Читать книгу Мій хрест - Олександр Ірванець - Страница 13

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Мов поцілунки – з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі —

Їх так сприймають слухачі.

Та пам’ятай: у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом

І разом з ним літав, літав…

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі.

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах. А по очах

Болюче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?

Є вуха, що немов корою

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров’ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!

1984 р.