяв мене під свою опіку. Спочатку відмазував від неприємностей, потім почав давати власні доручення, не завжди легальні.

Я був щасливий – метушливий світ вулиць, що постійно змінювався, надавав мені руху, якого так бракувало в сиротинці. Я працював у Харона кур’єром, іноді вів для нього стеження. Кілька разів він улаштував мене рознощиком або підмайстром до місцевих бізнесів, у яких був так чи так зацікавлений. Гарненький, поступливий на вигляд підліток не викликав підозр у найпроникливіших наймачів. Тому в мене виходило виконувати завдання, з якими б жоден дорослий не впорався. Харон дуже цінував мене за це й виокремлював серед решти малолітніх злодюжок і жебраків, яких у нього була зібрана ціла банда.

За словами Харона, тоді він і відкрив у мені здатність перевтілюватися і зливатися з оточенням, водночас зберігаючи здатність відсторонено спостерігати і збирати інформацію. Я був ідеальним посередником між злочинним світом Сінгапура, майстерно прихованим від сотень вуличних відеокамер, і його цивілізованим фасадом.

Одного разу я втратив обережність і був упійманий власником судноплавної компанії, коли фотографував уміст його сейфа. Я дивом уник долі бути підвішеним на гак і випатраним і два тижні переховувався на конспіративній квартирі у Харона. Тоді я не знав, що за мою голову було призначено велику суму й усім містом нишпорили «мисливці», які бажали заробити на упійманні малолітнього шпигуна.

Харон тим часом розробив план, як надійніше сховати мене від помсти судновласника. Невдовзі мені влаштували побачення з прийомними батьками – американцями. Ті одразу закохалися в «гарнюню-сироту, в котрого зникли батьки», як описав мене Харон. Набагато пізніше я бачив своє фото у справі про всиновлення: скромно одягнений хлопчик із темно-русявим кучерявим волоссям, білою шкірою, чітко окресленими губами та вилицями, прямим носиком і трохи східним розрізом очей. Симпатяга, навіть красунчик.

Так я отримав прийомних батька й матір, а за кілька днів покинув місто на багато років, переїхавши з ними до США, де провів юність. Жив звичайним життям мільйонів молодих американців, здобув освіту. Однак я завжди знав, що колись усе одно повернуся до міста мого дитинства. Як, власне, й розпорядилася доля.