Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 12

Соціальна структура Гетьманату постала на ґрунті, що мав достатньо різні базові соціальні показники. На одних землях, зокрема шести південних староствах Київського воєводства Речі Посполитої, здавна вкоренився козацький устрій, який упродовж багатьох десятиліть доволі успішно конкурував з офіційно визнаним владою устроєм Польсько-Литовської держави, на інших же, навпаки, шляхетські порядки пустили міцні корені, а козацтво виступало лише в ролі такого собі соціального маргінала. Ще десь «повітря міста робило людину вільною», а на Запорожжі і прилеглих до нього землях найбільшою соціокультурною цінністю виступала козацька вольниця.

Чи не найочевидніше ці відмінності проявились у соціальному облашт уванні Правобережжя та Лівобережжя, освоєння яких протікало далеко не синхронно в часі, та й умови географічної близькості/віддаленості від Степу (так званого «Дикого Поля») і войовничих народів, що його населяли, також суттєво позначались на соціальних структурах населення і характері соціальних зв’язків. Вочевидь, саме ця несхожість була однією з головних причин розколу козацької України по Дніпру, що намітився вже з кінця 50-х років XVII ст.

Утім, і після того як з останньої чверті XVII ст. державотворчі потуги козацтва локалізувалися переважно на теренах Лівобережної України, підстав для розгляду соціальної структури Лівобережного Гетьманату як певної уніфікованої субстанції також немає. Найбільш очевидно відмінності в регіональному розвитку простежуються, коли порівнювати Північ та Південь Гетьманату. Адже історично так склалося, що на теренах північних полків було багато дрібної православної шляхти, яка увійшла до середовища козацької старшини, зберігши за собою маєтності, лідерство у господарській діяльності та торгівлі. Натомість у південних полках, де перед Козацькою революцією провідні позиції в господарському розвитку посідали або великі магнатські фільварки, або дрібні козацькі господарства, після утвердження Української козацької держави шляхетського елементу було надзвичайно мало, а близькість Запорозької Січі заважала козацькій старшині заповнити лакуну, породжену витісненням із регіону магнатського господарства.

Більше того, певні відмінності у політичному, соціальному й економічному розвитку були навіть у суміжних полках, здавалось би, одного регіону, як це можемо відмітити в Миргородському й Полтавському полках.

Шляхтич у жупані і ферезії.

Портрет 1676 р.

Так, якщо наприкінці 1650-х років саме козаки Миргородського й Полтавського полків спільно виступають проти гетьмана Івана Виговського, демонструючи цим солідарне бачення процесів соціального розвитку Гетьманату, то в наступні десятиліття на теренах цих полків складаються принципово відмінні моделі управління, господарювання, структури поземельних відносин. У політичному плані Полтавський полк другої половини XVII – початку XVIIІ ст. являє собою якщо не взірцевий приклад розвитку військової демократії, коли практично кожні два-три роки товариство переобирає свою полкову старшину, то принаймні демонструє змагання різних старшинських груп за владу в полку, підпадаючи тим самим під визначення аристократично-олігархічної моделі влади. Натомість у Миргородському полку впродовж 75 років полковницький уряд перебуває в руках старшинської династії Апостолів, а посади полкової старшини та частково сотників посідають родичі чи клієнти Апостолів. Так само й у сфері поземельних відносин: якщо в Полтавському полку немає великих землевласників, а земельний фонд зосереджується в руках представників кількох старшинських груп, то на Миргородщині левова частка потрапляє в руки членів сім’ї Апостолів або їхніх родичів і кревних.

Регіональна специфіка неабияк впливала і на якісні показники соціального облаштування полків. Скажімо, в тому ж Полтавському або Миргородському, особливо в південних сотнях, співвідношення поміж козацьким і некозацьким населенням було на користь першого, що чудово видно при порівнянні цифр із аналогічними показниками північних і центральних полків. У середовищі некозацького населення південних полків впадає в око переважання мешканців вільних військових сіл у порівнянні з селянами, що перебували в підданстві.

Під час проведення переписів і ревізій (які з кінця 1710-х років проводились фактично на регулярній основі) соціальний поділ населення здійснювався насамперед за ознакою належності до товариства чи поспільства. Священнослужителі не підпадали ні під одну, ні під другу категорію. Козаки, у свою чергу, розподілялись за своєю причетністю до полкового і сотенного урядування, військових слуг і особливих службових категорій (наприклад, курінчиків), значних або заслужених козаків, а також за майновою спроможністю. В останньому випадку, як це було під час перепису 1718 р., цей поділ втілювався у виділення категорій «конних», «тяглих» і «піших», або ж «конних», «воли маючих», «піших» козаків – у переписних книгах 1721 р. Укладачі перепису 1732 р. виділяють козаків «ґрунтових», «малоґрунтових», «убогих» і «весьма убогих». Окремо виділяються козацькі двори, де живуть козацькі вдови, яких також розрізняють залежно від матеріальних статків.

В окрему групу відносять козацьких «підсусідків», «протекціантів». Крім того, із козацького загалу виділялися групи заможних товаришів, котрі «промислом купецьким бавяться», іноді їх своєю чергою ділили на більш і менш заможних.

При переписі поспільства маркувався водорозділ між категоріями власне посполитих (ратушних чи підданських) та міщан. Хоча далеко не завжди межа між посполитими і міщанами чітко проводилась. Міщани також входили в загальне число поспільства. При описі поспільства насамперед зауважувалось, чи належать вони до ратуші (тобто є жителями вільних військових сіл), чи перебувають у підданстві у приватної особи або ж церковної корпорації. По тому кожна з категорій, виділених на підставі соціальних зобов’язань, поділялась за майновим цензом.