Читать книгу Мій хрест - Олександр Ірванець - Страница 22

Травень, а так, понімаєте, холодно.

Так, понімаєте, все навпаки.

А за вікном починається поле,

І видно за полем село Бармаки.

В час, коли бідній душі одиноко,

А поруч дорога гурчить об’їзна,

Я плащ одягаю і йду на дорогу —

А може, полегшає, хто його зна…

Дорога так само, як я, неприкаяна,

Дорога мене обтікає, мов каменя,

Байдужа, хоч губи собі прокуси.

Дорога мене приведе до лікарні —

В дощі рожевіють її корпуси.

В мене тут зараз ніхто не вмирає,

Так що й сумління знеболено спить.

В мене тут є санітарочка Рая.

В Раї для мене знайдеться спирт.[1]

Підем гуляти? Рая не проти.

Станем в садочку під деревце.

Віршів читати Рая не просить,

І дуже я вдячний Раї за це.

Рая сама говоритиме більше.

Каже: «Наравицця дуже мені

Амириканський писатель Селінжер.

Знаєш, – питає, – такого, чи ні?»

Я відповім. (Не те, що подумав.)

Пахне мовчання, як шоколад.

Голдена Колфілда постать сутула

Ген у вікні однієї з палат.

Я відчуваю – підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю

Прямо в холодних і мокрих кущах.

Далі вже слів не знаходиться в мові,

Тільки – що ми молоді і живі.

Буде як острів в зеленому морі

Плащ мій, простелений на траві.

Скоро вмирати я ще не збираюсь.

Я ще існую,

Бо я ще люблю

Милу мою санітарочку Раю

І мокру – під нею – вітчизну мою.

Але коли таки прийде по мене

Баба безноса з косою в руках,

Хай би росли такі темно-зелені,

Мокрі й холодні кущі в головах…

1984 р.