Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 5

«Харон», звiсно, не його справжн iм'я – колись я жартома прозвав так свого роботодавця за його любов до грошей. Він брав би їх і з мертвих дорогою до вічності, якби в нього була така можливість. Старого, схоже, це прізвисько цілком улаштовувало. Своє справжнє ім’я він оприлюднювати не любив: його пристрасть до конспірації іноді нагадувала параною. Моє ім’я він теж трансформував, скоротивши до однієї літери. «Зет» – так називав він мене зазвичай, і лише в особливих випадках використовував повну форму: Золтан.

Станція, де ми завжди зустрічаємося, є частиною метрополітену. Я опиняюся на місці трохи раніше від призначеного часу. Людей тут зовсім небагато, не більше десятка: ранковий натовп години пік уже схлинув, а обідній увіллється сюди ще нескоро. Чекаючи на Харона, розважаюся тим, що намагаюся вирахувати його охоронця серед людей, присутніх на станції. Зазвичай він з’являється трохи раніше, щоб оцінити обстановку. Щоразу це нова людина, та в усіх них, звісно, є дещо спільне. Хто ж це може бути? Той дядько з журналом кросвордів, що підпирає колону? Чи здоровань із бичачою шиєю, що втупився у свій мобільний, стоячи на самому краю платформи? А може, чувак із дредами й тату, що вкриває половину обличчя, який присів на сусідню лаву? Такого хлопа складно прийняти за охоронця, і я майже впевнений, що саме він працює на Харона, – той любить оточувати себе незугарними на вигляд людьми, вважаючи їх непомітними.

Щоб якось скоротити очікування, кладу на коліно блокнот і починаю малювати портрет волоцюги з дредами, намагаючись точно перенести на папір його примхливе татуювання. Помітивши, що я на нього позираю, він кидає на мене виразний погляд, у якому підозру змішано з подивом. Але мені байдуже, я надто захоплений малюнком. Завершую портрет саме в той момент, коли Харон з’являється на станції.

Кожен, хто його не знає, побачить у ньому лише стариганя-азіата, який скидається на безхатька. Довгі сиві патли, зібрані на потилиці гумкою, якою перев’язують пачки грошей, недоглянута борода, розтягнутий светр, непевного кольору джинси і зчовгані черевики. Ніхто б і не запідозрив у ньому крутого підпільного ділка, голову цілої мережі вуличних банд і шахрайських угруповань, що примудрялися промишляти на вулицях Сінгапура навіть за часів найсуворіших обмежень. Цього майстра мімікрії видає лише погляд, миттєвий і чіпкий. А ще цілковита відсутність міміки, неначе його обличчя відлили з воску.

Швидким рухом очей він сканує пустельну станцію, помічає мене. Не подавши знаку, спочатку проходить повз, потім повертається й сідає поруч. Попервах подібні прийоми конспірації мене розважали. Однак із часом я зрозумів, що все це робиться недарма.

Так само, як і завжди, коли ми зустрічаємося, одразу переходимо до справи. Розмови про погоду й інші балачки лише марнують дорогоцінний час. Харон-бо не любить перебувати на людях надто довго.

– Цього разу в мене для тебе дещо особливе, Зете. Чи знайома тобі корпорація «Транс-Реаліті»?

Заперечно хитаю головою. Назву нібито десь чув, але нічого конкретного в пам’яті не спливає.

– У них головний офіс тут, у Сінгапурі,– підказує Харон.

Це мені нічого не дає. Після того як невелика країна перетворилася на суцільну вільну економічну зону і стала світовим центром операцій із криптовалютами, сотні, якщо не тисячі транснаціональних контор перенесли свої головні офіси сюди. Старий зрозумів, що доведеться почати з екскурсу в історію, і вмостився зручніше.

– Раніше корпорація мала назву «Глобал Медіа Груп» і розробляла медійні проєкти. Інформаційні агентства, новинні канали, розважальний контент і таке інше. Кілька років тому компанія пережила реструктуризацію. Майже всі медіаплатформи, що входили до холдингу, було розпродано, тисячі працівників звільнено. Із трьох десятків попередніх акціонерів залишилося кілька найбільших. Решту було поглинено, доведено до банкрутства чи позбавлено їхньої частки акцій іншими методами. Потім – зміна назви, новий штат фахівців з усього світу. І – нові придбання. «Транс-Реаліті» поглинула кілька великих дослідницьких компаній. Ці угоди не афішувалися, та цілком приховати їх теж не вдалося. Фармацевтика, генетика, штучний інтелект – ось лише частина списку їхніх інтересів. Крім того, нещодавно корпорація стала власницею мережі автоцерков.

– Саме сьогодні був в одній із них.

– Ти ж безвірник.

– Щоб отримувати користь від церкви, вірити не обов’язково.

– Гаразд, діло твоє. Повернімося до корпорації. Її засновником і президентом є медіамагнат Саул Ґааді. Про нього я знаю небагато, і взагалі, особа він досить загадкова. Здається, звідкілясь із Близького Сходу, та останні роки мешкає в Сінгапурі. Пошукай інформацію про нього – треба краще розуміти, з ким ми зв’язуємося. Усе, що наразі мені відомо, – Ґааді надзвичайно впливовий і казково багатий. Не сказати, що він провадить публічний спосіб життя і часто спілкується з журналістами, тому підібратися до нього доволі складно.

Харон, швидко стрельнувши очима навсібіч, знижує тон.

– Тепер найважливіше, Зете. «Транс-Реаліті» готує новий проєкт, подейкують – революційний. Нікому за межами корпорації не відомо, про що саме йдеться. Як ти розумієш, багато великих гравців на ринку хотіли б про це дізнатися.

– Як таке можливе? – здивувався я. – Величезна компанія, глобальний проєкт, – і жодного витоку?

– Витоки, звісно, були. Та вони надто скидаються на дезінформацію, щоб їм довіряти. І тут ми підбираємося до суті нашої зустрічі. До мене дійшли чутки, що корпорації потрібний піар-фахівець. Це наш шанс, Зете, й ти не повинен його згаяти.

– Тобі немає про що турбуватися, босе, – заспокоюю його. – Адже ти знаєш: я природжений піарник.

Слідом за цим ми обговорили фінансові умови, й вони виявилися більш ніж привабливими. Скажімо так, сума, запропонована Хароном, у кілька разів перевершувала всі мої попередні гонорари. Та замість того щоб радіти, я скорчив невдоволену пику.

– Що, справа настільки ризикована?

– Цього разу тобі треба бути особливо обережним, – замислено відповідає він. – Твоя звичка ходити по краю може колись тебе зрадити.

Ходити по краю – не проблема, якщо не боїшся падіння з висоти, подумав я, згадавши нічний епізод із машиною. Однак тут варто дослухатися. Якщо вже сам Харон радить мені поберегти себе, то немає сумнівів – він відряджає мене в самісіньке пекло.

– Скільки я маю там пропрацювати? – уточнюю я.

– Місяців зо два-три як мінімум. Гадаю, цього часу тобі стане, щоб усе вивідати.

– А якщо вони випустять продукт раніше?

– Навряд чи це станеться раніше, ніж за пів року.

– Коли співбесіда?

– У п’ятницю. Твоє резюме їм уже надіслали.

– Можливо, варто було дочекатися, поки я дам згоду?

Гмукнувши у відповідь, він простягає мені «моє» резюме, я швидко його переглядаю. Послужний список так само вражає, як і перелік переваг шукача на посаду.

– Я вже надіслав це до відділу кадрів, на тебе чекають.

– «Попередні роботодавці» це підтвердять? – уточнюю я, повернувши йому аркушик, який він машинально рве на дрібне шмаття.

– Звісно. Ми все передбачили, не переймайся.

Завжди, коли Харон говорить «ми», він явно має на увазі не себе й мене, а когось іще. Знаючи його стільки років, я багато дав би, щоб дізнатися, хто саме приховується за цим «ми».

– Послухай-но, Зете, постався до цього завдання з усією серйозністю. У нас немає запасних варіантів. Якщо ти провалиш цей проєкт, ми втратимо великого клієнта. Не хочу лякати тебе, але в цьому разі наша з тобою співпраця також може припинитися.

– Упораюсь, – недбало кидаю я, подумки зазначивши, що таких умов старий мені ще не ставив.

– Дій непомітно. У цій корпорації все прослуховують і продивляються, і нічого не роблять даремно. Було б непогано, якби до нашої наступної зустрічі ти зібрав якомога більше інформації.

Кивнувши мені на прощання, мій роботодавець підводиться з лави, щоб зникнути у вагоні потягу, що саме підійшов. Чувак із дредами, котрого я запримітив перед зустріччю, заходить до вагона слідом за ним. Грюкнувши дверима, потяг мчить у жерло тунелю, і я залишаюся сам на пустельній станції, освітленій холодним хірургічним світлом.

Прокручуючи в голові план дій, підходжу до протилежної платформи, куди вже прибуває мій потяг. Скляні стіни, які раніше відділяли шляхи від зали очікування, прибрали ще під час тотальної лібералізації. Разом із ними зникли й водії потягів, яких замінили автоматикою. Повна криптоанархія! Повна свобода! Як завжди, я стою надто близько до краю, і потяг пролітає за кілька міліметрів від кінчика мого носа. Мені вдається відчути не лише повітряну хвилю, але й запах утомленого брудного металу. До чого ж це страшно – не мати страху смерті…