Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 45

Він мовчки впав.

Отерпли зорі строгі,

Страждання опустилось на лице,

І краяв темінь

Передсмертний стогін,

Безпомічний і гострий,

Мов ланцет[33].

Його вже не було.

А ненависть стожала

Мечами помсти рвалася у світ,

Бо поруч з ним

Прострелені лежали

Твоя любов,

Твої сімнадцять літ.

Життя тріумфувало у двобої,

Життя крізь смерть

Утвердило себе…

І стала ти

В сімнадцять літ вдовою,

Хоч наречений твій

Ще й не зустрів тебе.

Повзли роки.

Росло твоє чекання.

Печаль смоктала радощі твої,

І над твоїм

Розстріляним коханням

Скажено глузували солов’ї.

Та право материнства —

За тобою!

І син в колисці пісню наслуха.

Хай вузьколобі

Звуть його ганьбою,

А лицеміри —

Пасинком гріха.

Нехай духовні покидьки

Й заброди

Байстрям, безбатченком

Назвуть твоє дитя!

Найтяжчий злочин —

Вкрасти у народу

Тобі довірене життя.

Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки і скорбот,

І подвиг твій,

Обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.