Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 12

Одкровення про свiт без бажань і уподобань, яке я пережив на співбесіді в «Транс-Реаліті», не відпускало. Я погано спав цієї ночі – кидався, ніби в маренні, не в змозі відрізнити обривки сну від реальності. Прокинувся геть виснаженим і тут, дуже до речі, згадав, що попереду – два вихідні. І мене потягнуло до Золтленда. Моє місце сили кликало мене.

У кожної людини є місце, де вона почувається максимально комфортно. Зазвичай це те місце, де довелося відчути абсолютне, нічим не затьмарене щастя. Як правило, ми опиняємося в такому місці лише кілька разів за все своє життя, інакше воно втратить силу. Мій Золтленд розташований у непальському селищі Нагаркот, куди мене майже випадково занесло кілька років тому.

У ту подорож я вирушив сам і мав чіткий план. У мене два тижні. Днів три-чотири я витрачу на огляд уже бачених, але злегка призабутих пам’яток у долині Катманду: головні ступи, королівський палац, а також навколишні міста-райони з поетичними назвами на кшталт «Бхактапур». Ну, а після цього – геть із долини, заповненої смогом і людьми, у гори, а там побачимо. З усіх гірських курортів, розташованих неподалік від Катманду, я обрав Нагаркот – завдяки його назві, схожій на звук, із яким жменька камінців скочується схилом гори. Так, я не помилився з рішенням: це стало одразу зрозуміло, щойно водій заїхав до селища за три години петляння гірськими шляхами.

Селище як селище, не сказати щоб дуже процвітаюче. Повз бамбукову будку кафе троє місцевих панночок у пурпурових шатах несли величезні в’язанки хмизу. Але обідати й полювати на колоритні кадри – потім, а зараз треба знайти готель. Я йшов, куди несли мене ноги, і невдовзі опинився біля готелю з нехитрою назвою «Ґрін Хаус». Колись зелена двоповерхова будівля стояла саме на краю гори. Я зайшов усередину, і мені показали номер на верхньому поверсі. Кімната була аскетичною, але й коштувала смішних грошей. Однак коли непальський хлопчина, який привів мене сюди, відсунув фіранку, я завмер, побачивши величезні вікна на всю стіну і ще одні двері, що ведуть на терасу.

У цей момент мені стало зрозуміло, що решту днів, відведених на подорож, я проведу саме тут, насолоджуючись видом із тераси. Я міг заприсягтися чим завгодно, що мені ніколи не набридне милуватися цими зеленими долинами й величними горами, що дихають спокоєм і смиренністю. Над головою, ні, на рівні обличчя, текли повільні хмари. Трохи вище шугали орли, передаючи одне одному вахту ледь помітним дотиком крил. У найчистішому повітрі панував аромат квітів і трав. Кава з молоком, чай із лаймом, а також інші замовлення з меню приносили мені сюди, на терасу. Доступу до мережі не було, і слава Богу.

Не дивно, що саме там я почав малювати, переносячи на рисовий папір усе, що траплялося мені на очі: зелені пагорби зі східчастими грядками, зарості бамбуку, Гімалайське пасмо, Еверест, що поблискував снігами й нагадував багаторуких богів із пташиними головами, вирубаними з каменю, ступи, схожі на увіткнені в землю дзвіночки. І так усі десять днів… І про жодну хвилину, проведену там, на терасі, я не шкодую.

Відтоді я бував у Нагаркоті ще двічі, щоразу втрачаючи відчуття часу. В останній із візитів привіз із собою потужну вебкамеру, яку попросив установити на терасі «Ґрін Хауса», де на той час уже з’явилася мережа. Тепер я мав можливість милуватися панорамою Золтленду в будь-який момент, коли мені цього захочеться.

Ось і зараз, дочитавши книжку про алхіміків і підступившись до щойно завантаженої про суфіїв, краєм ока я поглядаю на монітор із прямою трансляцією з Нагаркота. Під час минулорічного землетрусу камера трохи зрушилася вбік, але «Ґрін Хаус» не постраждав. У мене тут пізній ранок, а в Непалі сонце щойно зійшло. У мене омлет на сніданок, а у мешканців Нагаркота – пельмені момо. У мене алхіміки та суфії в парчевих каптанах, а у них – голомозі ченці в бордових рясах. Що довше я вчитуюсь у суфійські притчі, то ясніше стає, що різниця між суфізмом і буддизмом майже непомітна. І суфії, і буддисти прагнуть до звільнення від суєти. І ті й ті відкидають логіку на користь містичного пізнання. І ті й ті розмовляють химерною мовою метафор і алегорій.

Одна з притч особливо запала мені в душу. У понеділок уранці, коли я вирушаю до «Транс-Реаліті» на таксі, прослуховую цю історію кілька разів. У притчі розповідалося про річку, яка на своєму шляху зустріла пустелю. Річка спробувала перетнути її, але відчула, що її вода грузне в піску, і якщо вона рухатиметься далі, то вичерпається. Мудрець порадив річці перетнути бархани разом із вітром, який підхопить воду, перенесе її на своїх крилах, а потім дасть їй змогу знову впасти на землю. Спочатку річка не повірила в те, що це можливо, і, відмовившись, промовила: «Але ж тоді я перестану бути собою». Мудрець відповів їй: «Якщо ти не довіришся вітрові, то перетворишся на смердючу калюжу. Ти не залишишся колишньою в будь-якому разі – довірившись вітрові або не довіряючи йому». Тоді річка за допомогою вітру піднялася в повітря, здолала пустелю, випала дощем і знову стала річкою – так вона пізнала свою справжню сутність. Якщо ця притча не розповідає про трансформацію матерії в дух і назад – адже саме цю думку намагалися донести суфії й алхіміки, – то я нічого не розумію.

Що ж таке вітер у цьому разі – так і залишається для мене загадкою.