Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 63

Впало сонце в вечірню куряву.

Тиша виповзла за село.

Нашорошилось небо буряно

І погрозами загуло.

Ніч підходила з гуркотіннями,

Ніч несла божевілля й жах,

Плазувала потворними тінями

У нервово пружних кущах.

Ніч кричала мені, розтерзана,

Оперезана громом навхрест.

І у зойках її березових

Закипівся гучний протест.

Хмари дибились волохато,

Місяць в небі петляв, мов кіт,

Вихор всівся на сіру хату

І закручував стріху в зеніт.

…Та встає перламутровий ранок

Крізь холодний і злісний рев,

І проміння зализує рани

З закатованих ніччю дерев.

Безпорадні агонії злості,

Злість гармонії не порве!

Сонце ходить до нас не в гості —

Сонце з нами живе!

Вирина воно ранками з куряви,

На потрав’я витрушує пил,

І пливе, й ховрахів обурює,

Повне ніжності й повне сил.