Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 20

Вихiднi я провiв у найпримнiший для мене спосіб – заспокійливий Нагаркот на всю відеостіну і таке саме заспокійливе читання. До понеділка був у доброму гуморі. Для остаточного закріплення ефекту я вирішив заскочити до автоцеркви, розташованої неподалік від «Транс-Реаліті», між go-go-баром «PassionFruit» і клінікою «Зміна статі за годину».

Мережа автоцерков, що стрімко зростає, має особливу популярність серед вічно заклопотаних клерків. Не треба кудись спеціально їхати – молитовні капсули вже повстромляли майже на кожному розі. Також не потрібно приходити на службу в певний час – ці кабінки доступні двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Дехто навіть установлює молитовну кабіну просто у себе вдома, але, як на мене, це вже занадто. Я й раніше кілька разів на місяць заходив до найближчої обителі віри, а тепер, коли мені стало відомо, що автоцеркви належать «Транс-Реаліті», мої візити набули ще й практичного інтересу.

Цього разу мені хочеться чогось екзотичного, і я обираю індуїстське священнодійство. У молитовній кабіні панує напівтемрява, струмує аромат сандалових пахощів, а на стінах навколо мене миготить низка багаторуких і багатоголових богів. Я сподівався на те, що мене зв’яжуть із моїм знайомим із Калькутти, але мені дістається оператор зі Східної Європи – з огляду на те, як він розтягує голосні.

– Намасте, брате мій! – звертається до мене голос із динаміка. – Ти хотів би, щоб я почитав тобі Веди, чи, може, ти хотів би помолитися разом?

– Не те й не те, приятелю, – відповідаю я. – Мені б хотілося просто поговорити.

– І про що ж ти хочеш поговорити, брате?

– Знаєш, за останні дні зі мною сталося багато всякого… І схоже, не до всього з цього я був готовий.

– Навіть зустрічаючись із незвіданим, ми повинні зберігати Шанті…

– Давай обійдемося без цих повчальних штучок, – попросив я.

– Як скажеш, – погодився співрозмовник. – Що ж із тобою сталося?

– Я зустрів жінку, про яку весь час тепер думаю. Вона мені навіть сниться.

– Це прекрасно, брате. Ти не думав про те, щоб відкритися їй у своїх почуттях?

– Ми з нею навіть не знайомі. До того ж, у моєму житті є ще й інша жінка…

– Тобі не здається, що ти розтрачуєш себе? Чи не краще зосередитися на одній жінці, щоб зробити її щасливою?

– Адже ми домовилися – без моралей!

– Більшість людей приходять до нашої церкви саме за тим, що ти називаєш моралями.

– Тільки не я.

– То навіщо ти тут?

– Мені просто треба з кимось поговорити. Зазвичай я заходжу сюди на попустах або якщо потрібно зміркуватися перед важливою справою. На цьому тижні – і те й інше.

– Хочеш, я розповім тобі індуїстську притчу?

– Тільки не притчу, хай тобі грець!

– Не треба так дратуватися, мій брате. Мені здається, тобі бракує умиротворення. Можливо, ти хочеш віддатися медитації? У тебе є ще вісім оплачених хвилин – цього часу цілком достатньо.

Позбутися своїх звичайних думок під час медитації мені не вдається. У моїй уяві виникають то Катрін, то Лінн, то Авґуста, а потім і зовсім закручується вир із жінок, із якими в мене щось було або про яких я фантазував. Коли в мене все ж виходить вигнати з голови всю цю веремію і мені починає здаватися, що я перебуваю за кілька кроків від просвітлення, сеанс завершується.

Молитовна кабіна відчиняє двері та впускає яскраве світло з вулиці. Цього разу я відчуваю ще більше роздратування від церкви, ніж минулого. Начебто церемонії проводилися за правилами відповідних конфесій, проте ані заспокоєння, ані прозріння вони мені не принесли. Особливо після досвіду на вечірці Марка, який ні з чим не можна порівняти. Несподівано для себе я відчуваю гостре бажання його повторити… Навіть незважаючи на те, що я все ще не розумію, що це насправді.

Марк зустрічає мене у вестибюлі офісу, щоб вручити тимчасову перепустку і бриф на стажування. Швидко переглядаю його, поки ми піднімаємося в ліфті і крокуємо коридорами. Мій новий приятель, як зазвичай, базікає без угаву.

– Сьогодні ти починаєш тиждень у відділі кадрів. Керує ним один із найдавніших акціонерів корпорації, Давендранат Чопра. Хочу тебе одразу попередити: Чопра завжди мав кепську вдачу, а відтоді, як його становище похитнулося, то й геть озвірів.

– Що означає – похитнулося?

– Головне, що ти маєш знати, – цей тип дуже запальний, навіть агресивний. Якщо хочеш, щоб він сприймав тебе всерйоз, доведеться навчитися правильно реагувати на його спалахи гніву. Коли почне на тебе кричати, а він почне обов’язково, у жодному разі не знічуйся – зберігай спокій. І, звісно ж, не здумай кричати у відповідь. Ну, це й так зрозуміло. А ще тобі треба показати йому, що ти справжній мужик, що в тобі є прутень. Не бійся здатися трохи брутальним – для нього це нормально. Не в тому сенсі, що ти маєш обматюкати його, Боже збав. Просто покажи, що ти незграбний селюк, – такий само, як і він. Тоді все у вас вийде.

– А чого він має на мене кричати?

– Повір мені, привід знайдеться.

– Стільки турботи, Марку, я зворушений! – посміхаюсь я, але він залишається серйозним.

– Це моя робота. Нам треба, щоб ти пройшов це стажування, і кожен його етап буде для тебе випробуванням. Гадаю, ти впораєшся. Головне, пам’ятай: у нашій компанії нічого не можна сприймати буквально.

Згадую слова Паоло Рамбана: багато з того, що вони тут роблять, можна висловити лише мовою метафор. Подивимося, що він мав на увазі.

Ми увійшли до приймальні Чопри, і Марк розкрив обійми перед секретаркою – сексапільною білявкою злегка за тридцять, із великими силіконовими цицьками. Про себе відзначаю, що її обличчя здається мені дуже знайомим. Не можу пригадати, де я бачив її раніше, – точно не в офісі корпорації.

Погойдуючи спокусливими стегнами, секретарка Чопри заводить мене до кабінету свого шефа, у той час як той розмовляє по телефону, сидячи за великим дубовим столом. Він помічає мене і, не відриваючись від розмови, жестом пропонує сісти. Не знайшовши нічого, крім лави, зробленої з двометрового цурпалка широкого стовбура, я сідаю на неї і починаю роздивлятися кабінет керівника Департаменту персоналу, а також самого Чопру. Він розмовляє мовою, якої я не знаю, що схожа водночас на хінді і санскрит. За хвилину Чопра помітно розпікається і в його мові починають проскакувати інтонації, у яких навіть людина на кшталт мене, яка не володіє мовою, може впізнати лайку.

Чопра досить високий на зріст і широкий у плечах – здавалося, він насилу вміщається у своєму чималенькому кріслі. Через сиву бороду та довгі сріблясті патли було складно визначити його вік, але вже точно не менше, ніж п’ятдесят. За жовтуватими вусами можна було зробити висновок, що він багато курить, однак запаху тютюну в кабінеті я не вловив. Вираз його смаглявого обличчя був незмінно суворим – можливо, через глибоку зморшку, що підіймалася від перенісся і поділяла чоло навпіл. Він одягнений у просту сорочку, розстебнуту на грудях, а його великі руки прикрашають два персні: на правій руці – із зображенням багаторукого божества, на лівій – із двома перехрещеними блискавками.

Раптом Чопра, помітивши, що я розглядаю його, кидає на мене лютий погляд – мовляв, чого витріщився? Я змушений переключити увагу на стіну за його спиною, де висить ошатна колекція стародавніх амулетів – кістяних, дерев’яних і таких, що висічені з каменю. У кутку – і я ледь повірив своїм очам, настільки недоречним він був в офісному кабінеті,– розмістився забруднений попелом вівтар бога Шиви. Під ним лежав барабан, труба з бичачого рогу, ще якісь мирні предмети на кшталт карафки для води, сріблястих капців і дзвіночків. Іще я помітив чотки з кісточок людських пальців і забруднену бурими плямами чашу, у якій було нескладно впізнати маківку черепа.

– Це ти – Золтан? – завершивши телефонну розмову, Чопра звертає погляд на мене.

Насилу відірвавши очі від вівтаря, підводжуся з незручної лави, чекаючи, що він простягне мені руку. Цього не відбувається, і я сідаю назад.

– Рамбан сказав, що тебе позачергово допустили до стажування, – бурчить він. – Одразу хочу сказати: я не в захваті від цієї ідеї.

– Чому б вам не обговорити це з містером Рамбаном? – пропоную я, одразу ж помічаючи, як його очі наливаються кров’ю.

– Ну ж-бо, повчи мене ще, що та з ким мені обговорювати!

– Даруйте, але я…

– Ти знаєш, скільки я бачив таких шмаркачів, як ти? – Він переходить на крик. – Гадаєш, ти нова зірка компанії і тобі все можна? Я таких, як ти, ще з десяток знайду, хоч сьогодні!

Згадавши про пораду Марка, я розвалився в кріслі, склавши руки за головою, ніби нікуди не збираюся йти. Спокійно дивлюся йому в очі.

– Пане Чопро, залишаймося в рамках корпоративної етики. У вас є до мене запитання чи доручення?

Чопра з хвилину дивиться на мене, голосно сопучи й пожовуючи вус, неначе вирішує, чи прибити мене масивним прес-пап’є, чи викинути з вікна.

– Як на мене, то всі ви – жалюгідні шмаркачі і втрата часу! – бурчить він. – Щоб тут працювати, потрібні сталеві яйця. Чи ти їх маєш, ганду? Ось, що я хотів би знати!

Я так само дивлюся просто на нього, але доброзичливо, чекаючи чергового вибуху чи іншої витівки. Щось пробурмотівши собі під ніс, він підводиться зі свого місця і, важко ступаючи, іде до дверей. Відчиняє їх і кричить на всю приймальню.

– Дженно! Покажи цьому чуттія, що тут у нас і до чого! І простеж, щоб не пхав носа куди не слід!

Дженна з’являється у дверях, притискаючи до грудей планшет із уже знайомим логотипом компанії, й обдаровує мене звабливою посмішкою, ніби не помічаючи, наскільки розлючений її бос. Мене в ній це відразу зачаровує.

– Отже, Золтане, ви готові? Екскурсія починається! – бадьорим голосом промовляє вона. – Ходіть за мною!

– І не дурити там! Шкуру здеру! – додає Чопра, проводжаючи мене поглядом – на мій подив, менш лютим, ніж на початку.

Здається, мені вдалося викликати в нього якусь повагу. Крім цього, можна було б сказати, що наше спілкування було непродуктивним. Якби хвилиною раніше я не встиг зробити кидок до столу і сфотографувати роздруківку, що лежала там.