Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 9

Сьогоднi, поки ду на мою спiвбесiду до «Транс-Реаліті», знову ставлю собі запитання, чому мене так притягує це місто. Адже я терпіти його не можу, а точніше, того, на що воно перетворилося. Куди подівся славнозвісний фен-шуй, за принципами якого його було спроєктовано і зведено? Тисячі рекламних вивісок усіма мовами світу. Неживий історичний центр, укритий лаком на потіху туристам. Нескінченні торгові вулиці Малої Індії, Чайна-тауна й Арабського кварталу з метушнею магазинів, наповнених позбавленим смаку непотребом. Усюдисуща промзона, яка розрослася настільки, що тепер охоплює місто задушливим кільцем, запускаючи отруйні щупальця просто в його серце. Токсичні води річки Каланг, у яких після повеней гниють цілі квартали. І нарешті, численні сіті, розкидані по всьому Сінгапуру, – начищені до блиску смітники, де відмиваються гроші всього світу: брудні капітали зробили найдорожче місто у світі ще дорожчим. Стерильна клоака з хмарочосами, які наліплені так щільно, що закривають небо. І педерастичні тонкогубі клерки в тонких краватках, які безперервно базікають по мобільних телефонах, ніби хтось може розчути їх у цьому клятому місці. Ненавиджу це місто й водночас міцно пов’язаний із ним, ніби вріс корінням.

Щойно опиняюся в потрібному мені Сіті #12, колишньому діловому районі Раффлз-плейс, як мене починає нудити. Не у фігуральному сенсі, а в прямому – я блюю під колеса свого автомобіля, припаркованого біля знака «паркування заборонене». Чи то нерви, чи то прострочений ранковий йогурт, чи то фізичне відторгнення цього місця, чи то все разом. Двійко білосорочечників відскакують убік, гидливо наморщивши носи, але мені немає до них діла. Витерши губи серветкою, закидаю в рот пів пачки жуйки (смішно згадати – були часи, коли й за це в Сінгапурі можна було заробити величезний штраф). Дивлюся на своє відображення в тонованому склі – чи, бува, не заблював білосніжну сорочку. Ні, все чудово.

Я заходжу до найвищого офісного хмарочоса міста, всі поверхи якого, очевидно, тепер зайняла одна компанія – «Транс-Реаліті». Так, мені призначено. Гаразд, почекаю. А можна я наллю води з кулера? Дякую. Так, так, чудовий сьогодні день. Чекаючи, поки по мене спустяться, щоб доставити на інтерв’ю, роздивляюся просторий хол «Транс-Реаліті Тауер». Головний об’єкт тут – величезна скульптура роботи Джеффа Кунса, що височіє на мармуровому постаменті: золотий телець із головою Міккі Мауса, до якої замість округлих вух притулено вигнуті роги. Голова цього чудовиська звернена до входу в будівлю. Сидячи на дивані біля ліфтів, я можу милуватися своїм деформованим відображенням у його відполірованих яйцях.

Зручні дивани кольору венозної крові, здатні вмістити до сотні відвідувачів, які прийшли сюди, щоб отримати роботу своєї мрії, продати душу, спробувати втюхати свій стартап або навіщо там іще приходять до подібних установ. І нарешті, вигнута підковою рецепція, за якою бовваніють четверо непроникно байдужих охоронців, настільки відморожених, що їх, здається, нічим не пройняти. Навіть якби я на їхніх очах перетворився на величезного омара і почав танцювати кадриль, гадаю, стався б приблизно такий діалог:

– Пане Золтане, будь ласка, поверніться на диван – ви блокуєте підхід до ліфта.

– Я не можу сидіти на дивані – оскільки я зробився омаром, мені треба негайно затанцювати морську кадриль.

– Ви можете зробити це на вулиці або в кімнаті для релігійних обрядів – вона розташована просто під сходами. А потім повертайтеся сюди – по вас уже спускаються.

– Ви жорстокосерді люди! Ви утискаєте мене, оскільки я не схожий на вас!

– Про жоден утиск не йдеться, будьте певні. Просто ви заважаєте нашим співробітникам. Зрозумійте правильно.

Щойно я закінчую малювати в блокноті химеру Кунса, по мене приходить миловида афроазійка в діловому костюмі. Разом із нею піднімаємося на дванадцятий поверх, проходимо довгим безлюдним коридором із безліччю дверей і опиняємося в невеликому залі для зустрічей, розрахованому на дві дюжини відвідувачів. Довгий стіл зі світлої деревини в центрі, дві лінії офісних стільців, одна зі стін – скло, за яким вирує місто, на іншій стіні – графіті, що, судячи з манери, виконане Бенксі. Моя провідниця, запропонувавши мені зайняти один зі стільців, зникає, і я залишаюся наодинці з собою.

У чорно-білому зображенні на стіні я впізнаю парафраз гравюри Дюрера «Чотири вершники Апокаліпсиса», репродукція якої прикрашала вітальню в батьківському домі. Тільки замість звичних вершників автор посадив на коней богів різних релігій. Ліворуч на передньому плані – товстий усміхнений Будда, худа конячка під яким ледь не втискається в землю. За ним – богиня правосуддя, яку легко впізнати за тогою, що майорить, зав’язаними очима і вагами в руці. Поруч індуїстський Шива – багаторукий, із лукавою посмішкою, сидить у сідлі в позі лотоса. Щоб ідентифікувати останню фігуру, мені довелося вдатися до програми розпізнавання образів. З’ясувалося, що це скандинавський бог Одін. Цей – одноокий, озброєний мечем і сидить на восьминогому коні. Пробігшись поглядом по дивному пантеону, ставлю собі запитання про те, що змусило художника зібрати докупи цю команду, і не знаходжу відповіді. Утім, мені зараз не до теології.

Минає кілька хвилин, і до зали заходить ошатний клерк років двадцяти п’яти. На ньому піжонський костюм темно-синього кольору, смугаста сорочка без краватки й дорогі окуляри, під пахвою – планшет. За якимись невловимими ознаками я вгадую в ньому гея.

– Вітаю, Золтане! – промовляє він, простягаючи мені свою пещену руку. – Я Марк, асистент креативного директора «Транс-Реаліті».

Він кладе на стіл свою візитівку (ого, ними ще хтось користується!). У цупкий картон умонтовано мініатюрний монітор, на якому від доторку пальця прокручується короткий ролик: анімований логотип корпорації, промениста буква «Т», що змінюється реквізитами власника картки.

– Золтан… Незвичайне ім’я. Звідки ви?

– Народився тут, у Сінгапурі,– повідомляю я. – А щодо імені, то воно угорського походження. Утворене від слова «султан».

– А я гадав, від слова «золото». Ви угорець?

– Батько угорець, а мати українка, – вважаю за краще багато не розповідати про своє минуле. Якщо їм справді потрібно – самі дізнаються.

– У нас тут інтернаціональна команда, – запевняє він. – Я, наприклад, виріс у Німеччині, а мій бос, Паоло Рамбан, – італійський єврей.

Подібний початок бесіди має змусити мене розслабитися – імовірно, саме на це розраховував мій співрозмовник. Зовні я, мабуть, дійсно спокійний, але насправді вкрай сконцентрований. Слухаючи його балаканину, акуратно зчитую інформацію: хронічна втома, позначена на обличчі Марка, і нервовий тик, який він намагається приховати за перебільшеною мімікою, збільшені зіниці і надто дорогий годинник на його правій руці (чому на правій, адже він, як видно, не шульга?) Щоб не спалитися, переводжу погляд на графіті, що прикрашає стіну мітинг-руму.

– Вам подобається ця робота? – запитує клерк, помітивши мій погляд.

Киваю у відповідь.

– Бенксі?

– Він, хто ж іще! Усіх богів упізнали?

– Це було нескладно.

– Пречудово, – посміхається Марк. – Цікавитесь історією релігій?

– Усім потроху, – ухильно відповідаю я.

Цікаво, чи ми колись поговоримо про справи, чи будемо базікати про те про се, поки не закінчиться час, відведений на інтерв’ю?

– Пропоную обговорити те, заради чого ми вас сюди покликали. – Він ніби прочитав мої думки. – Ваш послужний список вражає… Що саме ви робили на останньому місці роботи?

Я переповідаю розширену версію свого вигаданого резюме, адаптованого під потреби «Транс-Реаліті». Марк, похитуючи головою в такт моїм словам, час від часу підкидає чергові запитання, навіть не намагаючись робити вигляд, що йому цікаво те, про що я розповідаю. Мій співрозмовник підкреслено коректний, але при цьому злегка зарозумілий. Мабуть, він почуває себе частиною глобального процесу, що змінює світ, тоді як я для нього – просто черговий претендент на те, щоб називатися його колегою. Як швидко стерлася б зарозуміла маска з його фізіономії, якби він дізнався, хто я насправді? Моя розповідь добігає кінця, я чекаю на чергове запитання, але воно не надходить.

– Ну то що, перейдімо до тестового завдання?

Він виймає з кишені піджака жовтий конверт і кладе його на стіл переді мною.

– На виконання завдання у вас є рівно година, – повідомляє він мені.– Бажаю успіху, Золтане!

Він ледь помітно підморгує мені й виходить із залу. Мені нічого не залишається, окрім як відкрити конверт.