Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 8

Дiзнатися бодай щось про свою появу на світ я не зміг. Католицький сиротинець зник, і ніяких залишків я не знайшов, та й не дуже розшукував. Де саме я народився, – я міг тільки здогадуватися, для зручності вирішивши, що це був Сінгапур. Саме на момент моїх негараздів у Ґейланґу мої прийомні батьки ледь оговталися від втрати власної дитини і з радістю вхопилися за пропозицію Харона всиновити миловидого підлітка. Тим більше що після десяти років у Південно-Східній Азії вони саме збиралися повертатися до США. Уже виникло передчуття глобальних трансформацій: криптовалютна мильна бульбашка ладна була луснути в будь-який момент і змінити економіку всіх країн, а надто Сінгапуру. Незабаром так і сталося: трильйони доларів було втрачено, мільйони людей втратили свої заощадження та інвестиції. Сінгапур, який іще недавно називали містом-утопією, мрією, державою майбутнього, котився похилою площиною – початок періоду криптоанархії.

Пам’ятаю, я миттєво призвичаївся до ролі зразкового сина. Я прийняв їхнє прізвище та навіть ім’я своє сирітське, «Золтан», забув назавжди. Батько був розробником ігор, мати працювала в благодійному фонді. Походили обидва зі Східної Європи – угорець і українка, – що стали американцями в юності. Звичайний світ моїх прийомних батьків, яких я відразу призначив «татом» і «мамою», без префіксів (на їхнє превелике щастя), був затишним, безпечним і трохи нудним. Але сам факт переїзду до незвіданої країни захоплював мене набагато більше, ніж втеча від помсти злопам’ятного судновласника.

Потім були десять років у Пасадені, де я спочатку закінчив школу, а потім навчався дизайну у царині штучного інтелекту – нової професії, на якій чомусь наполягав мій батько. Мені тоді було байдуже, що робити. Хоча з навчанням я не відчував жодних труднощів, але й захоплення ним у мене не було.

А потім… Відзначаючи з друзями отримання диплома, я тусив по всіх злачних місцях Тіхуани. Телефонний дзвінок буденно пролунав під час однієї з таких пиятик, з невідомого номера. Я навіть ледь не скинув дзвінок, не бажаючи відволікатися від півнячих боїв. Але чомусь усе ж таки відповів. Офіційний голос із бостонським акцентом повідомив мене про автокатастрофу й поцікавився, коли я зможу прийти на впізнання тіл батьків, а також залагодити інші формальності.

Пам’ятаю свої відчуття. А точніше – їхню повну відсутність. Люди, які стали для мене сім’єю, дали мені нове життя і, самі не знаючи того, урятували від смерті,– лежали в холодильнику поліцейського моргу в Пасадені. А я лише подумав: тепер мене тут ніщо не тримає. Й одразу ж зненавидів себе за цю бездушність. Так само спокійно я пройшов усі формальні процедури і несподівано дізнався, що батькові ще від часів його роботи головою IT-відділу в Сінгапурі належала там частка в невеликій маркетинговій компанії. Сінгапурський нотаріус із бездоганною англійською вимовою наполегливо видзвонював мене (звідки вони про все дізналися?) і наполягав на моєму приїзді для вступу в спадок.

Пазл склався. Я мав повернутися до Сінгапуру і прагнув цього. Мене не відпускали спогади про вирування життя на його вулицях, а головне, про мої власні пригоди, що хвилюють так, як ніщо в житті мене більше не хвилювало. А тепер для цього ще й була вагома причина. Щось говорило мені, що саме там на мене чекає велика пригода, яка нарешті дасть мені відповіді на всі мої запитання до себе й до світу, і я був до неї готовий.

Здається, це було так давно… А минуло лише п’ять років.