Читать книгу Дилер реальності - Николас Димитров - Страница 13

Коли я пiдходжу до хмарочоса «Транс-Реалiтi», приходить повідомлення від Харона.

«Це не ЛСД. Намагаємося встановити, що саме. Будь обережний із тим, що кладеш собі в рот. Напиши після зустрічі».

«Довбані алхіміки», – вимовляю я подумки і заходжу до будинку.

Біля рецепції на мене вже чекає мій учорашній знайомий Марк. Разом ми піднімаємося на двадцять п’ятий поверх. Двері ліфта відчиняються, і ми виходимо на килим, прикрашений хвилястим візерунком, який вкриває простору залу. Придивившись до візерунка, я помічаю, що це не просто хвилясті лінії, а зображення очей, які з’єднуються одне з одним.

– Тобі туди, – вказує він на непримітні двері зі світлого дерева в глибині залу. – Коли закінчите, я чекатиму тут.

Не встигаю я відповісти, як Марк зникає в кабіні ліфта, і я залишаюся на самоті. Ані секретарів, ані охорони, ані решти співробітників. Судячи з тиші, що оточує мене, на поверсі навряд чи перебуває багато люду, який сховався за дверима кабінетів. Можливо, ми тут лише удвох – Паоло Рамбан і я. Ступаючи «окатим» килимом, я прямую до його кабінету і, постукавши, штовхаю двері.

Кабінет Рамбана порожній. Не тільки в тому сенсі, що господаря немає на місці: тут майже немає меблів. Вікно на всю стіну, за яким над парканом із хмарочосів пролітає трійця літаків, котрі рвонули в різні боки. Стіни і стеля пофарбовані в світло-бежевий, на підлозі – той самий психоделічний килим. У центрі просторого кабінету – прямокутний стіл із бежевого пластику, на столі немає ані комп’ютера, ані стосів паперу – нічого. Біля столу, одне навпроти одного – два крісла, оббиті шкірою та обрамлені металом. На одному з них я помічаю аркушик паперу. Трохи повагавшись, беру його в руки й читаю: «Любий Золтане! Я буду незабаром. Якщо захочете чогось випити, бар міститься за панеллю з логотипом корпорації. Ваш Паоло».

Я знаходжу потрібну панель на стіні, але вчасно згадую про рекомендації дотримуватися обережності. Бар, проте, досить різноманітний, але робота є робота: від випивки краще утриматися. Я роздратовано опускаюся в крісло й ховаю записку в кишеню. Можливо, Харон захоче провести графологічну експертизу почерку Рамбана.

Уся інформація, яку я встиг нарити про Паоло Рамбана, належала до періоду, що передував його роботі в корпорації. У минулому відомий модельєр, десять років тому він пішов зі світу моди, пояснивши своє рішення зміною життєвих пріоритетів. Потім він очолював благодійний фонд, який боровся з анорексією, а потім і зовсім зник із радарів.

Чекаючи на креативного директора «Транс-Реаліті», роздивляюся інсталяцію, встановлену біля однієї зі стін, – іще один предмет у кабінеті крім столу та крісел. Точніше, три предмети. Інсталяція являє собою три великі скляні бокси, усередині них містяться три брили льоду, на які невідомо звідки проєктується закільцьоване відео. Усі три сюжети пов’язані між собою одним героєм, обличчя якого здебільшого розмите, але іноді на крижаних зламах проступають окремі риси, щоправда, скласти з них портрет мені не вдається.

На тому крижаному екрані, що ліворуч, герой сидить у позі лотоса, заплющивши очі й зімкнувши руки біля паху – камера неквапливо облітає навколо нього, змушуючи фігуру в кадрі обертатися. Зображення на екрані посередині: та сама людина, що танцює химерний танець, – вона високо підкидає коліна, у той час як її руки то злітають догори, то спадають униз. У цьому танці є щось індійське, а кілька фаз, які одночасно видно в кадрі, додають танцюристу схожості з багаторуким індуїстським богом. На третьому екрані зображення більш хитромудре: герой спочатку розпадається на сотні однакових фігур, а потім усі фігури збираються в одну, і коли це возз’єднання відбувається, на лобі фігури яскраво спалахує третє око, що дивиться на глядача, тобто на мене, водночас і з цікавістю, і з жалем.

– Ви любите відеоарт? – чую високий чоловічий голос у себе за спиною.

Обернувшись, я бачу Паоло Рамбана, який нечутно увійшов до кабінету. Років шістдесяти з лишком, невисокого зросту, з крупними рисами обличчя й бронзовою доглянутою шкірою. Він не просто стояв – він позував, погладжуючи рукою з двома перснями свою борідку-готі й зарозуміло вивчаючи мене крізь окуляри з черепаховою оправою.

Паоло був направду вражаючим видовищем. Костюм темно-попелястого відтінку, із золотим гаптуванням уздовж рукава, високий комір сорочки, що прикриває все горло, яке обхопила строката краватка, заколота діамантовою брошкою. З-під укорочених за останньою модою штанів виглядали напівчоботи на високих підборах із зеленої крокодилячої шкіри. Запах його парфуму був досить насиченим і одразу ж наповнив кабінет атмосферою розкошів та високої моди.

Я підводжуся з крісла й тисну його руку – млявий потиск, який він швидко перериває і театральним жестом указує мені на моє місце. Сідаю.

Рамбан сідає навпроти, закинувши ногу на ногу, і з хвилину дивиться кудись над моєю головою. Терпляче чекаю продовження.

– Отже, Золтане… – Він говорить повільно, розтягуючи слова, ніби знає величезну ціну кожного. – Я чув, ви блискуче пройшли перший етап співбесіди. Дуже радий за вас.

– А можна запитання, пане Рамбан?

– Просто Паоло.

– Гаразд. Паоло, хто автор цієї приголомшливої інсталяції?

Рамбан здіймає брову. Він явно чекав іншого. Щось про кислоту або медитацію, або порожній конверт. Але ще під час своїх художніх медитацій у Нагаркоті я прийняв рішення, що в моменти перебування всередині корпорації «довірятимуся вітру», що й продемонстрував щойно Рамбану. Здається, йому це сподобалося. Він дозволив собі напівпосмішку і нагородив мене ввічливим кивком голови.

– Це моє творіння.

– Серйозно?

– Ну, певно ж. Я очолюю креативний відділ величезної медіакорпорації. Відеоарт – цілком закономірне хобі в моєму випадку.

Запановує невелика пауза, Рамбан знову дивиться кудись над моєю головою, ніби забувши про мене. За кілька хвилин він знімає окуляри і втомлено тре перенісся.

– А тепер, якщо дозволите, Золтане, я поставлю вам кілька запитань.

Я одразу ж відновлюю в пам’яті своє липове CV, але, як згодом з’ясовується, мені ця інформація не знадобиться.

– Як ви вважаєте, Золтане, чому одні люди домагаються в житті успіху, а інші – ні?

– Гадаю, ідеться одразу про кілька факторів: спадковість, властивості характеру, талант, урешті-решт.

– Зрозуміло, – киває він, ставлячи окуляри назад. – Але є дещо важливіше. Просто одні люди хочуть цього, а інші не хочуть.

– Хіба не всі люди хочуть бути багатими і знаменитими? – Я не можу зрозуміти, до чого він веде.

Рамбан відмахується від мого запитання, продовжуючи своїм фірмовим знудженим тоном.

– Гроші та влада – це лише інструмент.

– Інструмент для чого? – не вгамовуюся я.

– Для створення реальностей. Тих реальностей, у яких нам подобається жити.

– Ви використовуєте слово «реальність» у мно-жині…

– Так і є. Було б нудно жити лише в одній реальності, чи не так? Наша розмова – це одна з реальностей. Коли розмова завершиться, почнеться інша реальність – і для вас, і для мене. Однак правда в тому, що ми самі створюємо ці реальності, але багатьом людям, майже всім, здається, що реальність, до якої вони належать, – це даність, зумовленість і незмінність. Ви розумієте, про що я?

– Здається, так.

Паоло Рамбан підводиться зі свого місця, я стежу за його переміщеннями, повертаючись разом із кріслом.

– Можливо, вам знайома алегорія, вигадана Платоном, – про людей, замкнених у печері.

Уважаю за краще нічого не відповідати.

– Я вам нагадаю, Золтане. Платон стверджував, що звичайна людина нагадує бранця, який сидить на підлозі печери зі скутими руками і ногами. Він сидить спиною до виходу з печери, і все, що він бачить, – тіні від предметів, які рухаються у нього за спиною. Не в силі обернутися, він уважає ці тіні єдино можливою реальністю і не припускає думки, що існує щось іще. Якби Платон жив у наш час, мабуть, він порівняв би телебачення з фокусником, який, пробравшись до печери і стоячи за спиною у бранця, проєктує на стіну перед ним різні фігури – привабливі чи огидні, витончені чи примітивні. Спостерігаючи за цією грою тіней, ви можете подумати, що вона сповнена змісту, однак це лише тіні, ілюзії, фікція. Так от, у якийсь момент нам у корпорації набридло продюсувати театр тіней – ми маємо намір зняти з бранця кайдани і вивести його з печери назовні…

– Благородна місія! – дозволяю я собі зауваження.

– Тут ідеться не про благородство, – відповідає Рамбан. – Нам просто незатишно в печері. Саме тому, що мені подобається конструювати реальності, я і став свого часу займатися модою. І саме тому припинив займатися нею. Якоїсь миті я зрозумів, що мода – надто примітивний інструмент. Скажімо так, це павине перо, що лоскоче вухо, а нам у корпорації потрібний лазерний скальпель, що розкриває череп.

Рамбан підходить до бару в стіні, бере в руки карафку з водою, пропонує мені, я відмовляюся. Зі склянкою в руках він сідає на край столу просто переді мною і промовляє:

– Якби вам довелося розробляти піар-стратегію для нової релігії, з чого б ви почали?

– Це алегорія? – питаю я, не вірячи своїм вухам.

– Багато чого з того, що ми робимо, можна передати лише мовою метафор.

– Релігія – це набір містичних знань, які пристосовано для певної географічної зони. Вони розв’язують екзистенційні завдання: що буде після, у чому сенс буття, яким є наше призначення…

– І? – Паоло явно занудьгував від мого красномовства.

– Будь-яке спілкування з богами передбачає жертвоприношення. Або як мінімум підношення. Тому я б пішов перевіреним шляхом. Обрав би обличчя бренду, створив йому відповідне паблісіті. А потім – розіп’яв би його.

– Ефект жертви давно вже не працює, ми проводили дослідження, – відмахується Рамбан. – Людям тепер складно концентрувати свою увагу більш ніж на добу, вони забудуть вашого месію наступного дня. Я б хотів отримувати від вас більш оригінальні рішення.

– Залежить від того, який показник піар-кампанії вважати успішним. Навіть зірки-одноденки добре продаються.

– Новий ринок, який ми маємо намір завоювати, вимірюють не грішми. Його вимірюють душами людей.

– Звучить загадково.

– Буде час і для конкретики, – обриває мене Рамбан.

Він кидає погляд на свій годинник, циферблатом якого швидко проносяться якісь золотаві символи. Ледь помітно здіймає брову – ознака легкого роздратування, яка від мене не сховалася, – потім підводиться. Я вирішую, що аудієнція добігає кінця. Гарячково міркую, як урятувати ситуацію. Мені очевидно, що я не справив на Рамбана належного враження. Однак він не вказує мені на двері, а дивиться просто в очі, можливо, уперше за нашу зустріч.

– Знаєте, Золтане, мені вас наполегливо рекомендували… Що ж, подивимося. У будь-якому разі, щоб затвердити вашу кандидатуру, я маю провести з вами один невеликий тест.

Приймати я тут більше нічого не буду – кажу я собі.

– Що вам відомо про дзен-буддистські коани? – вимовляє мій співрозмовник.

Що далі, то важче.

– Це завдання, що здаються нездійсненними і які вчителі дзен давали своїм учням, – відповідаю я. – Продемонструвати ляскання однієї долоні, знайти те, що міститься на північ від Північного полюса, і так далі.

– Абсолютно правильно. Хоч я і не вчитель, а ви поки що не мій учень, але все ж таки… Ви маєте зупинити цей літак.

Він указує в бік вікна, де літачок завбільшки з малярійного комара неквапом рухається в просторі між двома хмарочосами. Я одразу ж згадую японського ченця, якому вчитель дав завдання зупинити потяг. Для ченця все закінчилося сумно – не знайшовши іншого рішення, він кинувся під потяг, і вчитель вважав, що монах формально впорався. Переводжу погляд із вікна на Рамбана. Той спостерігає за мною з ледь помітним скепсисом, але серйозно. Я розумію, що він зовсім не жартує – ба більше, не залишає мені часу на роздуми. Треба діяти!

Я зриваюся на ноги, відриваю своє крісло від підлоги і з розмаху шпурляю його у вікно. Хромована хрестовина врізається в скло, і воно одразу ж укривається найтоншою павутиною тріщин, за якою неможливо розгледіти ані міста, ані літака над ним. Потім обертаюся до Паоло, готовий до будь-якої реакції.

Паоло застиг, явно спантеличений. Він дивиться на вікно, переводить погляд на мене, і я вперше бачу на його обличчі відтінок цікавості. Не може бути! Він кидає погляд на свій годинник і нагороджує мене білозубою усмішкою, театрально жестикулюючи.

– Браво, Золтане! Ви впоралися із завданням.

– Справді?

– Очевидно. Мені здається, ви не безнадійні, мій любий.

– Дякую…

– Що ж, приходьте завтра о десятій, щоб Марк устиг усе вам показати і познайомити з ключовими особами компанії.

– Звісно, буду о десятій, – обіцяю я, потискаючи на прощання його мляву руку.

– І ще дещо… – вимовляє Рамбан. Цього разу він не випускає моєї руки зі своєї і свердлить мене поглядом крізь свої модні окуляри. – Записка, яку я залишив тут перед вашим приходом, – віддайте її мені. У лівій кишені штанів, якщо не помиляюся?