Читать книгу Мій хрест - Олександр Ірванець - Страница 16

Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс,

Виразкою мандариновою вирячилося з небес.

Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі.

Як звалася ця країна раніше – хто мені скаже?

Як звалася ця країна мовою мого народу,

Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду…

Оці річки пересохлі, які називаються кріки,

На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику,

Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті,

Крику, який бумерангом вертається з порожнечі

Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову…

Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!..

Без нього я всоте загину,

без нього втрьохсоте помру,

Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру»,

Що значить: «не розумію» – так мій здивований предок

Чужинницьку веремію означив наївно і твердо.

Але його не зрозуміли і для знущання неначе

Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.

Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,

Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,

Її відстрілюють фермери – таку придумали гру.

Дивлюсь я – і так тепер мені

кенгуру, кенгуру, кенгуру…

Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.

Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,

Моя генетична пам’ять – як хочеш трощи і стирай її,

Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.

Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.

І навіть якщо я впаду,

вона тільки збільшиться втроє…

1985 р.