Читать книгу Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) - Василь Симоненко - Страница 56

Били в дзвони вітри,

Калатали на сполох.

Зупинялися ріки і череди хмар.

То ховали байдужість.

На ратицях кволих

Тупцювали за гробом ватаги бездар,

Проводжали в дорогу останню.

До ями

Понесли її пишну і чорну труну,

І ридання, народжені холуями,

Покотили на цвинтар

Плаксиву луну.

Танцювали дерева,

Сміялися квіти,

Умивалося небо у синяві рік,

Виривався з грудей,

З-під холодного гніту,

Первозданної радості крик.

Ну чого б їм казитись,

Чого їм бриніти,

Знемагати од сміху й сміятися знов?

Хоронили байдужість.

Ніжнішали квіти,

Били в бубони неба

Розчулені віти —

Воскресала любов!..