Читать книгу Мій хрест - Олександр Ірванець - Страница 12

Усі сентименти розміряно на сантиметри,

Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.

Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта

З косою брудною в кістлявій руці дириґента.

А десь імпотенти свої реєструють патенти,

Голодні студенти кричать, що вони – декаденти,

І вилупки ночі – бліді жовтороті вампірики

Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики.

Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.

Одні з них – мов кремінь, а інші – прозоро-слюдаті.

Хто скаже – це користь чи вада, коли слюдянієш,

Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?

Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри

І вже сантиметри

Розмірюєш на міліметри…

Дві кружки кип’ятку – дві пачки чаю…

Я день і вік грядущий провіщаю

І перед тим, як в забуття відчалю,

Я вперше і востаннє вам прощаю!..

Я вам прощаю все, що ви зробили,

Усі дерева, які ви зрубали,

Розтоптану стеблинку молочаю

Я вам прощаю!

Не співчуваю і не захищаю,

А лиш прощаю!

І як найвищу стадію печалю,

Я вам себерозтоптаність прощаю!..

Я став порожнім, диким, без’язиким.

В моїй душі стримить

Кілок осиковий

І замість слова, щирого й наївного,

На язиці – сніжинка кодеїнова…

Ой, орали хлопці ниву…

Гляну на тебе,

Зґвалтую очима,

Буркну під носа

Півжартома:

«Заплати ж мені, дівчино,

Що я ходив дарма…»

В лісі осінньому серцем спочину.

Стовбури й небо – листя нема.

Заплати ж мені, ліщино,

Що я ходив дарма…

Форма солдатська мені не по чину,

Хоч і погонів на ній вже катма.

Заплати ж мені, батьківщино,

Що я ходив дарма!

Що це ти, хлопче,

Боги збираєш?

Пригорщу листя

Дасть тобі сад.

Сам собі платиш,

Сам собі граєш,

Сам собі плачеш,

Сам собі сам.

Сам собі граю,

Сам собі плачу.

Сам собі сам.

Сам собі сам…

1981—1982 рр.