Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 17

Наступний день у «Транс-Реалiтi» я проводжу у вивченні безлічі нудних циркулярів і посадових інструкцій, а також підписання цілого стосу договорів про нерозголошення. Ближче до вечора, перед вечіркою в Марка, телефоную своїй ніндзя-повії – байкерці Лінн. Вона приїжджає за пів години – ніби чекала на мій дзвінок. Швидкий секс. Блискавичний.

Розповівши їй про Марка і про вечірку, пропоную вирушити туди разом, а оскільки я маю намір набухатися, вирішуємо їхати на її мотоциклі. Перед виїздом я закидаюся двома пігулками – одна від стресу, друга для концентрації уваги – цікаво, як вони спрацюють разом.

Марко живе на іншому кінці міста, на вулиці Емеральд Гілл – район із розкішними резиденціями та мальовничими особняками. Ми дістаємося туди дуже швидко – чи то через швидкісне водіння моєї подруги, чи тому, що через пігулки починають згортатися простір і час. Лінн глушить мотор перед високими ворітьми, і до нас виходить охоронець, якому я повідомляю, що ми приїхали в гості до Марка. У списку виявляється тільки моє ім’я. Ми чекаємо.

За деякий час перед нами з’являється господар вечірки. Він одягнений у розхристану яскраву сорочку, лляні штани та сандалі. Волосся його розпатлане, щоки умазані губною помадою, а в руці він тримає келих із шампанським. Я знайомлю Марка з Лінн, яка вже встигла зняти шолом, але, як і раніше, сидить у сідлі мотоцикла.

– Послухай-но, Золтане, тут таке діло… – вимовляє Марко. – Забув тобі сказати: вечірка тільки для співробітників.

Я не встигаю нічого відповісти – мене випереджає Лінн:

– Немає проблем. Я заїду по тебе пізніше, Зете.

Вона рушає, а ми з Марком проходимо за ворота.

– Твоя подружка не образилася? – запитує він.

– Її складно образити.

Як на асистента креативного директора, мій новий приятель влаштувався моцно. Простора доглянута територія, двоповерховий особняк із лаконічним фасадом у скандинавському стилі. Біля нього – великий квадратний басейн, навколо якого тусуються чоловік із тридцять гостей. Упізнаю кілька знайомих: товстого Фо Ці з Фінансового департаменту, який розвалився в шезлонгу, і головного юриста корпорації, Авґусту, яка, помітивши мене, багатозначно підморгує поверх свого келиха. Ані Рамбана, ані Ґааді серед гостей я не знаходжу. Марко виходить, щоб налити мені випити, і щасливо забуває про мене, розговорившись із двома дівчатами в яскравих сукнях. Заволодівши пляшкою віскі, залишеною на столику неподалік, наповнюю келих по вінця. Після цього беруся розглядати веселеньку компанію, користуючись тим, що на мене ніхто не звертає уваги.

Компашка біля басейну зібралася досить різношерста: і солідні чоловіки, і літні дамочки, й офісні старлетки, і молоді кар’єристи. Незважаючи на відмінності у віці та зовнішності, усі учасники тусовки як ніби зліплені з одного тіста – подібності в них набагато більше, ніж відмінностей. Однакові вирази облич, манера триматися, жестикулювати… Невже робота в одній корпорації здатна накласти такий відбиток? Чи чекає на мене таке саме форматування? Поки я розмірковую про це, встигаю допити перший келих. У той момент, коли наливаю другий, до мене підступає Авґуста Юстас.

– Роздивляєшся публіку? – цікавиться вона.

– Певна річ, адже нам разом працювати… Сподіваюся.

– Іще надивишся, – каже Авґуста, поправляючи кольє з діамантовим католицьким хрестиком.

Цей жест має привернути мою увагу до її декольте – так, власне, й виходить. Очільниці Юридичного департаменту добряче за сорок, але одразу видно, що вона доглядає за собою. До того ж, поза офісною обстановкою вона здається мені набагато привабливішою. Немовби відчувши флюїди, що виходять від мене, дама бере мене під руку, і ми робимо рандеву навколо басейну.

– Золтане, ти б, напевно, хотів, щоб я познайомила тебе з усіма? Якщо вже Марк цього не зробив, – каже вона.

– Уважаю за краще не квапити події, слухаючи вашої поради.

– Але з паном Фо, гадаю, ти вже бачився?

– Привіт, Золтане! – китаєць робить вигляд, що збирається підвестися з шезлонга, але, звісно ж, залишається на місці.

– Фо – справжній буддист, – пошепки повідомляє Авґуста. – Взагалі в корпорації лояльно ставляться до різних віросповідань.

– Це я вже зрозумів. – Я пригадую графіті із зображенням божественних посиденьок, що я побачив на стіні мітинг-руму.

– Містер Ці – економіст від Бога, – веде далі моя супутниця. – У Китаї йому пророкували посаду міністра економіки, але наш друг надав перевагу банківській сфері. А коли партія спробувала відтиснути його багатомільйонний бізнес, він був змушений утекти до вільної зони Сінгапуру, аж тут і нагодилася пропозиція від Саула. Я чула, що він зумів вивести з країни лише десяту частину своїх активів – достатньо, щоб стати ключовим акціонером, – а рештою поживилися партійні бонзи.

– А Іґґі Бьольверк теж тут, на вечірці? – поцікавився я.

– Ні, наш Іґґі уникає світських вечірок, – посміхнулася Авґуста. – До речі, ти знайомий із його історією?

Заперечно хитаю головою.

– Він служив фахівцем із держперевороту в європейських спецслужбах, а потім погорів на якомусь африканському проєкті,– повідомляє моя супутниця. – Проте згодом стало відомо, що він працював не лише зі спецслужбами, але й із приватними клієнтами. Тож репутація в Іґґі тепер така, що краще йому з Сінгапуру не виїжджати. Повсюди – і в Європі, і в Азії, і в Америці – його з радістю засадили б років на сто.

– Цікаво! Виходить, пан Ґааді зібрав у раді акціонерів корпорації «грішних ангелів»? – вирішив я її спровокувати.

– Гадаєш, мене це теж стосується? – стрепенулася вона. – Ну, ти й нахаба, Золтане! Хоча, знаєш, у твоїх словах є певна частка правди.

У цей момент до нас підрулює Марк, який має ще більш розпатланий вигляд, ніж раніше.

– Авґусто, ви не проти, якщо я на деякий час викраду вашого супутника? Хочу показати йому будинок.

– Тільки не забудь повернути його. – Перш ніж відпустити моє зап’ястя, дама досить міцно стискає його.

Будинок Марка всередині виявляється так само привабливим, як і зовні: багато світла, просторі кімнати, білі стіни, завішані крупноформатними чорно-білими фото, переважно естетське ню.

– Давно купив цей палац? – цікавлюся я, поки ми піднімаємося сходами.

– Та що ти, це не мій будинок. Корпорація орендувала його для вечірок, і мені, як головному патімейкеру, запропонували тут жити. Бачу, ти часу не гаєш, приятелю. Що цікавого дізнався від Авґусти?

– Нічого конкретного, – ухильно відповідаю я.

У цей час Марко помічає темно-синій кабріолет, що заїжджає на територію резиденції. За кермом сидить засмагла шатенка в білій блузці – її обличчя звідси я розгледіти не можу.

– Це Катрін, – поквапом вимовляє він, вибігаючи з тераси. – Я маю її зустріти.

Залишившись на самоті, я допиваю своє віскі й далі спостерігаю за тим, що відбувається внизу. Із появою шатенки публіка помітно пожвавлюється. Багато хто встає з насиджених місць, щоб привітатися з нею, решта просто привітно махають рукою з іншого боку басейну. Якщо з кимось на цій вечірці і потрібно обов’язково познайомитися, то саме з цією дівчиною. За лічені секунди вона стала буквально центром уваги.

– Ось ти де, Золтане! – чую я голос Авґусти у себе за спиною. – На кого ти там задивився?

– Хто це? – киваю на дівчину. – Якась знаменитість?

– Можна й так сказати. Доньку Саула не часто можна побачити на вечірках. Тож милуйся, поки є можливість.

Пані Юстас, судячи з блиску її очей, уже встигла ґрунтовно нажлуктитися. Утім, і я вже напідпитку. Вона спирається ліктями на огорожу так, щоб максимально відкрити свої груди.

– Золтане, милий, ти маєш дещо дізнатися про принципи корпорації.

– Що ж саме, Авґусто?

– Тут заохочуються дружні стосунки між співробітниками. – Із цими словами хтива дама кладе руку на мою матню, і я з подивом помічаю, що мій член устиг налитися кров’ю.

Ми вийшли з будинку до басейну – спочатку я, за кілька хвилин Авґуста. Катрін серед гостей не було, але, зважаючи на кабріолет на парковці, вона, як і раніше, тут. Тим часом вечірка встигла набрати обертів: музика лунала голосніше і бадьоріше, по периметру басейну запалили смолоскипи, а частина гостей уже щосили танцювала з келихами в руках. Багато хто плавав у воді – хто в купальних костюмах, а хто і в одязі. У центрі басейну подібно до невеликого острова, зависав Фо Ці, обдаровуючи всіх присутніх своєю прихильною усмішкою, і зграйка юних співробітниць у бікіні горнулася до його тіла, що розгойдувалося на воді. Хтось наповнив мій келих віскі, і я, замість того щоб сказати «мені вже годі», розправився з напоєм трьома ковтками.

Пігулки, алкоголь, приголомшлива музика – на мить мені здалося, що я втрачаю контроль над своїм тілом, і щоб не звалитися в басейн, сідаю в надувне крісло. «Було б викликати Лінн», – подумав я, але не встиг вийняти з кишені телефон: Марк, видершись на один зі столів, привернув увагу всіх присутніх вигуком «Гей, народе!». Із мікрофоном в одній руці і келихом вина в іншій він почав говорити:

– Я вирішив узяти слово зовсім не для того, щоб указати вам на двері.– У відповідь лунає дружний сміх. – Вечірка не завершується – скоріше, навпаки. Як ви знаєте, нашого боса, Саула Ґааді, рідко можна помітити на подібних збіговиськах. Не тому, що його дратує наше товариство, – знову сміх, – а через його напружений графік. Однак Саул попросив мене переказати вам вітання і побажання відірватися на повну. – Оплески, крики «є-є-є!» та «ура!». – Але це ще не все, любі друзі! Пан Ґааді приготував спеціальний подарунок для кожного з вас! – Слово «кожного» Марко виділив особливим чином. – Гадаю, усі ви здогадуєтеся, про що йдеться… Отже, увага на екран!

Натовп знову зааплодував, а я почав шукати очима екран, про який ішлося. За хвилину я помітив рух на фасаді будинку: з-під кроков з’явилися металеві панелі, що випромінюють дрібний водяний пил. Спиною до екрана і обличчям до публіки, що шаленіє від захвату, стоїть дочка Ґааді, Катрін, – незворушна і злегка відсторонена. Цього разу мені вдалося роздивитись її: смаглява шкіра, мигдалеподібні карі очі, чітко окреслені губи – східна краса найвищого ґатунку. Вона схрестила руки перед собою, від чого її ідеально круглі груди під білосніжною блузкою злегка піднялися. На вказівному пальці мерехтить великий золотий перстень із темним каменем, у якому відбивається вогонь факела, що стояв неподалік. На мить наші погляди зустрічаються, і мені здається, ніби вона зовсім не здивована тим, що я настільки неприкрито розглядаю її, як ніби ми з нею вже були знайомі, і знайомі давно. Ледь помітно кивнувши мені, вона відводить очі, а я чую слова офіціанта, що звернені до мене:

– Спеціальне частування! – У руці він тримає тацю з розсипом невеликих різнобарвних девайсів, схожих на мушлі,– на кожній із них витиснено логотип «Транс-Реаліті».

– Мабуть, утримаюся.

– Це від пана Ґааді,– уточнює офіціант, підвівши брову.

Доводиться прийняти «частування» – до того ж, я помічаю, що решта гостей уже зробили це. Підглядаю, як вони вставляють мушлю у вухо і влаштовуються зручніше. Я припускаю, що це якийсь девайс для масових аудіотрансляцій. Установлюю його у вухо й намагаюся розслабитися, так само, як і всі довкола.

Голографічний фільм, трансляція якого починається наступної миті, відкривається вже відомим мені логотипом «Транс-Реаліті»: літера «Т» із променями, що розбігаються на всі боки. Коли світіння заповнює весь екран, чути чоловічий голос:

– Скоро. Скоро ти отримаєш те, про що молився. Те, чого завжди хотіла твоя душа.

Крізь плями світла починають проступати абстрактні фігури, які, обертаючись, влаштовують психоделічне коло танцю.

– Ти мрієш про рай? Але яким він буде й коли настане? І чи настане взагалі? Чи готовий ти чекати, не знаючи, чи отримаєш те, на що чекаєш?

Намагаюся уявити людину, яка вимовляє ці слова, але у мене не виходить.

– За допомогою технологій ми створюємо нову реальність – світ, сповнений щастя. Твій Світ. Твої правила. Твій рай. Такий, який ти сам побажаєш…

Поки що звучить кумедно. Голографічні зображення миготять з висхідною частотою – немов випадковий набір візуальних уривків, схожих на сюжети карт таро. Два ворони, що зчепилися крилами один із одним, шальки терезів, установлених на вістрі меча, червоне віяло із золотими персиками, зображеними на ньому, блискавка, що б’є у столітній дуб. І раптом мерехтіння припиняється – символи, немов фрагменти пазла, складаються в зображення чоловічого обличчя. Я ледве встигаю його розгледіти, зауваживши тільки східні риси та пронизливий погляд. Саул Ґааді?

* * *

– Часу не існує. Є лише єдиний нескінченний момент буття. Варто лише усвідомити це – і ти осягнеш вічність.

Голос долинає до мене з близької відстані, супроводжуваний потріскуванням багаття. Я зітхаю від несподіванки. Я більше не на вечірці! Над чорно-синім озером, оточеним білосніжними горами, спадають сутінки, а я сиджу серед фігур у темних балахонах, які оточили багаття. Чоловік, якого я прийняв за Ґааді, сидить навпроти й пильно дивиться на мене. Людина ліворуч подає мені чашу з темним напоєм, і я роблю ковток. Наголошую, що в мене чомусь смагляві руки. Хто я? Голос Старійшини – а я чомусь упевнений, що його слід називати саме так – обволікає мою свідомість.

– Одного разу в Болівії я захотів дістатися до озера Тітікака. Неймовірне місце сили, подібне до цього. І тут я виявив, що місцеві жителі не знають, що таке «час». Я запитав у місцевого інка-пастуха, як довго діставатися до озера.

Світ навколо мене знову змінюється. Я бачу приземкуватого пастуха, який витріщився на мене, поки я намагаюся розтлумачити йому своє запитання. Він мене не розуміє і тільки посміхається. І тут я згадую, що за весь тиждень перебування в цих місцях ні в кого не бачив годинника. Тоді я прошу його показати мені, де буде сонце, коли я дійду до озера. Пастух указує точку на небі. Я міркую, що йти приблизно три години.

– Насправді озеро ховалося за найближчим гаєм, за п’ятнадцять хвилин ходьби. Коли я зустрів пастуха наступного дня й запитав, чому він обдурив мене, той пояснив, що коли сам іде до озера, зустрічає знайомих, базікає з сусідами, обідає на траві, розмовляє з птахами… Усе, чого ми прагнемо, для нього не має значення.

Обличчя Старійшини знову проникає в поле мого зору, й озеро Тітікака зливається з озером у Пакистані (чомусь я впевнений, що це саме Пакистан). Два світи нашаровуються один на одного. Переплітаються…

– Цей пастух був щасливим. І ти можеш бути щасливим і зробити щасливими всіх навколо. Ти маєш пізнати вічність і розкрити її для інших. Для цієї місії ти отримаєш дорогоцінний дар, брате наш. Чи готовий ти? – запитує мене Старійшина.

Я відчуваю сильне хвилювання. Саме до цієї миті я готувався все життя. Старійшина підводиться, віддаляється в невідомому напрямку, а потім повертається в супроводі жіночої фігури в такому самому балахоні, як і ми всі.

Моє братство, що оточило багаття, починає тихо наспівувати. Дівчина скидає каптур, і я бачу, що її обличчя увібрало красу всього світу. Хто вона?